detector.media
25.09.2009 11:38
Олег Кохан: нам потрібні проекти, які несуть в світ позитив
Олег Кохан: нам потрібні проекти, які несуть в світ позитив

Декілька днів тому наше видання повідомляло про «український прорив» у Венеції - отримання призу «Срібний лев», спільно з країнами-співпродюсерами. Але в послужному списку компанії «SOTA cinema group» і її керівника безліч перемог у різних конкурсних номінаціях і престижних премій - «Срібний Марк Аврелій» і «Ніка», приз за найкращий фільм країн СНД і Балтії, «Святий Георгій». Йдеться про фільми Кшиштофа Зануссі, Романа Балаяна, Кіри Муратової. Акторів - Богдана Ступку та Олену Костюк.

 

Культура й, зокрема, кіно сохнуть через відсутність фінансування та чинну (або нечинну) законодавчу базу, а окремі представники українського кіно «угвинчуються» у світовий кінопростір, відвойовуючи місце під сонцем рідній країні.

 

- Олеже, ви не єдиний, але мало не найпродуктивніший продюсер в Україні, знімаєте проект за проектом, незважаючи ні на що, можете відкрити таємницю, за рахунок чого, яких ресурсів це відбувається?

- Декілька днів тому ми з колегами-кінематографістами збиралися в Будинку кіно за «круглим столом», щоб обговорити питання, як стимулювати розвиток національної кіноіндустрії. Насправді все досить просто - час припиняти теорриторику, виконуючи вічні варіації на тему: «Що робити?», і рухатися в напрямку конкретних, нехай подеколи помилкових дій. Треба приймати конкретні рішення, створювати лобі для їхнього втілення в життя. Треба припиняти «говорильню», паразитувати на псевдознанні, що робити, й нехай помилятися, але рухатися шляхом реальних дій. Це єдиний вихід із зачарованого кола. І в цьому сенсі, без удаваної скромності, скажу: якщо кожен на своєму місці - дистриб'ютор, кінотеатр, інші ланки виробничого й реалізаційного ланцюжка, досягатимуть певних висот знань, професіоналізму, не розраховуючи на допомогу ззовні, протекціонізм, якого немає, - ми отримаємо продуктивну реальність. Не відразу, не раптом, але отримаємо. Адже є в нас і успішні проекти, й телеканали, які щось виробляють. Може, варто створити якусь раду професіоналів, усередині якої буде вироблена програма реальних дій. Сподіватися на те, що чиновники повернуться до галузі обличчям, зроблять щось, абсолютно безглуздо.

 

- Хто ж це буде? Адже є в нас сьогодні й Спілка кінематографістів, яка нічого не вирішує й нічого зробити не може, й Асоціація продюсерів практично нічого не робить.

- Слід елементарно озирнутися навколо. Не варто «винаходити велосипед» - поряд країни, які по-різному, але «підняли» свою кінематографію - Польща, Чехія, Румунія. Не варто кокетувати, головне питання - фінансування галузі, що відбувається в нас не за «залишковим принципом», а просто перебуває поза полем уваги держави. Тут можна наводити переконливі цифри коштів, що прописані в бюджетах і відпускаються на галузь у наших найближчих сусідів, але це, на жаль, знову риторика. Я б звернув увагу зараз на систему професійної освіти. Навіть якщо станеться це диво й виділять гідне фінансування, дадуть якісь пільги, що стимулюють кіновиробництво, через два-три роки прийде питання попиту - а надайте-но нам гідні результати вашої праці. По суті, двадцять років галузь перебувала в «лежачому» стані. Ми нічого не виробляли, за винятком рідкісних спалахів робіт тих майстрів, які заявили про себе задовго до «нових часів». Не сумніваюся, що будуть якісь спалахи, самородки в арт-хаузному кіно, системної ж підготовки професійних кадрів немає. І може так статися, що просто нікому буде працювати. Причому на всіх рівнях - від режисерів до бутафорів і столярів. Якщо говорити про суть реформи освіти, то не треба просиджувати в аудиторіях п'ть років, треба з першого дня давати можливість практично працювати, не забуваючи, звісно, про загальноосвітні лекції. Говорю про це з усією відповідальністю, бо на всіх рівнях детально вивчив досвід наших успішніших у кінематографічному плані сусідів. Наступне питання - вироблена продукція має стати надбанням глядачів. Тут не обійтися без яскравої державної політики в плані будівництва кінотеатрів. І навіть не десяти-п'ятнадцятизальних мультиплексів, а дво-тризальних кінотеатрів в областях.

