Українським вищим чиновникам часто доводиться відповідати на періодичні звинувачення України в утисках російськомовних, нетолерантності, гомофобії чи, не дай Бог, антисемітизмі. Проте замість нормально доводити безглуздість багатьох звинувачень, вони звично і запопадливо виправдовуються. Роблять це якось принизливо і бездарно, гордо вибовкуючи факти, якими хвалитись не варто. Мовляв, у нас все вище світових стандартів. Ніхто не задумується над тим, що саме оте «вище світових стандартів» і є дуже погано, бо часто суперечить українським законам і нормам української Конституції.
Найперше це стосується мови. Мова є основою самобутності, вона потрібна передовсім носіям цієї самобутності, тому її не можна нав'язувати решті громадян, врівень із мовою держави, яка є мовою публічного спілкування і суспільної діяльності громадян. Не можна простакувато радіти з більш ніж нормального задоволення мовних потреб національних меншин, якщо самим меншинам цього об'єктивно не потрібно. Те, що зверх потреби, - завжди від диявола і провокує порушення нормальних міжнаціональних взаємин громадян.
Відома заява президента Кравчука про те, що меншини краще почуватимуться в Україні, ніж на історичній батьківщині, яка з самого початку поставила з ніг на голову всю національну й мовну політику держави, вже принесла гіркі плоди. Не може національна меншина почуватися краще, ніж на історичній батьківщині, адже тільки на батьківщині є неповторне рідне середовище, яке ніде в світі відтворити неможливо. Максимум, що може діаспора, - це зберігати власну самобутність за допомогою сімейної традиції, громадських товариств і культурного життя громади. Йдеться про задоволення реальних потреб самобутності, що гарантує Конституція, а не про політичні вимоги другої чи третьої державної мови, егоїстичне бажання чути рідну мову скрізь, не рахуючись із нормами Конституції і правами решти громадян. Гіркий досвід минулих років незалежності свідчить, що нами здебільшого правлять ті, хто не розуміє чи не хоче знати цих простих речей.
У державних структурах, а особливо в уряді, повинні працювати не політики чи клерки, а нормальні чиновники-державники. Нинішній уряд, на жаль, є найбільш політизованим за всі роки незалежності. Найбільше шкодить політизація гуманітарної сфери, яка призводить до порушення гармонії життя суспільства. Від цього всі негаразди в економіці, системі влади, це позначається на нашому з вами добробуті і якості життя. Під якістю життя розумію не хліб єдиний, а весь комплекс задоволення чи незадоволення життям в Україні. Чи, може, ми вже втратили неповторне чуття наших предків - задоволення від життя на батьківщині? Наші предки завжди мали таку приємність при набагато скромніших достатках, набагато тяжчих трудах і навіть у години пожертви власного життя за Україну. Наші брати-українці з діаспори, які зберегли це щемке відчуття «життя на батьківщині», ніяк не можуть сприйняти реалій сучасної України, зокрема немислимого для вільної держави зменшення застосування державної мови, тотального зросійщення міст і навіть сіл.
Якось голова світового згромадження українців пан Аскольд Лозинський відвідав батьківщину і був настільки боляче вражений збільшенням російськомовності, що негайно опублікував емоційну статтю-докір. Згодом вийшла у світ ще одна його стаття, «Міжнародні демократичні норми мовного питання», в якій він потрудився докладно пояснити нашим владоможцям і тутешнім українцям, як повинно бути в царині мови. Цікаве дослідження, але чи будуть дослухатися до цього наші владоможці? Як би ж то українські мовні проблеми були від незнання! Найвища майстерність багатьох українських політиків полягає в тому, щоб уважно прочитати міжнародні угоди і створити законопроект, який би все поставив з ніг на голову з єдиною метою - «захистити» мовні права російськомовних краще, ніж у Росії, і вище міжнародного стандарту.
«Немає у рекомендаціях вимоги фінансування державою освітніх інституцій національних меншин. Який є стан сьогодні в Україні з російськомовними освітніми інституціями, а в Російській Федерації з україномовними освітніми інституціями? Україна йде далеко поза рекомендації ОБСЄ. В Україні понад дві тисячі навчальних закладів з російською мовою навчання, які фінансуються з державного бюджету України. Додатково є майже дві тисячі загальноосвітніх навчальних закладів з українською та російською мовами навчання. Це теж фінансується з державного бюджету. Натомість у Російській Федерації навчальних закладів з українською мовою навчання чи з російською і українською мовою навчання немає зовсім», - пояснює Аскольд Лозинський. І далі: «Натомість Україна далеко перейшла рамки рекомендацій ОБСЄ, бо не тільки дозволяє не приватні російськомовні освітні заклади, не ставить їм перепон, але фактично фінансує приблизно 4000 російськомовних шкіл з державного бюджету. Деякі можуть вважати таке ставлення України до російської мови похвальним, одначе інші держави схарактеризували б таке відношення абсурдним та економічно самогубним. Конференція ОБСЄ в Осло подала рекомендації щодо мови національних меншин і в інших секторах, крім освіти. Сектори включали: назви, релігія, громадська діяльність у неурядових організаціях, засоби масової інформації, економіку, адміністративні інституції та публічні послуги, незалежні крайові інституції, виступи перед юридичними властями та захист при позбавленні волі. У кожному випадку конференція окреслила право представника національної меншини користуватися власною мовою. Рівно ж у кожному випадку право користування власною мовою було співучасне з користуванням державною мовою в адміністративних питаннях. Щодо засобів масової інформації, то основна теза-рекомендація це - що "на крайових, регіональних та місцевих рівнях кількість і якість часу, призначеного для ефіру у мові національної меншини, повинні бути співмірними з чисельністю та концентрацією національної меншини"».
Втомившись від цитування правильних міжнародних документів, пан Лозинський спересердя зауважує: «Якийсь мудрець може завважити, що Україна настільки демократична, що вона пішла далеко за рамки рекомендацій міжнародних інституцій щодо мовних питань національних меншин. Таке ствердження - демагогія. Нажаль, реальність інакша і доволі гірка - Україна не є демократичною державою, бо не захищає інтересів більшості "демосу" (народу), який є за етнічностю український. Правда, ця більшість роками пригноблена до межі хворобливості і тому інколи її "всьо равно". Вона настільки побита, що не вимагає своїх прав у власній державі. Тому цей хворобливий стан треба лікувати».
На жаль, ця задавнена хвороба до лікування не надається - спрацьовує ефект гуманітарної переорієнтації українського суспільства на російський лад домінуючою зросійщеною впливовою верхівкою. Пан Аскольд правий і точний у власному висновкові: «Коли хтось з вищої влади починає власним прикладом агітувати за другу державну мову чи хвалитись про поширенням мов меншин вище потреб цих меншин і світових норм, чи про двістівідсоткову толерантність українців - складається враження, ніби ми живемо в державі популістів і політиків, які не думають про наслідки власних дій в реальному житті громадян, лиш про все більшу і більшу владу над нами».
Просвітництвом тут точно не поможеш - лише всенародним «виносом» цих політичних партій із парламенту, після чого жоден політик-державник не повинен подавати їм руки. Не може тривати вічно пропаганда другої державної багатьма нардепами всупереч Конституції, яка прямо їм велить бути взірцем пошанування мови держави. Такого немає в жодній країні світу. Українці бачать це, і їхнє терпіння не «вище світових стандартів». А може, й справді ми так унікально - вище світових стандартів - притерпілися після століть «дружби народів» на правах меншого?
Володимир Ференц, Івано-Франківськ
