От уже 10 днів спливли від пам'ятного дня 7 червня, коли стало зрозуміло: широкої коаліції, а разом із нею змін до Конституції не буде - принаймні, тепер. Цілий тиждень я чекав на післямову до того, що сталося. На оцінки, аналіз, дискусії, учасники яких повели б мову про те, чи становили навколокоаліційні події загрозу для держави, а якщо так, то якого масштабу ця загроза була й що робити, щоб надалі унеможливити подібний розвиток подій. Я хотів слухати експертів, які логічно пояснили б мені все, поки в самого вирують переважно емоції.

Чекав я довго й наполегливо. А показували й розповідали мені здебільшого те, що й завжди: Янукович сказав, Тимошенко заявила, Ющенко зауважив, Герман зазначила, Лавринович підкреслив... Політики й надалі жили звичним життям, викидаючи в суспільство цілком звичний продукт, який із дуже великою натяжкою можна назвати інформацією. А ЗМІ той продукт поширювали, мов скарби світового знання й перлини думки. Ніби напередодні й не сталося нічого особливого - так, чергове рядове збіговисько.

Починаючи з понеділка, уважно слухав політичні програми Національного радіо. Не можна сказати, щоб там не було висновків чи бодай спроб їх зробити. Були, аякже: хто в результаті більше програв - Янукович чи Тимошенко, БЮТ чи Партія регіонів? Як тепер виходитимуть із ситуації біло-червоні та біло-сині й чи зможуть без втрат із неї вийти? Як складеться подальша кар'єра Тимошенко з Януковичем, чи то Тимошенко без Януковича, чи то Януковича без Тимошенко, які в них тепер виборчі перспективи й шанси стати президентами? Ніби от я спати ночами не можу, тільки й думаю, що про тяжку політичну долю зазначених добродіїв. До відома: не думаю. Бо знаю, що до президентських виборів ще більш ніж півроку. За цей час кожен з-поміж учасників подій встигне по кілька разів, залежно від поточного моменту, дати взаємовиключні тлумачення того, що сталося, й по кілька разів поставити все з ніг на голову й назад. Узимку ніхто вже нічого й не пригадає - тим більше, що вибори-то призначено одразу після різдвяних свят, коли газети заслужено відпочивають (бо ж, бачте, у друкарнях теж люди працюють, і тому друкарні диктують газетам, коли ті мають право виходити), а по телевізору - суцільний «блакитний вогник» зі «старими піснями».

А ще чекав я на найперший ефір Савіка Шустера. У понеділок, 8 червня, був вихідний, тож «Шустер live» не виходив. А от у вівторок... Такого сюрпризу я не бачив по телевізору вже давно. Не заперечую: тема безпритульних дітей, усиновлення й дитячих будинків сімейного типу є дуже й дуже важливою та вкрай болючою. Але щоб саме цього дня? У середу був футбол - знову не до «Шустер live». А в четвер нам розповідали про боротьбу за життя безпритульних тварин. Теж дуже болюча тема, теж дуже актуальна. Але ж люди ще не оговталися від зовсім іншого! До речі, за твердженнями учасниці програми, яка побажала, щоб її не називали, програму про захист тварин було записано майже за три тижні до того, як вона вийшла в ефір. І вийшла вона не без купюр: було вирізано імена тих посадовців, яких звинувачували у зловживаннях, та один фрагмент наприкінці програми. Мимоволі складалося враження: чи не керівництво каналу оголосило табу на обговорення теми невдалої коаліції?

І от п'ятниця, «довгий» Шустер. Тут, нарешті, очікування виправдалися. Мова й справді пішла про широку коаліцію. Ведучий запропонував для голосування найактуальніше з усіх можливих запитання: хто з політиків найбільше програє від спроб утворити коаліцію. Несподівано ж як, як же небанально! І справді - одкровення, не інакше. А далі - звичні гості, звичні промови, звичні позиції. Починали всі нібито з коаліції та змін до Конституції. Але вже з другого-третього речення переходили на звичне, на те, що й завжди: звинувачували один одного чи то в зраді, чи то, навпаки, в участі у переговорах, чи то й у тому, й у другому одразу. А ще на те, хто все ж таки більше програв та програє.

Отут я остаточно ствердився у думці: лідером політичного телебачення в нас є зовсім не Савік Шустер. Катя Осадча зі «Світським життям» - от хто є законодавцем мод, от хто в нас визначає правила й критерії політичного телебачення. Політики - це віпи. Віпами були й віпами залишаться, хоч би там що. Широка коаліція - то просто світська тусовка, одна з багатьох; не вона перша, не вона остання. Ну, перегуляли на ній віпи, посуд перебили та меблі потрощили - так на те вони й еліта. Однаково «піплові» належить це «хавати»: хто з них що про кого сказав, хто кому шампанське в обличчя хлюпнув, хто кому помідор на стілець підклав, у що вони всі разом були одягнені й скільки це коштує. «Оце й лише це - справжнє життя, - навіюють аудиторії що Шустер, що Осадча. - А ви всі - невдахи, лузери, ваше власне життя несправжнє, бо таких тусовок у вас немає, тож сидіть тихенько й спостерігайте, як справжні люди живуть».

Так, було в Шустера продемонстровано, як учасники переговорів виходили з засідання, і кілька разів, майже побіжно, гості зауважували закритий характер переговорів про коаліцію та зміни до Конституції. Хоч на тому спасибі! Але ж, за великим рахунком, усе це теж не виходить за межі обсмоктування подробиць тусовки! Як після вдалої вечірки, обговоривши вздовж і впоперек усі найяскравіші вибрики учасників, починають обговорювати дрібні деталі.

А хотілося б зовсім іншого! Я не почув (може, неуважний був?) згадку про фразу Юлії Тимошенко з її звернення 7 червня - ту саму, де вона назвала критичні відгуки про широку коаліцію «чорною пропагандою». Симптоматична фраза, світоглядна, чи не так? Але впевнений: нагадувати про неї більше ніхто не стане, бо неформат, бо не стосується подробиць гулянки.

Під час самого ефіру виникли декілька дуже дискусійних моментів. Так, Ганна Герман сказала, що нібито Тимошенко диктує Шустеру, кого з її опонентів можна запрошувати до студії, а кого не можна. Шустер почав був її виправдовувати: мовляв, прем'єр-міністр уособлює державу й некоректні висловлювання на її адресу є образою держави. Річ не в тім, що особисто мене це не переконало: зручність опонентів та їхня коректність - то далеко не одне й те саме; хамуваті, але позбавлені логіки й володіння матеріалом опоненти якраз і бувають найзручнішими. Річ у тім, що тему не було розвинуто. Але якщо прем'єр-міністр має право на те, щоб опоненти лише підігрували їй, то чи не має такого самого права президент? А міністр закордонних справ? А міністр фінансів? А міністр культури? А столичний мер? Де та посадова (віпово-елітна) межа, нижче якої посадовці зобов'язані відповідати на запитання, в тому числі й запитання від суспільства? Свобода слова, рівність громадян та відповідальність влади існують, але на дуже високих посадовців вони не поширюються, так виходить?

«Розмовляючи з жінкою...» - кілька разів довелося почути й таке. І знову стриваймо. Прем'єр-міністр - це передусім функція. Чоловік це чи жінка, білий чи чорний, віруючий чи атеїст, вегетаріанець чи прихильник роздільного харчування - усе це подробиці його/ її приватного життя. Нікого вони не мусять цікавити. Як на грузинському застіллі (вже коли йдеться про тусовки та гулянки): жінки зазвичай за загальний стіл не сідають (хоч і не заборонено), але як уже сіла - то їж та пий, як усі.

Ще один лейтмотив: рано чи пізно, але політики мусять об'єднатися, спільно долати кризу. (Насправді ці тиради були набагато довшими - воно й зрозуміло: коли говорити по суті не хочеться, треба ж чимось час завантажувати! Це, звісно, справа модератора - переривати відвертий флуд, але що б тоді від програми лишилося?) А тепер увага: що значить «об'єднатися»? На основі чого? Запровадити однопартійність? Накласти заборону на критику та свободу висловлення думок?

Демократія - це, взагалі-то, культура цивілізованого опонування. Поки не буде її - не буде нічого. А наші політики мислять по-піонерськи: або боротьба на знищення, або всі строєм, пліч-о-пліч та стрункими колонами. А може, то вони не самі так мислять, а нас заохочують? То де ж тоді журналісти, чорт забирай, які сказали б: пані й панове, ви маніпулюєте? Які зрозуміли б: той, хто нав'язує такий дискурс, ретранслюючи політиків, той і сам маніпулює аудиторією?

Багато чого хотілося б знати. За нормальних умов конспірологія - не надто шанована річ. Але коли влада діє конспіративно, коли цілі й засоби не відомі, а нормальну логіку поведінки порушено, конспірологія може перетворитися на порятунок. Будь-які припущення мають право на існування. Так от: спочатку був скандал із Луценком. Сам він припускав: той скандал був замовним. У підсумку Луценко надовго втратив можливість самостійних політичних кроків і був загнаний «під дах», «під патронат» політичної сили, з якою він останнім часом співпрацював. Майже одразу потім за небезсумнівної процедури відставили Єханурова. Одразу потім «Тимошенко та Янукович перейшли Рубікон». Цілковито різні факти, якщо розглядати їх окремо, а збіг у часі може виявитися просто збігом у часі. От тільки результат лякає: у такий спосіб було лоялізовано до переговорників обидва силових міністерства. Якщо так, то з якою метою?

Досі ніхто не звернув на це увагу, не спробував дослідити. Але ж без знання того, чи не існує між згаданими подіями не лише часового, а й причинно-наслідкового зв'язку, суспільство залишається сам-на-сам із будь-чиїми й будь-якими спробами приборкати його.

А ще у дні, коли загроза коаліції була ще актуальною, так хотілося почути Володимира Яворівського, Володимира Філенка, Віктора Тарана, Сергія Терьохіна, Павла Мовчана. Багатьох тих, кого звуть батьками-засновниками української демократії. Тих, кому немає чого втрачати, окрім власного доброго імені. Тих, хто вміє (вмів колись?) аргументувати й переконувати. Якби саме з їхніх вуст я почув, що зміни до Конституції - то добре, може, й погодився б. Адже Юлія Тимошенко у зверненні 7 червня сказала, що всі вони погодилися з нею. Спростування від більшості з них так і не надійшло. То чому ж вони нічого не пояснили розгубленому суспільству? Але ні, один лише Яворівський виступив у Шустера вже постфактум. За його словами, він виступав і раніше, коли коаліція здавалася ще реальною. От тільки я про це не чув.

То що ж, наші батьки-засновники переглянули власне ставлення до публічності політики? Вони тепер теж за кулуарність? По-тарасобульбівськи: «Ми демократію породили, ми її й вб'ємо»?

А до речі: якби вони вирішили-таки виступити, де й як на нашому вільному й демократичному телебаченні вони могли б це зробити? Ефіри в нас платні, «матеріал виходить на правах реклами»...

Так і немає у ЗМІ осмислення - саме осмислення, а не обсмоктування - того, що сталося. Вівісекція - от як називається те, що роблять із суспільством більшість наших ЗМІ. Навіть тепер, після екстраординарної події.

Якнайскоріше забудьте, що сталося, якнайскоріше поверніться до звичайного формату пережовування буденних міжполітичних сварок - от який меседж несуть українцям ЗМІ, ведучи мову про невдалу широку коаліцію. Грім таки не грянув - хреститися, як виявилося, не треба. Можна собі жити, як і раніше, ніби нічого особливого не було, ніби загроза демократії та свободі слова лише примарилася.