 

- І за сприятливіших часів інтерес до кіно був, швидше, теоретичним, ніж практичним. Ви вважаєте, що те, про що говорите зараз, у світлі вкрай жорсткої кризи, яка продовжує набирати обертів в Україні, - не утопія?

- Із усім максималізмом «юнацтва», властивим мені, вважаю, що правий, і розумію алгоритм продюсування проектів, які зможуть проектувати в світ позитив. Але не голівудські «мрії». Адже ми всі зараз перебуваємо на межі нервового зриву й цілковитої відсутності «світла в кінці тунелю». Коли народ уже зневірився в усьому. Повернути віру можуть лише послідовні, покрокові дії, галузеутворюючі вчинки. Створення кінотеатрів - один з таких кроків, що дозволить не лише духовно підтримати народонаселення країни, а й дасть чимало додаткових робочих місць. А отже, податків до держскарбниці.

 

- Усе правильно, але в нас ніхто не цікавиться «довгими грошима»?

- А ніяких «коротких грошей» немає й бути не може. Примітивне «купи-продай» вичерпало себе й, вибачте за пафос, час працювати на перспективу.

 

- Ну, а тепер безпосередньо про проекти, які сьогодні в роботі у «SOTA cinema group»?

- У жовтні ми запросимо українського глядача на прем'єру фільму Кіри Муратової «Мелодія для шарманки». Сподіваюся, досвід прокату цієї стрічки буде таким же вдалим, як і попередньої - «Два в одному». А він показав, що українське кіно, навіть таке непросте, немасове, як це цікаво нашому глядачеві. Фільм не лише пройшов на екранах України, а й по ТБ.

 

- Але ж відомо, що жоден фільм, навіть гучні російські блокбастери, не повертає прокатом кошти, на нього витрачені. Чим же тоді можна привабити потенційних інвесторів, тим паче, що українські олігархи взагалі дивляться повз кіно?

- Ну, не зовсім повз, були спроби, які згубили політичне спрямування фільмів, у які інвестувалися кошти. Головне, що треба знати, не можна говорити про прибутки, рахуючи лише кінотеатральний прокат. Тут багато складових - випуск і продаж DVD, продаж фільму іноземним дистриб'юторам, телеканалам, фестивальні покази тощо. Крім того, повторюся, імідж країни, як і її представників у світі, створюється передусім через культуру та культурний обмін.

 

- Тому у вас у роботі так багато копроектів? Це вигідно?

- Це дуже непроста справа, хоча всі проекти, над якими ми зараз працюємо, надзвичайно цікаві. І це не лише престиж нашої компанії, а й дорогоцінний досвід. Фільм Ширині Нешат «Жінки без чоловіків», щойно увінчаний «Срібним левом» за режисуру у Венеції, яскравий приклад цього. Це був наш перший копроект, у якому брали участь чотири країни - Австрія, Німеччина, Франція й Україна. Працювати було дуже цікаво й дуже непросто. Адже в нас немає законодавчого поля для копроектів, і, щоб не підводити партнерів, у кожному окремому випадку вибудовується немислимо складна структура взаємодії. Дуже хочеться вірити, що наше законодавче поле буде адаптоване до інших країн. Тим паче що тут навіть не треба довго шукати рішень - вони вже готові в наших колег.

