detector.media
Діана Дуцик
, для «Детектор медіа»
08.07.2009 11:25
Журналістська освіта: як подолати інерцію радянської доби
Журналістська освіта: як подолати інерцію радянської доби
За круглим столом «Яких змін потребує сучасна журналістська освіта?» шукали рецептів для лікування задавнених хвороб системи.

Круглий стіл на тему «Яких змін потребує сучасна журналістська освіта?», проведений минулого тижня Українським католицьким університетом, став приводом ще раз акцентувати увагу на проблемах, які є сьогодні в системі журналістської освіти. Адже критика цієї системи лунає постійно та з різних боків.

 

Реформування потребує вся система освіти в Україні

Журналістика - не виключення із загального правила. Буде несправедливо, якщо не сказати, що якість освіти загалом сьогодні дуже знизилася. І нові виклики, які стоять перед усією українською освітньою системою, не можуть оминути й журналістику. Загальний рівень випускників шкіл, які приходять у виші, не завжди достатній. Колись покійний нині професор Володимир Здоровега писав: часто проблема полягає в тому, що «з напівграмотного випускника школи (а сьогодні це переважно сімнадцятирічні одинадцятикласники, налаштовані романтично або байдуже до всього на світі) повинні за 5-6 років викувати журналіста, на всі руки майстра». Виховання майбутнього спеціаліста в тій чи іншій галузі починається зі шкільної парти, як би банально це не звучало.

 

Безперечно, ця проблема аж ніяк не знімає відповідальності з вищих навчальних закладів за якість навчання. І тут уже питання до Міносвіти і так званої дозвільної системи. Бо сьогодні є багато відділень журналістики в регіональних (а часом і в приватних київських) вишах, які насправді не мають достатньо висококваліфікованих фахівців та відповідної матеріально-технічної бази, щоб надавати якісну журналістську освіту. Не хочу нікого ображати, але часто там викладають колишні журналісти, які отримували освіту ще в радянські часи і мають недостатнє уявлення про нові медіа, нові технології й світові тенденції медіаринку, а інколи, як це не прикро, і про журналістські стандарти.

 

Зрештою, критика звучить і на адресу таких китів журналістської освіти, як Інститут журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка.

 

 

Що заважає державним вишам давати якісну журналістську освіту?

Дуже чітко на це питання відповів Ігор Балинський, викладач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка та викладач УКУ. За його словами, існує декілька проблем. По-перше, це проблема якісного відбору на факультети журналістики (адже є квота на пільговиків, платників). По-друге, сумнівна якість творчих доробків, які здають абітурієнти при вступі (дуже складно перевірити, чи справді цей абітурієнт, будучи ще школярем, самотужки писав матеріали, надруковані в якійсь із газет). По-третє, рівень викладання спеціалізованих курсів не завжди достатній. По-четверте, слабка матеріально-технічна база (як можна навчити студентів монтувати відео або працювати з сайтом, якщо на 20 чоловік - один комп'ютер?). По-п'яте, велика кількість набору (на потоці в тому ж Інституті журналістики чи на факультеті у Львівському університеті навчається більше ста студентів). І лише 15% із цих студентів йдуть працювати в практичну журналістику.

 

Справді, проблема відбору студентів - це дуже серйозно. Адже багато хто вступає на факультети журналістики без жодної мотивації, просто тому, що потрібно десь учитися. Від себе додам, що існує ще й проблема випуску. На факультетах журналістики дуже мало випадків, коли студентів відраховують за неналежне навчання. Вважається, що краще дати їм диплом, нехай ідуть на всі чотири сторони, ніж мати мороку з перездачами, перезахистами дипломних робіт тощо. У Могилянській школі журналістики, наприклад, застосовують зовсім інший підхід. Цього року дипломи отримали лише 12 випускників із 22, які навчалися в школі. Оскільки пріоритетом є знання, а не формальне отримання диплому. І якщо студент не хотів учитися, не відвідував пар, не здав практичного доробку, не написав магістерської роботи - він не може на рівні з іншими отримувати диплом. Такий жорсткий відбір є потужним стимулом для «молодших» студентів навчатися.

 

Ще одне спостереження з власного досвіду. Я закінчила Інститут журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка, захистила там дисертацію і дуже вдячна всім викладачам, бо взяла від навчання в цьому виші все, що хотіла взяти. Можливо, тому, що розглядала освіту в інституті як базу для постійної самоосвіти. Проте під час роботи і журналістом, і головним редактором, і згодом викладачем прийшла до висновку, що журналіст повинен мати базову спеціалізовану освіту (юрист, економіст, історик тощо), і тут наголошу: не просто диплом про цю освіту, а глибокі знання і широкий кругозір. І тільки після цього він може вчитися, грубо кажучи, журналістського ремесла. Певною мірою, за такою моделлю працює Могилянська школа журналістики. У школу приходять студенти з дипломом бакалавра з інших спеціальностей, щоб отримати практичні навички з журналістики і диплом магістра.

 

Ще однин важливий момент - це мобільність навчального процесу. Адже нові технології розвиваються дуже швидко, змінюючи підхід до подачі інформації для аудиторії. Важливо, щоб будь-який центр (чи то академічний виш, чи то школа, чи курси тощо) вчасно реагував на зміни на медіаринку. Зрештою, в ланцюжку освіта-медіаринок має бути рух назустріч, а не взаємні звинувачення. Бо навіть під час згаданого круглого столу в УКУ журналісти-практики говорили з нотками скептицизму відносно вишів та якості викладання, і навпаки - у викладачів були претензії до якості вітчизняних ЗМІ та недотримання етичних стандартів. Зауваження з обох сторін справедливі. Але подолання цих проблем - спільна справа.

 

 

Медіаринок як основний замовник журналістських кадрів

Журналістська освіта та медіаринок існують у двох площинах, які рідко коли перетинаються. Цю тенденцію потрібно ламати. Адже головний замовник журналістських кадрів - це вітчизняний медіаринок з усіма його плюсами й мінусами. Дуже часто викладачі академічних вишів не хочуть цього розуміти. Окрім того, і про це говорив не один учасник круглого столу, в журналістській освіті збереглася «інерція радянської доби». Йдеться насамперед про професійні стандарти (не плутати з етикою), які серйозно змінилися з радянських часів, і про розуміння сучасної суті журналістської професії.

 

Інше питання, що насправді вітчизняний медіаринок розвивається досить хаотично і має багато проблем, що також не може не впливати на тих, хто тільки здобуває журналістську освіту.

 

Зрештою, одним із можливих (паралельних) шляхів розвитку журналістської освіти може бути створення шкіл при редакціях, як це зробив телеканал «Інтер». Проте очевидно, що не всі можуть собі дозволити таку розкіш. І зрештою, не всім варто це робити, адже якість багатьох ЗМІ викликає не меншу критику, ніж система журналістської освіти.

 

Можливо, ситуація суттєво зміниться, коли великі медіакорпорації виступатимуть замовниками журналістських кадрів (тут ідеться не лише про журналістів, а й про інших спеціалістів, які працюють у медіаіндустрії) аж до того, що оплачуватимуть навчання необхідних їм спеціалістів. Цього не потрібно боятися. Завжди можна виробити професійні та етичні стандарти, яких сторони повинні будуть дотримуватися.

 

 

Журналістика фактів vs журналістика думки

Коли ми говоримо і про якість вітчизняної журналістики, і про якість журналістської освіти, варто пам'ятати про одну концептуальну помилку, якої припустилися під час трансформації на початку 90-х років. Намагаючись відгородитися від усього радянського і надто ідеалізуючи західну модель, ми почали надавати перевагу інформаційній журналістиці, журналістиці факту і забули, що журналістика думки має таке саме право на повноцінний розвиток і повинна розвиватися паралельно. Комусь це може видатися надто теоретичним питанням, проте це пояснює ті негативні процеси, які спостерігаємо сьогодні на нашому медіаринку, зокрема пожовтіння медіа (йдеться про всі сегменти: друковані видання, телебачення, радіо, інтернет) та відсутність серйозних видань (рівня Economist, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Spiegel і т. д.), здатних аналізувати ситуацію та певною мірою впливати і на політичний порядок денний країни.

 

Отець Борис Гудзяк, ректор Українського католицького університету, у вступному слові під час круглого столу говорив про журналістику служіння, яку потрібно зберегти. Певною мірою ця проблема випливає з попередньої, адже сьогодні акцент робиться на функції інформування та розважання, тоді як чомусь забувають, що журналістика виконує й низку інших функцій, зокрема критики (або контролю за діями влади), соціальну функцію - адже нині саме медіа є каналом, який допомагає орієнтуватися у світі або в конкретному соціумі, іншими словами - який соціалізує особистість.

 

 

На завершення

Очевидно, це не повний перелік проблем, які варті обговорення. На окрему дискусію, наприклад, заслуговує тема дослідження медіа, а якщо ширше - масової комунікації, в рамках наших вишів, і в цьому контексті присудження наукових звань у цій сфері. Бо, власне, це те, на чому витворюється фундаментальна база і для освіти, і для наукової роботи.

 

Але якщо повернутися до практичної журналістики та підготовки спеціалістів у цій сфері, то переконана (і це моя суб'єктивна думка): на сьогодні, очевидно, мають співіснувати і академічна освіта як в Інституті журналістики, і така форма, як у Могилянській школі журналістики; зрештою, й різні курси та тренінги, які дозволяють підвищити кваліфікацію журналістів-практиків. Тут важливо інше - витворити таке середовище (можливо, на базі кількох прогресивних вишів), яке би створило альтернативу тій «радянській інерції» і задавало б високі професійні та етичні стандарти як у сфері журналістської освіти, так і на самому медіаринку.

 

Діана Дуцик, заступник директора Могилянської школи журналістики

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY