Маразми й дивовижі світу: що на обрії? - такий жанр цієї програми, яка належить до потужного річища мого улюбленого інфотейнменту. Адаптацію цього концентрованого просвітлення канал ICTV здійснив спільно з «95-м кварталом», і нічого смішного в цьому немає. Навіть ведучий (тінь загадкового містера Ріплі), актор Юрій Крапов, чудово супиться і згущує брови.
Постать містера Ріплі в цьому проекті надзвичайно важлива. Програми про надзвичайне не потребують апокрифічної передісторії - вони просто валять, мокрушать і палять землю. Вони доводять мені на трьох пальцях: якби не було телебачення, залишався би я невігласом та впертим ослом, уламком ницого матеріалізму, біологічно-диванною масою. Бо див і чудасій довкола - безліч, варто тільки сандалі з очей зняти. А найголовніше - повірити. Так, саме для цього й потрібен містер Ріплі. Він - незримий євангеліст, втілення жадоби до подиву; ще коли не було телебачення, Ріплі примудрився знайти качку з чотирма ногами і мікроскопічного коня, а навіть така дещиця може змінити життя. Народжений ще наприкінці ХІХ століття, Ріплі й не міг уявити, як легко згодом можна буде хрестити й благословляти світ чотириногою качкою та мікроскопічним коником.
Ви скажете, що інфотейнмент - це позбавлена сенсу інформаційна ригачка, і хоч в який горщик її переливай, нічого концептуального з нею не станеться. Ну, так. Але ж у цьому й полягає сила жанру. Десяток програм на українському телебаченні схожі одна на одну, як пікселі, але це не перешкоджає подальшій євангелізації. Бо преподобний Ріплі знав, у чому секрет тріумфу й світло істини: байдуже, що у свині всі ратиці подібні, головне, щоб їх було принаймні штук п'ять.
Такі проекти завжди викликають у мене осяяння. От і після перегляду перших випусків «Неймовірної колекції містера Ріплі» я остаточно збагнув: ми живемо в світі викривлених пріоритетів, і це причина жалюгідності нашого глядацького запиту. Ми обговорюємо новини, вся вартість яких полягає тільки в тому, що їх подають у найкращий вечірній час люди в костюмах і з серйозними пиками. Під цією машкарою - безпросвітній морок, порожнеча душ і здрібніння людей, якийсь невимовно тужливий трагікомізм на кшталт комуністичного шпурляння мікрофоном. Хіба ж це подія, гідна людської уваги? Хіба не краще було б обговорювати таланти собаки, яка вміє говорити і знає аж 12 слів, або обдарування ще двох псів, які опанували артистичний більярд краще, ніж більшість із двоногих?
Голландського бороданя ще півстоліття тому триста разів проштрикували наскрізь шпагою, а він тільки всміхався й подумки крутив дулі медицині, факірам і засобам масової інформації. А ви кажете - Цушко повернувся. Істинно кажу: здрібніння це, а не новини.
Кожна історія містера Ріплі - це передусім притча, до якої треба дослухатися уважніше, ніж до так званої громадської думки. Ці історії, вирвані з корінням, варто пересаджувати і плекати. З їхнього обговорення треба починати кожне парламентське слухання. Лише тоді з'явиться усвідомлення, що економічна криза - ніяке не диво, а пересічна лажа, і що ініціативи київського мера - ніяка не лажа, а справжнє диво.
Вже перший сюжет, із яким містер Ріплі ввічливо постукав у мої двері, - це океан таємних знань. Йшлося про агхорі, індійське плем'я канібалів. Ватажок племені каже: «Мертва плоть - це не найсмачніша страва». І знаєте, чомусь я йому вірю, цьому пузатому дядечку з утомою довкола очей. Так нечасто нам показують людей, які зізнаються, що їдять людську плоть, і готові про це звітувати. Все більше доводиться зирити на людожерів, які вважають цю свою пристрасть чимось державотворчим, реалізацією депутатських повноважень, наприклад. Хоча насправді вони, як і ахгорі, всього лише хочуть уникнути переродження. Проте ахгорі принаймні усвідомлюють, що вони з цією своєю «особливістю» - якісь неліквідні індуси. Від наших такої відвертості не дочекаєшся. Що найцікавіше: всі вони шукають, як би то швидше пролізти туди, де все і завжди добре. І давно дійшли спільного висновку: прямий шлях до безсмертя немислимий без канібалізму.
