«Зеків – на нари, тоді підем на пари!» - із самозабуттям скандують дві групи «помаранчевих» студентів, рухаючись назустріч одна одній стрічками ескалатора метро «Хрещатик» в Києві. Банкова теж заповнена скандуючими пікетувальниками: «Ющенко – так! Януковича – за грати!». Ближче до Адміністрації Президента вулицю перегороджено вантажівками, обліпленими «жовто-гарячими». Далі вже – «Барс».
У вузькому коридорі між вантажівками і «Барсом» – лише преса, телебачення та Славко Вакарчук біля самого бар’єра. Він щойно закінчив розмову з «барсами». Він каже, що є ідея зробити тут концерт для солдатів. Цю ідею вже обговорюють в штабі Ющенка, повідомив лідер «Океану Ельзи».
«Я був тут і вчора, і буду, скільки треба, - каже Вакарчук. – Я хочу, щоб вони бачили, що тут – не тільки політики, а й звичайні прості люди». Чи відчуває він ефект від своєї діяльності? «Там свої хлопці, - впевнений він. - Вони не будуть проти нас застосовувати силу, просто треба бути акуратним». Звідки знає? Він бачить, як вони кивають йому, як вони посміхаються, як реагують на деякі фрази.
У цей момент з-поза вантажівок з’являється група дівчат з оберемками квітів. Вони прикрашають ними щити солдатів «спецназу» і схвильовано говорять їм: «Щастя вам, здоров’я! Всього вам найкращого. Міліція з народом! Міліція з народом!» Найсхвильованіше лунає високий голос молодої жінки з намальованим помаранчевим сердечком на щоці. Це лікар-педіатр Леся Качмарек. Вона приїхала зі Львова «відстояти своє право». «Моя мама свою одну єдину дочку відправила сюди», - каже Леся. На її переконання, «спецназ – це також українські хлопці, це частина України, і ми їм хочемо пояснити, що вони – разом з нами, що вони український народ, що ми їх чекаємо, щоби тієї перегородки між нами не було, щоби вона впала, як Берлінська стіна».
«Я вісім років не палив, а тепер зірвався», - каже хтось у натовпі. Викладач університету Владислав Гілевич родом білорус, з Могилівської області, але виріс на Полтавщині, «в промисловому місті з чудовою назвою Комсомольськ, заповіднику комунізму», чудово розмовляє українською. Щойно він дав інтерв’ю для «Євроньюс». Звідки така увага закордонних журналістів до звичайного київського викладача історії? Вони помітили, що Станіслав подарував «барсівцям» червоні гвоздики і щось довго говорив. Про що? Мав що сказати солдатам, бо 13 років тому сам був у подібній ситуації – служив у Національній гвардії в неспокійному Львові, їх вчили боротися з вуличними заворушеннями, а в 1993 році, коли в Росії був заколот і російська армія стріляла по своїх співгромадянах, вони заявили своєму командиру, що нічого подібного робити не будуть. Владислав, як і Святослав Вакарчук, впевнений, що солдати його сприйняли. Про це свідчило «схвальне кивання голови, посмішки, в яких нема ні злоби, ні єхидства». «Це була нормальна реакція втомлених людей, які вже не першу годину стоять на холоді, та й витримувати пресинг коли натовп скандує не так легко», - і з розумінням каже Владислав.