ТК продовжує дискусію, що розгорнулася навколо легендарного «товстого» журналу «Сучасність». Слідом за публікацією колонки нашого постійного автора та екс-заступника головного редактора «Сучасності» Сергія Грабовського, а також репліки екс-головного редактора видання Віктора Мороза бажання вступити в дискусію висловив Віталій Пономарьов, екс-відповідальний секретар журналу «Генеза» (1995 - 2001 роки).

Я дізнався про існування «Сучасності» ще 35 років тому з університетського спецкурсу «Критика сучасного українського буржуазного націоналізму», але вперше побачив цей журнал лише 1990 року - на зустрічі в Київській політехніці з його тодішнім головним редактором Тарасом Гунчаком. А постійно читати «Сучасність» я почав уже після перенесення 1991 року її редакції з Нью-Йорка до Києва - до того самого жовтого корпусу Київського державного університету імені Тараса Шевченка, в якому цей журнал упродовж трьох десятиліть таврували як «орган українських буржуазних націоналістів». Згодом командування Національної гвардії надало редакції дві кімнати в своєму будинку на Контрактовій площі на Подолі, і я щомісяця купував журнал у газетному кіоску прямо навпроти дверей штабу гвардії.

Півтора десятиліття «Сучасність» була одним із провідних «товстих» журналів в Україні, й Оксана Забужко у середині 1990-х років навіть запропонувала при оцінці кількості українських інтелектуалів виходити з числа читачів цього видання (наклад «Сучасності» зазвичай був 2 000 примірників, і кожний читали принаймні двоє). Тоді журнал було цікаво читати і не соромно рекомендувати, дарувати чи пересилати за кордон. До того ж у ньому реґулярно публікувалися вибухові твори - досить згадати хоча б «Рекреації», «Московіаду» та «Перверзії» Юрія Андруховича, вірш «Любіть!» Олександра Ірванця чи есей «Націоналізм: знехтувана сила» Ісаї Берліна. Такі речі дратували навіть деяких давніх симпатиків «Сучасності», не кажучи вже про прихильників видань протилежної орієнтації. Я пригадую, як рецензент в іншому київському «товстому» журналі щиро обурювався появою в «Сучасності» першого українського перекладу фраґментів книги маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія 1839 року» та статей Миколи Бердяєва, кваліфікуючи їх як «відомі до одіозності тексти».

«Сучасність» була і щомісячною діагностикою стану українського суспільства та його культури, і простором для вироблення ідей, і певним інтелектуальним середовищем. Майже половину обсягу кожного числа займала література, і мені особливо запам'яталися вірші Наталки Білоцерківець, Івана Малковича, Віктора Неборака і Мойсея Фішбейна та проза Юрія Андруховича, Валерія Шевчука і Юрія Винничука.

Крім літератури, у «Сучасності» традиційно культивувалися напрямки «наука», «мистецтво» та «суспільне життя», і тут насамперед пригадуються статті Івана Дзюби, Миколи Рябчука, Тараса Возняка, Наталі Яковенко, Вадима Скуратівського, Сергія Грабовського, Ігоря Лосєва, Дмитра Стуса, Юрія Шаповала, Євгена Сверстюка та Леоніда Плюща. А були ж іще публікації документів і спогадів, численні рецензії на нові книги. І все це багато років поспіль щомісяця готували до друку п'ятеро редакторів: Іван Дзюба, Ігор Римарук, Вадим Скуратівський, Сергій Грабовський, Дмитро Стус - ота, за словами головного редактора журналу в 2008 році Віктора Мороза, «стара команда, котра впродовж півтора десятки років розтринькала все, що тільки можна було розтринькати, й по суті знищила видання». Одному з цієї старої команди - тодішньому заступнику головного редактора Сергієві Грабовському, - Віктор Мороз, за його словами, «у середині 90-х <...> відкрив дорогу у фахову журналістику». Натомість я пам'ятаю, що коли 1994 року почав разом із Сергієм Грабовським видавати журнал «Генеза», він уже 6 років працював журналістом: у «Молоді України», «Зеленому Світі», «Часі-Time», на «Радіо Свобода». Того ж року Сергій став головним редактором «Генези», а наступного року - науковим редактором тижневику «Рейтинґ». Але це просто мої особисті спогади.

