Нова програма «Сіті Андеграунд», старт якої відбувся в ефірі каналу «Сіті» 1 листопада (21.30), почала розповідь про субкультури великих міст. Уже в першому випуску, що за форматом є 40-хвилинним документальним фільмом, автори проекту обмовилися й уточнили одночасно: йтиметься лише про великі міста. Воно й зрозуміло: в своєму рідному Ніжині я не зустрічав підлітків емо в чорно-рожевих кольорах, не кажучи вже про панків із кольоровими ірокезами.
Навіть у часи перебудови вулицями мого рідного міста сторожко пересувалися, залежно від віянь перебудовчої моди, зо три патлатих хіпаря, з десяток брейкерів, котрі носили рукавички без пальців та зачіску-їжачок, а найбільшу спільноту являли собою п'яні петеушники в варених джинсах, які криками «Хеві метал!» на танцях доводили свою причетність до руху рокерів чи металістів. Мама розповідала, що в часи її ніжинської молодості стиляг та бітломанів теж можна було зібрати в жменьку. Думаю, в Конотопі, Шепетівці чи Коломиї ситуація з розвитком субкультур була, є і буде схожою. Тому логічно не просто погодитися з орієнтацію «Каналу TVого міста» на аудиторію щонайменше обласних центрів, а й уточнити: всі субкультурні спільноти народжуються, живуть та помирають у Києві.
А звідси - глибоке переконання вашого автора, що після перегляду в багатьох залишиться враження: за межами Києва панки перестають бути панками, готи - готами, емо - емо (це слово не відміняється) тощо. І навпаки: лише в столиці «нормальні» мамині сини та дочки перетворюються на різнокольорову молодь, чия мета - виявити свою інакшість та шокувати консервативне суспільство. Мешканці інших населених пунктів України цього кошмару позбавлені. А значить, підліток із райцентру буде просто п'яним чи накуреним, а київський підліток при цьому ще й носитиме на голові панківський ірокез.
На офіційному сайті каналу «Сіті» програма «Сіті Андеграунд» анонсується як «програма, за допомогою якої глядач загляне за лаштунки життя сучасної молоді, а підлітки різних субкультур вікової категорії від 14 до 21 року отримають шанс зламати стереотипи і задекларувати свій світогляд, заявивши про себе на всю країну». Але якщо, як ваш автор підозрював вище, «вся країна» для представників різних субкультур обмежується Києвом, у такому разі «глядач», який на вулицях свого міста представників різних субкультур не побачить, все одно ці стереотипи матиме. А знайдуться й такі глядачі, котрі втішаться, що молодь вештається не просто п'яна, а п'яна, та ще й із ідіотськими зачісками.
Переглянувши програми циклу про нелегке життя емо (1 листопада) та панків (8 листопада), я переконався: жодного негативу ці субкультурні спільноти в мене не викликають. Щоправда, побачити все це завдяки каналу «Сіті» я справді можу лише по телевізору: ані на моїй вулиці, ані в моєму районі, ані взагалі на київських вулицях та майданах гурти «емоційних» меланхоліків чорно-рожевого кольору та шкіряні агресори з наїжаченими головами щодня не зустрічаються. То виходить, моя терпимість має чітке пояснення: очі не бачать - серце не болить? Чи все набагато простіше - серед нас не так багато «інакших», щоби вони справді становили якусь загрозу чи претендували на серйозну субкультурну спільноту, яка має свою міцну ідеологію...
«Ми схожі на хіпі», - мляво промовляє дівчинка-емо Аня. Можливо, але чим схожі? Неагресивністю, соціальною та суспільною пасивністю, популяризацією ідей вільного вселенського кохання? Ось подружка Ані пояснює мету свого перебування в емо-спільноті: «Мы очень часто посещаем подобные мероприятия», маючи на увазі концерти улюблених гуртів, і це «подобные мероприятия» звучить нічим не краще, ніж протест молодого ненависника емо: «Я не хочу, щоб вони відвідували міроприємства!».
