У кожної телепрограми є свій аналог театрального вішака - заставка. Від неї залежить інтенсивність кльову. «Кому вірити? Як тепер жити? Вбити його?» - ці написи гідно оздоблюють обіцянку «соціального розслідування», тож свідомість таки зважується здати речі в гардероб. «Так, його варто вбити, давайте на це подивимось», - шепоче вона.
Потім у кадрі з'являється Христина Бондаренко. Протягом програми вона зрідка виконує епізодичні ролі, але той бенефіс, яким знаменується її поява на початку й наприкінці кожного випуску «На межі» (5 канал), залишає незабутні враження. Власне, тільки заради цього й можна дивитися програму, яка не має нічого спільного з соціальним розслідуванням, а конфліктність «межі» приблизно така ж, як між сусідськими городами.
Так, жанр проекту набагато миролюбніший, ніж обіцяє заставка. Це черговий телевізійний твір на тему: «Не все так погано в нашому домі». Драматургія - незмінна й сутужна, як дідусева пенсія. Майже всі теми останніх програм - це настільки виварені й запрані речі, що не кожен наважиться вивісити їх на балкон. Наприклад, останній випуск «На межі» (13 вересня о 18:30) було присвячено насильству в шлюбі. «Для більшості жінок сімейне життя - постійний боксерський ринг», - похмуро констатує ведуча в боксерських рукавичках, стоячи біля рингу. Тож тема дослідження - як захиститися від чоловіка-тирана, цієї невдячної скотини, якій мало одного тільки чаю на обід?
Героїні сюжетів випробовують різні методи боротьби з чоловіками-психопатами. Вони тікають у якийсь притулок для жертв сімейного насильства (про котрий хотілося б дізнатися на п'ять копійок більше, але зась), підписують шлюбні контракти (які насправді нічого не можуть гарантувати), але всі ці модерні й цивілізовані форми полагодження стосунків поступаються старосвітським методам досягнення миру й злагоди. На відміну від нещасних і скривджених жінок, яким так важко повернутися до повноцінного життя, героїня останнього сюжету поділилася таким рецептом подружнього щастя: свого часу вона розбила об голову чоловіка пляшку горілки - й лише після цього він зазнав катарсису, нового духовного й морального народження. Еге ж, це хепі-енд. Дружина тепер лагідно розповідає про звички свого милого, що він любить їсти і які в нього уподобання, - наче лекцію про хом'ячків читає. Чоловік випромінює тепло, як інфрачервоний обігрівач. Тож уся моторошна статистика (70% відсотків жінок потерпають від насильства у шлюбах), з якої починалася програма, змилюється у безвість, як і спроби з'ясувати, «чому в Україні стрімко зростає кількість розлучень» (про це запитання ведуча якось взагалі забула).
Таких життєвих історій можна назбирати по два відра в кожному під'їзді - це типовий емульгатор, який залишає «відчуття наповненості» програми, і не більше. А втім, є ще фінал. Промовистий і метафоричний, як роль Червоної Шапочки і як уже згадуване таїнство початку програми. Ось крокує пара молодят. Вони проминають ведучу, яка тим часом виголошує глибинну сентенцію про те, що не варто поспішати з одруженням, й ми бачимо: наречений (вбити його?) тримає за спиною руку в боксерській рукавиці.
Протягом багатьох років спостереження за «соціальними розслідуваннями» на вітчизняному телебаченні в мене сформувався один рефлекс. Якщо у програмі намагаються підняти такі теми, як «батьки і діти», «чоловіча проституція», «курортні небезпеки» (а саме про це йшлося у попередніх випусках «На межі»), лунає перше штормове попередження. Мені важко уявити сучасного атлета журналістики, який міг би підняти таку вагу. А от невдалих спроб (коли атлети підходять до штанги, розповідають пару анекдотів і тікають за лаштунки) - хоч греблю гати. Згадати хоча б виснажливі тренування Василя Ілащука на Першому національному в проекті «Батьки і діти»: попри регулярне лупання цієї тематичної скали, глядач щоразу отримував практично те саме, що й у програмі «На межі». Тобто, низку історій (з коментарями й порадами), на фундаменті яких ніколи не вдавалося звести бодай халупу тих узагальнень, що могли б схарактеризувати сьогоденну специфіку вічного конфлікту. Правду кажучи, я взагалі не вірю, що журналістика здатна на такі титанічні зусилля.
«Що відбувається на межі й де вона?» - про це у програмі «На межі» не йдеться. Взяти хоча б випуск про «батьків і дітей» (6 вересня о 18:30). Три сюжети: в першому - мамаша виганяє дітей на вулицю, в другому - діти виганяють мамашу на вулицю, а в третьому (увага, хепі-енд) - восьмеро осіб уживаються в одній квартирі й горя не знають. Прабаба співає козацьких пісень і тішиться, що може бавити правнука. Та навіть Тургенєв (убити його?) зламав би від розчарування своє перо, якби таке побачив. Це ж зовсім з іншого роману, воланди б його забрали.
Я не проти таких нібито банальних (на жаль) історій - двох однакових історій взагалі не буває. Але я категорично не розумію, навіщо використовувати ці історії як чергову нагоду ошелешити світ висновком про те, наскільки важливе порозуміння з батьками.
Втім, забув про найголовніше - фінал, у якому Христина Бондаренко піднімається сходами, намагається сформулювати основи православної віри й потроху старіє в кадрі, як і не снилося Насті Приходько (хай її гримери покусають себе за п'яти). Такий неочікуваний треш (та ще й у «соціальному розслідуванні») швидко ліквідовує все попереднє «відчуття наповненості» й доводить до стану блаженної невагомості, а ще - змушує пригадати одержимих стендапами репортерів 90-х, які навіть у новинах воліли ректи до народу, сидячі на дереві, по коліна у воді, схилившись над жертвою ДТП тощо. Стендапи в новинах тоді обговорювалися частіше, ніж самі новини, - то був прекрасний час для аномальної телевізійної творчості. Христина Бондаренко гідно несе цей прапор, доземний уклін їй. Та й у якому ще журналістському розслідуванні (вбити його?) ви побачите ведучу з чоловіком на шиї, який своїм животом тільки псує їй зачіску?
Фото - 5.ua
