Слово «політтехнології» в Україні традиційно вживається на позначення фальсифікації, прикращання реальності, інакше кажучи - обдурювання людей. При цьому обдурити обивателя вважається мистецтвом, жорстоким, але вишуканим - як убивство биків на арені. Обиватель, здогадуючись, що його дурять, уже й до проявів начебто щирої турботи влади про населення придивляється підозріло: це що, якась нова політтехнологія? Дарма що в оригіналі це поняття означало якраз технології для підвищення ефективності передусім реальної політики, а не політичного піару. Дослідивши потреби виборців, краще та швидше за конкурента сформулювати їх у правильному передвиборному меседжі - це справжня політтехнологія. Тоді як український підхід - вигадати потреби, а ще краще страхи, комплекси і об'єкти для ненависті, і нав'язати їх виборцю. Сьогодні ми бачимо саме такі «політтехнології» в арсеналі більшості кандидатів на посаду глави держави.
Слово «піар» (public relations, зв'язки з громадськістю) у нас також уже давно є лайкою. Хоча у здоровому суспільстві PR є переважно конструктивною сферою діяльності, спрямованою на гармонізацію відносин між частинами соціуму. Якщо, наприклад, на політичну арену виходить одноокий кандидат, завдання його PR-спеціалістів - задовольнити цікавість преси щодо того, куди ділось око, і зробити так, аби на ваду клієнта якомога скоріше перестали звертати увагу, захоплюючи народ іншими, важливішими для політика якостями. Український підхід - накласти на тему відсутнього ока табу, відганяти стусанами фотографів, які намагаються зняти клієнта з безокого боку, й тримати облогу, поки вада не обросте найабсурднішими легендами. Результат - не налагодження комунікації, як у нормального PR, а навпаки - її унеможливлення.
Усі ці явища, приходячи до нас із Заходу, ніби відбиваються у кривому дзеркалі. Технократія білих комірців стає корпоративним знеособленням, практицизм - всепоглинаючим цинізмом, цілеспрямованість - готовністю досягати мети будь-якими найпотворнішими засобами. Утім, «ділові люди», які крутяться у навколополітичних сферах і вважають себе режисерами політичного дійства, навіть не підозрюють, що їхній ретельно культивований нігілізм зіграв із ними злий жарт. Вони перестали бачити себе і плоди своєї праці очима нормальної людини й не помітили, як їхні уявлення про електорат (чи біомасу?) поступово відійшли від реальності. І навіть не уявляють, наскільки неадекватними виглядає їхній «креатив».
Ну що можна сказати про повідомлення: кандидат і лідер опозиції Віктор Янукович - власник самі знаєте якого маєтку під Вишгородом - у рамках акції «Почую кожного» дарує хлопчикові з села свій мобільний телефон? Причому на фото чудово видно, що це апарат застарілої моделі, яких уже кілька років не випускають. А потім, повисівши з місяць на рекламних плакатах, кандидат Янукович звертається до виборця - чомусь на «ти», така в них усіх звичка: «Твою думку враховано. Проблему буде вирішено!».
Натомість Віктор Андрійович пішов далі - заснував на єдиному телеканалі, який його ще слухається, Першому національному, телепрограму з «усенародним» обговоренням його конституційних ініціатив. Президент США Франклін Рузвельт вів із своїм народом «бесіди біля каміна» про те, що хвилювало народ, а український президент пропонує обговорити те, що цікавить президента...
Покликані формувати громадську думку та впливати на суспільну свідомість, ці так звані політ- та піартехнології є всього лише сумним свідченням того, які незворотні зміни відбулися у свідомості їхніх авторів. Колись вони неодмінно відійдуть у небуття, але - лише зі своїми замовниками, які завдяки їм демонструють сьогодні обличчя української політики, зліплене з суцільної брехні.
Отар Довженко, для газети «Известия в Украине»