От сидять біля вогнища якісь кошлаті бабаї, схожі на будулаїв, тільки очі витріщають по-особливому, як це вміє робити лідер гурту Six Feet Under Крис Барнс або наш рідний метальник мікрофонів. «Якщо зробити це один чи два рази - почуття відрази зникає з їхніх сердець», - каже шеф племені.
Хто може краще розповісти нам про теперішню українську буттєвість, як не представник племені ахгорі? Хіба що священик із Чикаго, який катує себе електричним струмом. Він пропускає крізь себе один мільйон вольт. Легше уявити, що таке вічність, ніж що таке один мільйон вольт. «Поки Господь хоче, щоб він цим займався, - Господь буде опікуватися ним», - тішиться дружина електропастора.
Ніяких травм - лише опіки на пальцях. Ну, це типу значить, що Господь каже: досить балуватись. Але він не перестає, тож якось цей мільйон вольт шарахнув священика об стіну, але перелом руки видався місіонеру не надто серйозним аргументом. Ціна віри така. Плати - або вимітайся з цього шоу. Хто, які ще події допоможуть краще збагнути «формулу успіху»?
Або ось іще історія: про лікування опаришами, «личинкову терапію». Глядачеві пропонують гній і кошмар плоті, терапевтичне видовище для зміцнення духу. «Можливо, два пальці ви втратите, але третій врятуємо», - запевняє людина у білому халаті. Чи врятують огидні личинки ногу діда Тома? «Я зовсім не відчував, як вони лазили», - каже дідусь наприкінці процедури.
«Вони вичистили увесь другий палець! Вони добре поїли!» - задоволено каже лікарка, ніби оповідає про банду своїх пухнастих котиків. «Так, так!» - радіє дідусь. «І вони потовстішали!» - ще більше тішиться ескулапиха.
Це хороші новини для дідуся Тома: личинки в його рані потовстішали, можна піти на карася.
Отак, тихо й непомітно, з гною та личинок, вибудовується абсолютна радість. Яка ще соціальна реклама може досягти такої ж мети повчальним бубнінням та порпанням у задавнених виразках суспільства? Що вона може без опаришів?
Містер Ріплі каже: підніми свій зад і зрадій, що він у тебе є, і ти можеш шукати собі пригоди. А тепер поглянь сюди: їй 26, вона має все, про що мріє кожна жінка. Бракує тільки половини тіла (ніг, тазу і хребта нижче ребер). Це історія кохання, дорогі брати і сестри. Вона працювала в автомайстерні, а він - в автомагазині. «Авто - це було те, що їх зблизило». Якби цю історію писав Х'юберт Селбі, він би сказав вустами нареченого: «У будь-якому випадку, в мене залишиться тачка». Але це євангельська історія від містера Ріплі, а не цинічне кривляння старого бітника. Тому давайте краще поцікавимося: чи зможе Роуз мати дитину? «Після дворічних стосунків із Дейвом вона отримала відповідь на це запитання: вона завагітніла». І принесла прекрасне дитя у цей світ: «Люку виповнився лише рік, а він уже такого зросту, як і його мама».
«Чому б не сприймати це життя з гумором? - каже Роуз. - Зрештою, Бог дав мені руки».
Цим сюжетом варто було б розпочинати день на кожному каналі. А не товкти у ступі назавжди вчорашню нудьгу про рейтинги політиків, сукупність яких уміщається в майонезну баночку нашого розчарування. Хіба можна наповнити ними душу?
Після видалення ракової пухлини Скот втратив шмат верхньої щелепи, око. Півголови приблизно. Зате у нього тепер пряме сполучення між очною та ротовою порожнинами.
Відтак Скот перетворився на актора, «містера Термінатора», який п'є пиво крізь дірку під лобом. «Зараз у Скота замість ока є протез, але діти кажуть, що з пов'язкою прикольніше». Бо пов'язка - це знак дива, яке ми витісняємо зі свого життя заради обговорення тарифів на комунальні послуги. Містер Ріплі каже: амінь.
Фото - temza.com