У 2006 - 2008 роках «Сучасність» уперше втратила видавничий ритм (до цього поточне число зазвичай з'являлося на початку місяця) і почала виходити зі значними затримками. І хоча врешті-решт було видано всі числа (щоправда, деякі - спарені), криза видання стала очевидною не лише для його критиків, а і для шанувальників. Пафос творення журналу на ентузіазмі залишився у незабутніх дев'яностих, брак гонорарів гальмував співпрацю навіть із прихильними до видання авторами, сайт так і не було розроблено, кількість передплатників скоротилася до шести сотень, а той, хто не передплатив «Сучасності», не міг її ніде купити. До того ж, творення «товстого» журналу є вельми трудомісткою справою, і якщо його редактори не підживлюються задоволенням від кожного чергового числа, а видання не має суспільного розголосу, їх поступово опановує втома. Зрештою, в статті Сергія Грабовського добре відчувається цей стан творчого, нервового, фінансового та організаційного виснаження всієї редакції.

Нарешті, 2008 року відбулася зміна засновника та видавця і перереєстрація «Сучасності». Це забезпечило її досить солідним фінансуванням та новим редакційним приміщенням, але водночас поглибило кризу журналу - як слушно зауважує Сергій Грабовський, гроші у цій справі вирішують далеко не все. Кризу спричинили намагання нового головного редактора Віктора Мороза, за його висловом, «реанімувати» журнал, «радикально змінивши його контент, дизайн, структуру». Дизайн змінився справді радикально: традиційно стриманий стиль журналу поступився аґресивно-розважальному, світла обкладинка стала траурно-чорною, знайомі обличчя авторів на графічних портретах було важко впізнати, а текст став нечитабельним через замалий кеґль.

Проте набагато серйознішими виглядали концептуальні зміни. Вони були спрямовані на перетворення «товстого» журналу, «щомісячного часопису незалежної української думки», яким була «Сучасність», - на «громадсько-політичне видання» (Віктор Мороз), яке за форматом виявилося ближчим до тижневика. Щоправда, цьому «тижневику» відчутно бракувало завзяття «ПіКу» Олександра Кривенка і Володимира Павліва та врівноваженості «Українського тижня» Юрія Макарова.

Найсумнішим у «реанімованій» таким чином «Сучасності» стало падіння загального рівня публікацій. Віктор Мороз вважає, що у журналі «конкурувати між собою можуть лише тексти, а не прізвища авторів». Важко уявити, який текст може конкурувати, приміром, із статтею Олександра Бобика - у ній причини економічного тріумфу європейської цивілізації пояснюються так: «Нордична раса утворилася внаслідок дефекту гена, який дозволив її представникам споживати сире молоко - основне джерело вітаміну D та кальцію - у великих кількостях і в дорослому віці». Однак ім'я автора теж має значення, бо він його зробив своїми текстами, і є автори, чиї твори ніколи не могли з'явитися в «Сучасності». Саме тому таку тривогу викликала публікація статті автора книги «Арійський стандарт» і головного редактора журналу «Перехід-ІV» Ігоря Каганця.

Нині «Сучасність» нарешті подолала кризу. Журнал очолив його постійний автор, поет Тарас Федюк, на V з'їзді у травні переобраний президентом Асоціації українських письменників (на думку Віктора Мороза, «уже багато років неіснуючої»). Оновлена редакція щойно видала 7-е число, в нових номерах читач може прочитати твори Ірини Жиленко, Івана Дзюби, Оксани Забужко, Максима Стріхи, Віри Агеєвої, Станіслава Кульчицького. І я сподіваюся, нові редактори дедалі більше відчуватимуть, що вони продовжують справу своїх попередників і що традиції «Сучасності», закладені Іваном Кошелівцем, Юрієм Шевельовим, Ігорем Качуровським та Іваном Дзюбою, не відкидаються як непотріб, а тривають.

Віталій Пономарьов, відповідальний секретар журналу «Генеза» у 1995 - 2001 роках, спеціально для «Детектор медіа»