Блукання в морі інформації, якою постачають нас сучасні медіа на чолі з інтернетом, вимагає не лише спеціальних навичок, що убезпечують користувача від безцільного руху віртуальним колом. Для орієнтації в просторі інтернету потрібні все складніші інструменти, поряд із якими традиційні пошукові системи виглядатимуть цілковитим мезозоєм.
Минулого тижня чільні представники інтернет-індустрії запустили пошукові новинки, що мають відповідати духові часу. Компанія Google запустила сервіс Fast Flip, парасольку для оперативного пошуку новин, а Microsoft представив систему Visual Search. Останнє з нововведень відрізняється від звичного пошуку Google Images тим, що дозволяє знайти потрібну картинку за візуальними параметрами. Замість текстового запиту - система найбільш популярних, на думку розробників, тем, поділених на галереї, кожна з яких регулюється цілою низкою показників. Не знаючи імені потрібного кіноактора, спортсмена чи політика або забувши марку потрібного приладу, користувач може віднайти інформацію за такими критеріями, як вік, політична орієнтація, вартість тощо. Проблемою цього пошуку є його тотальна зорієнтованість на американського споживача, а також необхідність встановлювати на свій комп'ютер додаткові компоненти. На відміну від цього сервісу, Google Fast Flip являє собою мінімалістичний інтерфейс, що дозволяє проглядати свіжі номери численних газет, часописів і найпопулярніших блогів. Наразі їхня кількість є не надто значною (менше п'ятдесяти, всі без винятку англомовні), але сама ідея метасервісу, що охопив би всі головні мас-медіа світу, виглядає досить привабливо.
Ця ідея особливо придалася б у вітчизняній медіасфері, де кожен може тішитись ілюзією перебування у власній ніші, ізольованій від професійної спільноти та доступній лише для споживацького погляду. Проглядаючи нові українські видання, важко позбутися відчуття, ніби вся їхня діяльність має на меті догодити лише одному, панівному, але цілковито уявному споживачеві. Цим споживачем, без сумніву, є власник видання - такий, звісно, яким його уявляють підлеглі. Причому ця патологічна запопадливість поширюється не тільки на журналістів, але й на тих, кому випала честь потрапити до їхньої уваги.
Нещодавно київський митець Артур Бєлозьоров сформулював для журналу «Топ-10» «десять заповідей молодого художника». Десятою, найголовнішою заповіддю Бєлозьорова виявилась така: «Хочу нагадати, що у нас техногенний розвиток людства, і побажати всім молодим художникам головного - безмежної вселенської любові до мера, до міста, яке він забудовує, і до всіх-всіх-всіх». Знаючи Бєлозьорова - невтомного провокатора мистецького середовища, що в якості лідера панк-групи «Пенопласт» неодноразово надихав публіку навіженими посланнями на кшталт «Ай-ай-ай, побєдіт Кітай» чи просто «Сі-і-ські-і!» - неважко припустити, що для нього процитований вислів був всього лише черговою мовною грою, яку ніхто й не подумає сприйняти всерйоз, так само, зрештою, як і будь-яку іншу його фразу. На жаль, усім мовним іграм рано чи пізно настає кінець. Зробивши глибокий анілінгус київському меру на сторінках підконтрольного йому видання, Бєлозьоров мав необачність ще й потрапити на його обкладинку. Це, без сумніву, закріпить за Бєлозьоровим статус вдячного споживача безплатної гречки, на якого навіть не треба витрачати цінний харч: достатньо подражнити його перспективою чергової гламурної фотосесії.
Тим часом Борис Михайлов, український митець №1 у світі, виступаючи на відкритті власної виставки в певному паризькому салоні, знайшовся віддячити господарів, що він щасливий «виставлятися в Парижі, столиці сексу та революції, бо в нас, в Україні, не заведено показувати голих людей». Ця заява могла би видатися дивною з огляду на те, що минулого року відверто провокативну фотосерію Михайлова «Я не я», яку на початку 90-х дійсно не дозволяли виставляти, було показано в галереї «Колекція» без жодного моралістичного галасу. Схоже, галеристи поспішили з тією виставкою: тепер, рівно рік потому, цей проект великого харків'янина викликав би справжню бурю моральної паніки. Ця пошесть шириться Україною з такою швидкістю, що жоден огляд українських медіа не буде повним без чергової звістки про її прояви.
Минулого тижня одразу дві місцеві ради - Львівська міська й Одеська обласна - виступили з відвертими закликами запровадити в Україні морально-духовну цензуру. Черговий доказ того, що діяльність НЕКу з питань захисту суспільної моралі - не просто наслідок прогресуючого маразму кількох високопосадовців чи прагнення дрібніших чиновників догодити моралістичним збоченням консервативного президентського оточення. Наступ суспільно-моральних фундаменталістів, на жаль, спирається на глибоку підтримку всередині соціуму, дезорієнтованого черговою втратою ідеалів і готового звинуватити у власних бідах кожного, на кого вкаже владний перст - хай навіть це буде письменник-маргінал чи комік-провокатор. Тому протидіяти моральній паніці варто не боротьбою з окремими виконавцями чи законодавством, котре підлаштовується під це неподобство, а широким фронтом культури, що змусив би «моральну більшість» відчути себе ще однією меншиною - такою ж, як гомосексуалісти чи любителі екстремальних видів спорту. Яскравий приклад успішної боротьби з суспільним мракобіссям - парад зомбі, що відбувся недавно у Києві вслід за багатьма містами світу. Втім, мабуть, ніде ця хода так влучно не віддзеркалювала поточного стану суспільства, як у столиці України.
Олексій Радинський - культуролог, автор текстів на довільну тематику, організатор різноманітних акцій, переглядів та інших навколокультурних подій. Протягом кількох років був співавтором програми кіноклубу КМА, а також редактором спеціальних чисел часопису KINO-КОЛО та KINO-КОЛОгазети. Аспірант кафедри культурології Києво-могилянської академії. Працює в науково-дослідному центрі візуальної культури НаУКМА.