Або панк Павло, який говорить про себе та свої захоплення дуже вичерпно: «Я учусь и развиваюсь. А все вокруг говорят, что я - говно. А я не говно, потому, что буду заниматься своей профессией. И вот когда они все придут ко мне, то посмотрим, кто из нас говно». Складається враження, що хлопці та дівчата, об'єднуючись у рамках певної субкультурної спільноти, самі не готові пояснити мету такого об'єднання, крім, само собою, бажання спілкуватися і разом гуляти та «посещать мероприятия».
Мінімум чверть століття тому радянській андеграунд чітко усвідомлював, що він, може, і лайно, але «совок» смердить ще більше. І буду вдячний, якщо мені назвуть прізвище радянського панка чи хіпаря, який із часом змінив погляди й пішов працювати, наприклад, у міськком комсомолу чи по профспілковій лінії. Тоді як нинішні субкультурники не виключають можливості з часом перебратися з андеграунду в цілком гламурний офіс. «Он держит дома шесть альбомов ГО и пять альбомов БГ. И вроде бы он не предатель, он по-своему прав», - співав колись давно з подібного приводу Сергій Чіграков (Чіж). Виглядає, хлопці з дівчатами, які охоче говорять на камеру про свою інакшість, насправді не надто переконані в своїй правоті...
Відсутність єдиної ідеологічної платформи в нашої з вами держави робить неможливою та неефективною будь-яку форму соціального, молодіжного, суспільного протесту. Навіть якщо своїм зовнішнім виглядом емо, готи, панки та інші й епатують когось, то не суспільство як таке. Суспільству по цимбалах не лише розфарбовані молоді люди з оригінальними зачісками. Суспільство вже забуло про недавній педофільський скандал, вже не запитує в аптеках маски - головну панацею від грипу (їх все одно не завезли, а ті, хто хотів, зробили самі). Суспільство готове йти на вибори, хоча наперед знає: похід на виборчі дільниці - це рух на поганий запах, тоді як нормальна людина намагається не йти туди, де смердить. Суспільство в Україні ще не сформувалося як спільнота з певними пріоритетами й запитами і, відповідно, з певними стереотипами, які негайно треба ламати.
Це яскраво помітно, коли журналісти «Сіті Андеграунду» запитують у громадян, як вони ставляться до емо чи панків. Відповіді однозначні й однотипні: «Всі вони виглядають однаково, тому нагадують стадо, а стадо вбиває індивідуальність», «Дураки какие-то!», «Всі вони якісь безвідповідальні», «Шли бы лучше работать!» - тобто, пересічні перехожі зазвичай реагують неадекватно. Але якщо не привернути увагу до існування субкультур спеціально, то так звані обивателі і не згадають про «інакшу» молодь. Значить, в Україні (читай - у Києві) існування різноманітних субкультур - жодним чином не виклик суспільству. Бо суспільство таких викликів не чує й не помічає. Хіба що журналісти нагадають при нагоді: «Альо, суспільство, тебе епатують!»
Отже, в підсумку у випусках «Сіті Андеграунду» маємо дві сторони. З одного боку - молодіжні «клуби за інтересами», де емо можна відрізнити від панка, якщо поставити їх поруч, хоча самі вони толком не можуть пояснити, чому один із ірокезом, а другий - чорно-рожевий. З протилежного боку - суспільство, якому все одно, емо ти, панк чи ким там ще себе можна назвати, бо їх усіх сприймають однаково, міряють однією лінійкою, критикують однаковими словами. Отже, хоч навиворіт вивернися - все одно обиватель не сегментує для себе субкультури. Хоча б через те, що субкультури самі ще не готові себе сегментувати. Важко уявити людину, яка анархіст у душі, а не на тачанці поруч із портретом батьки Махна. І не кожен, хто ріже собі сьогодні вени в ванні, наслухався музики в стилі емо...