 

Сьогодні в нас у роботі стрічка відомого українського режисера-документаліста Сергія Лозниці «Щастя моє», яку він знімає за власним, дуже цікавим сценарієм. Це копродукція спільно з Німеччиною й Голландією. (У «Дні» було опубліковане велике інтерв'ю з режисером, яке він дав напередодні зйомок і в якому Сергій Лозниця розповідав про фільм, членів творчої групи, акторів.). Більша частина знімального періоду вже позаду. Сподіваємося представити фільм на одному з великих фестивалів наступної весни.

 

- Мушу сказати, що й «Щастя моє», як і «Райські птахи» Романа Балаяна, й фільми Кіри Муратової вирізняється індивідуальним баченням світу, його жителів, і чіткою громадянською позицією - людина має залишатися людиною в найекстремальнішій ситуації.

- Адже кіно - не малювальник і не оповідач, тому нас завжди цікавлять проекти, де яскраво виражені соціальний посил і новаторська авторська стилістика. Ще один наш проект спільно з Францією - стрічка Отара Іоселіані (за його ж сценарієм) «Шантрапа». Фільм розповідає про долю художника, який бажає бути вільним. Він - не бунтар, не дисидент і не невизнаний геній. Історія, розказана у фільмі, як і все в Іоселіані, цілком автобіографічна. У ньому знімаються Дато Тарієлашвілі та Богдан Ступка.

 

- А що робить на Кубі Кирило Міхановський?

- Готується до зйомок трилера за написаним ним же сценарієм «FUGA MORTIS». Скоро робота продовжиться в Україні та Росії - адже це наш спільний з Євгеном Гінделісом проект.

 

- Сьогодні ми вступили в період передвиборної кампанії, коли претенденти оприлюднюватимуть свої програми. Чи треба говорити, що традиційно культурний сегмент у них практично відсутній. Як ви вважаєте, на що треба звернути претендентам увагу у власних програмах стосовно культури? І чи можливе це взагалі?

- Це правда, про культуру в цих пафосних документах не говорять. Якщо для політтехнологів, які займаються підготовкою вищезгаданих, існували зрозумілі популістські акценти щодо тем побуту, мови, національної приналежності, я б хотів загострити увагу на культурі. І це стосується не лише кіно, яким я займаюся. Якщо передивитися нашу вісімнадцятирічну історію, то зараз можна зробити вимір. Той із політиків, хто мислить глобально, по-державному, мусить зрозуміти, що якби на початку шляху ми врахували цей культурний аспект, сьогодні все могло б бути зовсім інакше. Ми втрачаємо певні етичні категорії, дуже важливі в системі людських координат, через які й самі політики страждають. Страждають через корупцію й власне фіглярство. Достатньо пригадати суддю-колядника. Можу навести ще один приклад - у «культурній» номінації «Людини року 2008» були письменниця Марія Матіос, режисер Андрій Жолдак, співачка Євгенія Мірошніченко, а найкращим було визнано Михайла Поплавського, творчість якого сприймається лише під час банкетів, не є зразком для наслідування й не є новим культурним орієнтиром. Хоча як до успішного менеджера до нього не може бути жодних претензій. У цій номінації треба було оцінювати реальний творчий продукт, який збагатив би нашу «культурну скарбницю» - книжку, виставу, картину. Практично в усіх видах ЗМІ шоу-біз і культура - синоніми. Може, час, урешті, розділити ці різні поняття?! Нас захлеснула байдужість, а це подібно смерті. Про це говорить Кіра Георгіївна Муратова в своєму фільмі «Мелодія для шарманки». До неї приєднується Кшиштоф Зануссі в «Серці на долоні». Тему продовжує Сергій Лозниця. Хвилює вона й мене, саме тому ми й продюсуємо ЦЕ кіно. Готовий влаштувати прецедент - «суспільний» перегляд і полеміку для всіх політиків, яким бракує часу сходити в кіно. Думаю, велику перевагу отримає той із них і та партія, які на свій прапор водрузять культуру. Час переступати через шаблони політтехнологів.

 

Світлана Агрест-Короткова, спеціально для «Дня»

 

Фото - unian.net

 

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY