На перших шпальтах і у світських хроніках у зв'язку з 39-ю «Молодістю» всім відомі імена: Катрін Деньов, Жан-Клод Ван Дамм, Гоша Куценко, Ольга Куриленко... Але життя кожного фестивалю - це не тільки верхівки айсберга, а й підводні крижини, які визначають різні кінотечії. Цього року, як ніколи, «Молодість» порадувала кількістю яскравих гостей - кінематографістів із різних країн, які презентували свої роботи. З деким з них «ДТ» вдалося поспілкуватися, з'ясувавши не тільки творчі аспекти того чи іншого фільму, а й певні життєві пріоритети цих героїв.
Режисер Володимир Лерт зняв кіно з українською душею
Єдиний український фільм у головній конкурсній програмі «Молодості» - «Відторгнення», знятий Володимиром Лертом. Цей 30-річний режисер народився в Ризі, навчався кіноремеслу в Голлівуді. Але хоче знімати в Україні, про Україну... Богдан Ступка зіграв у фільмі Лерта одну з найцікавіших ролей у своїй багатій кінобіографії.
- Володимире, чому ви вибрали для екранізації саме книжку Андрія Соломатова «Г»? Що вас там зачепило?
- Якось побачив цю книжку в книгарні на Печерську. Останні чотири роки я шукав історію, за якою хотілося б зняти свій перший «повний метр». Спочатку переживав. Бо довго нічого не знаходив, намагався навіть сам писати сценарій.
Привабив насамперед вигаданий фантасмагоричний світ. Щоправда, в цьому авторському світі бракувало гарної любовної історії. Тому книжка і фільм - два зовсім різні твори.
З книжки я взяв лише фантастичний світ. І подумав, що фільм був би нудний, якби головний герой не закохався... Тобто не було б романтичної лінії. Можливо, багато хто, читаючи книжку, вважатиме її значно кращою за фільм, проте ще раз повторюю - це зовсім різні твори.
- На «Молодості» ви прогриміли, навіть з огляду на галас навколо невдачі з першим показом. А чи можливий показ цієї картини на інших міжнародних кінофестивалях?
- Так, уже надійшли запрошення - з Польщі, Німеччини. І на російські фестивалі кличуть. Але вирішили почати з «Молодості». Тому що душа в мого фільму все-таки українська.
Я взагалі не визнаю фільмів, бюджети яких афішуються, причому за внеском кожної країни. Наприклад, в Америці, якщо знімається кіно, то ніхто не знає, який його бюджет. Ну якщо це не 300 млн. доларів. Та й великий бюджет - це ж не показник якості.
Є якісні стрічки, бюджети яких невисокі. Наприклад, Вуді Аллен знімає фільми з бюджетом один-два мільйони доларів. І вони не поступаються гучним голлівудським блокбастерам.
Я працював із компанією MMG tv & films. Зйомки проходили в Києві, у павільйоні колишньої ВДНГ. Довелося з нуля будувати декорації. На жаль, деякі з них, причому дуже хороші, довелося потім прибрати з фільму. Адже хронометраж не гумовий.
- Володимире, а яким основним кінопостулатам вас навчив Голлівуд?
- Передусім Голлівуд навчив мене не вестися на пафос, славу та інші безглузді гламурні речі. Насправді всього цього в кіносвіті не існує! Дуже багато талановитих людей зі шкіри пнуться, щоб потрапити в Голлівуд. Так, для багатьох Голлівуд - еталон. Адже зірки великої фабрики мрій диктують моду, стиль, тенденції. Насправді ж усе це лише мильна бульбашка, ілюзія, міраж, якщо хочете.
Коли я потрапив туди, зрозумів: голлівудська кіноіндустрія - насамперед добре розвинений бізнес. І не більше!
- А які з основних голлівудських пізнань ви хотіли б передати й українським колегам-кінематографістам?
- На жаль, як тільки намагаюся це робити, на мене починають реагувати доволі негативно... В Україні існує вже стійкий канон: «У нас тут не Голлівуд!». Ніби натяк: мовляв, їдь у свою Америку і вчи там кого хочеш.
Я, на жаль, чув це разів сто...
Наприклад тоді, коли хотів записати живий звук на майданчику і казав: «Адже в Україні стільки хороших фахівців, ми великі гроші платимо за техніку. Давайте запишемо прямо на майданчику живий звук!». Проте стара кіношкола часів СРСР в Україні живе й торжествує.
Ще тоді актора після зйомок на два місяці заганяли в кабінку - саме так відбувалося озвучення. Напевно, тому сьогодні в Україні фільми дублюються настільки жахливо! Тобто в Києві мені вкотре сказали: «У нас тут не Голлівуд!». І я від цього стомився. Тепер набираю у свою команду людей, які мені такого не кажуть. А навпаки - намагаються створити в Україні міні-Голлівуд.
- Кого з акторів, крім Ступки, ви бачили у своєму фільмі в ролі Івана?
- Чесно кажучи, слабко уявляв, хто ще міг би зіграти цю роль. Якби Ступка відмовився, то шукали б інші варіанти. Але я сподівався. Богдан Сильвестрович довго читав сценарій. Я ж заздалегідь не засмучувався, не втрачав надії побачити його в себе на знімальному майданчику.
Ми із цим видатним артистом у чудових стосунках. Правда, він іще не бачив картини...
Що ж до інших акторів... Усі інші - Сергій Бабкін, Агнія Дітковскіте, Олександр Баширов, Вікторія Білан (Жилинська) теж зіграли чудово. Олександр Ганнотченко - чудовий акор, я довго шукав саме таку людину на певну роль.
Для мене в акторі головне - людський чинник: хто ці люди в житті, який у них характер? Якщо вони гідні люди, то глядач потягнеться до їхньої відкритої душі. Якщо ж людина нецікава, нудна і з нею нема про що поговорити, то й не йому виконувати головну роль.
- Чи знаєте ви про критичний стан справ в українському кіновиробництві? У кращому разі знімають півтори картини на рік. Чи можна реально змінити ситуацію?
- Є аналогія. Наприклад, якщо завтра театр стане безплатним, то актори через місяць помруть з голоду. Тому театр не може бути безплатним. А в Україні кіно безплатне! Люди не розуміють, що, купуючи піратську продукцію, вони душать своє ж кіно. В жодній країні такого немає! Ні у Франції, ні в Німеччині, ні в Іспанії...
В Україні близько 48 млн. людей! Це величезний ринок, який може працювати на себе. І перше, що потрібно зробити, - заборонити піратство!
Між іншим, я довідався, що ця сфера ще й як корумпована. І тіньовий ринок становить приблизно півмільярда доларів! Уявіть... Ці величезні гроші просто крадуть. Якщо в Україні заборонять піратство, то ми зможемо випускати в рік сто таких фільмів, як «Відторгнення». З'являться маленькі картини. І кожен інвестор знатиме, що вкладені ним гроші окупляться... А його фільм не з'явиться завтра в Інтернеті чи на розкладках у піратських версіях... Ніхто ж не думає, що кожному режисерові теж потрібно годувати сім'ю! Дехто вважає, що держава повинна годувати кінематографістів, - це дурниця! Потрібно просто посилити заходи проти піратів. Адже є сайти, на які заходиш, качаєш фільми, і твій інтернет-трафік навіть не рахують.
Нині в Києві, навіть у найкрасивішому магазині - піратська продукція. Адміністративна відповідальність за це - штраф 1000 гривень. Потрібно відчутно збільшити штрафи. Я не закликаю, щоб українські DVD-диски коштували по 60 гривень. Нехай вони будуть по 25 гривень, закордонні - дорожче. Повірте, без наведення порядку в українській кіногалузі ніколи не буде ніякого кіно.
Актор Грегуар Колен: «У Франції знайти кіноспонсора не важко»
Йому - 34. Але в послужному акторському списку Грегуара Колена вже близько 40 кіноробіт, співпраця з відомими французькими режисерами. На «Молодість» його запросив Андрій Халпахчі з дебютною режисерською короткометражкою «Лисяча бухта».
- Грегуаре, що можна сказати сьогодні про протистояння французького кіно і кінопродукції Голлівуду? Раніше цю тему активно мусували ЗМІ.
- Американські фільми справді займають більшу частину нашого екрану. Французьких фільмів виробляється якогось року - більше, якогось - менше. Але загалом попередня розстановка сил зберігається. Стає більше масштабних вітчизняних кінопроектів. У Франції з'явилося багато жанрових стрічок - трилери, хоррори, драми. Цього не було раніше.
Відчувається підтримка держави.
Взагалі, у Франції знайти спонсора, який вклав би в кіно свої інвестиції, не так уже й важко. Поряд із цим, у прокаті є багато французьких фільмів, знятих за досить невеликий бюджет.
І ще... У зв'язку з кризою заощаджують гроші, тому стрічки знімають набагато швидше й інтенсивніше, ніж раніше. Це позначається на характері роботи.
Нещодавно я знімався у трилері з елементами хоррору під назвою «Здобич». Спочатку це мала бути картина з великим бюджетом. Але врешті-решт фінансування урізали. Довелося заощаджувати. Часу на дублі не було. І це змінило характер роботи.
- Чи обов'язково французькому акторові, щоб стати знаменитим, інтегруватися в американський кінобізнес? Чи все ж таки достатньо залишатися в ніші вітчизняного кіно?
- Мені подобається працювати з іноземними режисерами. Працював із японською жінкою-режисером. І в американського режисера балканського походження. Пробувався на деякі ролі в голлівудських фільмах. Але... Напевно, я їм не підійшов. Коли потрапляєш у голлівудську обойму з Матьє Амальріком або Ольгою Куриленко (вони знялися в «Джеймсі Бонді»), то відкриваються ширші можливості.
А взагалі, актору потрібно вносити якнайбільше розмаїття у свої ролі, жанри. Якщо граєш в одному ключі, то поступово можеш закостеніти.
Добре, коли відомий і отримуєш пропозиції звідусюди. Тоді можеш працювати з такими авторитетними режисерами, як Девід Кроненберг і Стівен Соденберг.
Але є й зворотний бік медалі. Коли стаєш зіркою такого масштабу, то з'являються обмеження. Медійний актор постійно перебуває у стресі, в напрузі. Адже він уже не може зніматися в менш значущих фільмах.
- У вашому портфоліо близько 40 картин. З ким із режисерів вам найбільше сподобалося працювати?
- Люблю працювати з одними й тими самими людьми. Наприклад, у Клер Дені я знявся в п'яти чи шести фільмах. Сподобалося працювати з Жиль Бурдос.
- Чи допоміг акторський досвід уже в режисерській роботі?
- Безумовно. Адже актори в моєму фільмі «Лисяча бухта» майже не мали фахового досвіду. Юному актору всього 14 років. Інші до цього знялися тільки в одному фільмі. Я не був поблажливим, вимагав фахових технічних навичок, якими вони не володіли. Крім того, все доводилося робити швидко. І їм було важко. Але робота, на мою думку, все одно вийшла вдала. Хоча інколи й заходили в ступор! Адже сценарій не зовсім простий...
Я вам розповім казку. Живе собі підліток, він купається в морі, ловить рибу. І ось він бачить яхту, на якій - закохана пара. Йому сподобалася вродлива жінка, і він весь день стежить за нею... А вночі йому сниться еротичний піратський сон. Наприкінці ж фільму ми розуміємо, що риба, яку він упіймав, - це символ його бідності. І вся стрічка - велике бажання підлітка: вийти зі свого середовища й потрапити в інший для себе вимір. Я це показую через його мрії, сни, недосяжні бажання, які і є для нього єдиним способом утекти від своїх реалій.
- Хтось із вашої сім'ї причетний до мистецтва кіно?
- Мій батько - відомий театральний режисер Крістіан Колен. І йому мій фільм сподобався. Хоча спочатку я боявся показувати свою роботу батькові, бо він дуже критичний і навіть міг упізнати в головному герої самого себе.
Спочатку батько був актором. Вони просто з трупою грали на площах у маленьких містечках. Але вже шістнадцятирічним батько залишив цей мандрівний караван і поїхав до Парижа, де, перш ніж стати театральним режисером, грав на професійній сцені. У наших творчих долях є паралельні шляхи. Я теж довго був актором, а тепер намагаюся освоювати кінорежисуру.
- Як ви особисто позиціюєте київську «Молодість» - у світових фестивальних розкладах?
- «Молодість» входить до числа тих фестивалів, якими цікавляться. І чим більше таких фестивалів, тим краще. Я, до речі, закінчив працю над фільмом у переддень Каннського фестивалю.
Так, короткометражка - це шанс засвітитися на фестивалі. Мою картину не дуже помітили в Каннах, не було критики, інтерв'ю. Хоча для мене багато важить реакція й думка колег про цю роботу. Критика для режисера - все одно що комплімент для актора.
Після Канн «Лисяча бухта» вже побувала в Ріо-де-Жанейро, Стамбулі, Лондоні, Карлових Варах.
Євген Чаплін проти «перефарбовування» шедеврів батька
Одна з найцікавіших постатей на нинішній «Молодості» - син великого Чарлі Чапліна Євген. Він, як і батько, обрав творчий шлях. Але не кінематографічний, а цирковий. Хоча й ця стихія близька світові Чарлі Чапліна. Мати Євгена - Уна О'Ніл, донька видатного американського драматурга Юджина О'Ніла («Любов під в'язами»). Як відомо, у Чарлі Чапліна - офіційно - було 11 дітей.
- Євгене, відомо, що ви працюєте у цирковому мистецтві. Розкажіть докладніше про цей напрям своєї діяльності.
- Я вже шість років обіймаю посаду художнього керівника у швейцарському сімейному цирку Нок (Nock). Це давня циркова компанія, заснована у XIX столітті. Моя робота полягає в тому, що роз'їжджаю різними країнами, переглядаю циркові вистави, добираю акторів. Потім спільно з іншими режисерами складаємо концепцію шоу. Це компанія сімейна. Відгалуження сім'ї Нок є в Америці, якась частина живе у Швейцарії. Піо Нок - один із найвидатніших клоунів, він дуже добре відомий у Європі. А вже клоун Белло Нок, молодше покоління цієї сім'ї, працює в Америці.
- У кого ще з дітей Чарлі Чапліна склалася творча доля?
- Всі певним чином працюють і творять. Але, мабуть, найуспішніше склалася кар'єра моєї сестри Джеральдін. Вона акторка. Знялася в понад 20 картинах. Серед найвідоміших її ролей?- Тоня у фільмі Девіда Ліна «Лікар Живаго» і Катерина в картині Альмодовара «Поговори з нею».
У «Лікарі Живаго» Жеральдін знялася ще 1965 року. Це, практично, була її перша робота в кіно. Як путівка в життя. Далі її творча кар'єра пішла успішно, вона безперервно працює.
- Діти великого Чапліна дружать між собою?
- Загалом, так. Чвар між нами немає. Хоча багато хто живе в інших країнах, але інколи заїжджають у Швейцарію. Приблизно раз на рік ми бачимося. Буває, що всі зустрічаємося у Швейцарії.
- Ваш батько був затятим антифашистом, він підтримував СРСР у Другій світовій війні. Зараз, природно, у світі теж неспокійно. Вас узагалі цікавить світова політика?
- Справді, існують різні загрози, і багато хто їх відчуває. Відомо, що історія рухається по колу. І після спокійніших періодів може настати період екстремізму.
Мій батько жив у тяжкі часи. Такі самі тяжкі часи, можливо, переживають сьогодні багато американців. Маю на увазі - перш ніж відбулася зміна президента. Гадаю, попередній президент Америки, Джордж Буш, зупинив американське суспільство в його розвитку. Саме такий історичний момент застав і мій батько. Впевнений, що він добре відчував би пульс подій у світі.
- Кому офіційно належать усі права на творчу спадщину Чарлі Чапліна?
- Тільки нашій сім'ї. Тобто всім його дітям.
- Часто в Америці перевидаються DVD з фільмами Чапліна? Якими тиражами?
- Не пригадую точних цифр. Але з компанією «Ворнер Бразерс» ми нещодавно перевидали всі батькові фільми. Ще співпрацюємо з кінематекою у Болоньї. Їхня робота - все старанно реставрувати, вручну. Вони переглядають буквально кожен міліметр плівки і, якщо є пошкодження, реставрують її з допомогою комп'ютера. Завдяки цьому зображення виходить ідеальним. Адже мій батько теж дуже уважно стежив за якістю плівки.
Пригадую, в нас удома зберігалися кінокопії плівок його фільмів. Він обов'язково раз на рік провітрював їх на свіжому повітрі.
- У Росії, та й в Україні, поширюється тенденція «колоризації» старих фільмів на догоду новому часу. Як ви ставитеся до цих новомодних віянь?
- Є дві теорії щодо цього. Теорія, з якою я категорично не згоден, полягає в тому, що потрібно розфарбовувати старі фільми нібито для залучення нового покоління глядачів, молоді. Мовляв, вони охочіше підуть на фільм, якщо він буде кольоровим. Я вважаю, що фільми - як живопис. Чорно-білі фільми було знято для того, щоб вони чорно-білими й залишилися. Перефарбовувати їх - те ж саме що перефарбовувати картини старих майстрів. Мені здається, що важливо виховувати нове покоління глядачів саме на чорно-білих картинах, тому що вони такими створені. Це необхідно брати до уваги!
- Який із численних фільмів вашого батька вам найбільше подобається просто як глядачеві?
- У мене немає улюбленого фільму Чапліна. Люблю практично всі картини батька, включно з ранніми комедіями. Хоча вони не в усьому досконалі, але мені дуже подобаються. Пізніші його стрічки - серйозніші. Найдовершеніший батьків фільм - «Вогні великого міста». Причому батько зняв його «німим», тоді як уже були звукові фільми. Хоча в цій картині приголомшлива музика. Мабуть, він хотів довести, що німе кіно не гірше від звукового. Мені здається, йому це вдалося.
- Хто найбільше вплинув на ваше виховання?
- Напевно, все-таки мама. Вона була кістяком сім'ї. Вона тримала навколо себе весь дім, організовувала сім'ю.
- Який найяскравіший спогад, пов'язаний із батьком, залишився з дитинства?
- Мабуть, те, що батько в моїх спогадах пов'язаний із мамою. Вони завжди були разом, відчувалося, що вони дуже люблять одне одного.
- Що розкажете про свою власну сім'ю?
- Природно, діти приносять щастя в життя і в дім. Моїй старшій доньці вже 26. Ще в мене є дві дівчинки-близнючки, яким по два з половиною рочки.
На фото - Володимир Лерт
