Національна телекомпанія України разом із Службою безпеки України продовжує розкривати телеглядачам усю правду про неоднозначних особистостей нашої історії. Спеціально до Дня Незалежності в рамках свого проекту «Гриф секретності знято» Перший національний показав стрічку Ірини Шатохіної та Наталі Баринової «Цар і раб хитощів», присвячену письменникові Миколі Хвильовому. Олексій Радинський першим висловлюється з приводу побаченого. «ТК» запрошує всіх зацікавлених взяти участь у дискусії.
«Цар і раб хитрощів» - таку винахідливу назву дістав новий документальний фільм про Миколу Хвильового, створений НТКУ за сприяння Служби безпеки України. Ці двоє батьків двосерійного опусу, продемонстрованого 23 серпня вдячним глядачам Першого національного, ні на мить не дають про себе забути під час перегляду.
Привід укотре згадати про сумну долю Миколи Хвильового було обрано якнайдоречніше. Нещодавно Служба Безпеки України доблесно видобула з власного архівного черева чергову розсекречену історичну принаду. Й одразу поділилася нею з широкою громадськістю в обличчі знімальної групи на чолі з режисером Іриною Шатохіною та істориком Юрієм Шаповалом.
Принада являє собою архівну теку з матеріалами, зібраними НКВС під час стеження за одним із лідерів української літератури 1920-х Миколою Хвильовим. Власне, публічному прочитанню й дослідженню цієї теки і мав би бути присвячений документальний фільм. На жаль, чи то тека виявилася занадто благенькою, чи то розсекретити її вдалося лише до певної міри, але стрічку з такою пафосною назвою весь час заносило подалі від заявленої теми.
...Усе розпочинається з погрозливого гуркоту засувів і криваво-червоних кадрів відмикання якогось, судячи з усього, надзвичайно важливого сейфу. Нам з усією очевидністю натякають: ми є щасливими свідками того унікального моменту, коли спецслужба зі страшного репресивного апарату перетворюється на відкриту й прозору структуру, готову надати таємну інформацію у вільне використання в публічній сфері. Втім, як побачимо далі, сама публічна сфера внаслідок цього благородного жесту потрапляє в дивну залежність від способу мислення секретної служби.
На екрані в оточенні таємничих стелажів із особовими справами з'являється ведучий фільму Юрій Шаповал. Він із властивим пієтетом бере до рук теку з матеріалами стеження за Хвильовим і цитує донос одного з інформаторів, що відразу ж розкриває таємницю назви фільму. Хвильовий у цьому доносі дістає означення «цар і раб хитрощів». Автори фільму, очевидно, цілковито солідаризуючись із донощиком, за допомоги простенького комп'ютерного ефекту перетворюють цю цитату на початковий титр. Аж раптом Шаповал робить цілком несподіване припущення на адресу Хвильового: «А чи не був він просто блазнем, якому час від часу дозволяли казати правду?».
Отут починається найгірше. У дію вступає другий - після СБУ - з батьків фільму: випестувана Національного телерадіокомпанією невмируща традиція телевізійної есеїстики, приправлена чималою дозою «новітніх» комп'ютерних технологій. Для початку перед нами з'являється типовий цирковий клоун із гидотною посмішкою з дешевої помади на побіленому обличчі. Він усіляко блазнює, виробляє номери з репертуару випускника естрадно-циркового училища, натягує клоунського капелюха й починає втілювати наші найгірші очікування - читати вголос твори Хвильового. З інтонаціями, гідними того ж таки випускника вищезгаданого училища.
Цей прийом, що являє собою чільний лейтмотив фільму, таки виявиться найсміливішою художньою фантазією кмітливих телевізійників. Далі - не безперестанку ж клоунові корчити страшні міни - під закадровий голос потягнуться типові для ефіру Першого національного похмурі кадри: якась зимова річка-смердючка під кабелями електропередач, краплини дощу на голих гілках і ведучий фільму, що замислено вдивляється в безнадійну далечінь. Втім, тема блазнівства повертатиметься до оповіді в найнесподіваніші моменти. Приміром, під час представлення балакучих голів, що, як годиться, складають чималу частину фільму, поряд із їхніми прізвищами з'являється цілком виразне графічне зображення блазнівського капелюшка. Гаразд, поряд із такими літературознавцями як Микола Жулинський чи Володимир Панченко ця картинка виглядає цілком доречно, як на мене. Але навряд чи саме про це йшлося авторам фільму: їм, либонь, хотілося піднести коментаторів до рівня «блазнів, яким дозволили сказати правду».
Взагалі ж найбільш принциповий негаразд фільму «Цар і раб хитрощів» - це дивовижна готовність його авторів йняти віру всьому, що з'явилося з надр архіву, й робити далекоглядні висновки на основі надзвичайно сумнівних історичних документів на кшталт доносів, характеристик і звітів, написаних численними інформаторами. Сумнівних у тому сенсі, що самі ці документи необхідно розглядати крізь призму обставин, у яких вони повстали, а не вбачати в них об'єктивне відтворення світогляду Хвильового. Спостереження донощика - це надзвичайно складний жанр, в якому незрідка втілюються внутрішні суперечності роздвоєного світогляду. Тим часом у фільмі нам пропонується прямолінійне прочитання цих текстів, а також готові висновки на їхній основі. Приміром, на підставі інформації про невідповідність публічних поглядів Хвильового його приватним висловлюванням робиться вельми оригінальний висновок про трагічну роздвоєність письменницької душі поміж комунізмом і націоналізмом.
Ця заяложена інтерпретація Хвильового як такого собі ідеологічного шизофреніка, роздертого між «несумісними» світосприйняттями, давно стала загальним місцем українського літературознавства. Та навіть на тлі такого літературознавчого консенсусу щодо творчості Хвильового - насправді бляклого, непереконливого й неспроможного пояснити фантастичну парадоксальність письменника - цей фільм виглядає безнадійно банальним. Що, в принципі, не дивно, адже автори, як видно, не ставили собі жодної іншої мети, окрім як вкотре нагадати нам сумнівні істини, що вже давно знайшли собі місце в підручниках з літератури. Ну і, само собою - продемонструвати нам, якою ж відкритою та демократичною стала Служба безпеки України.
Крім того, творці фільму виявили подиву гідну - навіть для рівня Першого національного - непрофесійність у поводженні з власним візуальним матеріалом. Найяскравіший приклад: під час проходу сходами колишнього письменницького будинку «Слово» у Харкові з-за спини ведучого виринає недбало нашкрябана на дверях свастика. Виринає та маячить на екрані протягом усього часу, поки ведучий відсторонено базікає про перипетії творчої долі Хвильового. Що це - свідома провокація чи ідіотська недбалість - нам невідомо, але оскільки жодної спроби обіграти цю деталь у фільмі не виявлено, схиляємося до другої версії. Свастика собі й свастика, звичайний елемент міського ландшафту. От якби там та сама пустотлива рука місцевого гопніка нашкрябала п'ятикутну зірку, тоді можна було б розвести нюні про незнищенні символи тоталітарної доби.
Незрозуміло одне. Де хоч один аргумент на користь заявленої на початку тези про Хвильового як блазня, якому дозволяли говорити правду? Невже цей хід був потрібен лише для того, щоб увести до фільму огидного клоуна й забити ним ще трохи екранного часу? До речі, хронометраж фільму настільки перевищив його інформаційну наповненість, що всю другу частину - на диво несиметрично присвячену трьом останнім рокам життя Хвильового - довелося розбавляти нескінченними польотами пташок, недолугими спецефектами й бездарними режисерськими спробами змусити доктора історичних наук Юрія Шаповала удавати з себе драматичного актора. На довершення цього блазнювання, фінал фільму являє собою запис «заочного відспівування та громадянської панахиди за рабом Божим Миколою Хвильовим». Тож спільну спецоперацію СБУ та НТКУ з включення Хвильового до канону українського національного мракобісся можна вважати вдалою.
