- Якою ви побачили Україну? Як можете її описати? Польові враження?
- Мені завжди здавалося, що свобода і національна консолідація - досить серйозна компенсація за будь-які проблеми в економіці. Попри страшенні розбіжності з приводу того, кому з трійки бути на чолі держави, Україна доволі єдина в деяких базових принципах - у необхідності свободи, веселощів, відкритості, і головне - радісному усвідомленні унікальності того досвіду, за яким зараз із подивом спостерігає вся Європа. У державі абсолютний бардак, в економіці дуже погано, страшна кількість безробітних і напівжебраків - і, тим не менш, усі горді собою, всі досить успішно виживають, відчаю не спостерігається.
Звідси мораль: якщо люди вміють для себе якось забарвити життя, то на зовнішні обставини вони можуть не звертати уваги. Якби я тут жив, напевне, я б жахливо лаявся...
- Навіть не сумнівайтеся!
- Але повірте, що на погляд чужака, тут весело й гарно. Особливо, якщо порівнювати з відчаєм і взаємною ненавистю, тупиковістю, понурістю й повною безперспективністю нинішньої Росії.
- У чому ви бачите різницю між сучасними українською й російською літературами?
- Два моменти. Українська література стурбована створенням нового національного міфу й вирішенням своїх глибоких внутрішніх проблем. Російська література стурбована тим, як би їй заробити грошей і зробити вигляд, що вона продовжує велику російську традицію - і те, й інше взагалі-то вторинні завдання. Українська література намагається працювати з тією реальністю, яка є.
Російська література, на жаль, намагається працювати з черговими сурогатами, підмінами цієї реальності. Державна література прагне оспівувати стабільність, якої нема, а «інша» література прагне заробити - несуттєво чим. При цьому, звісно, не можна не відзначити вражаючої слабкості й учнівства української літератури, хоча є кілька авторів - у царині фантастики насамперед - які за гоголівським заповітом і далі будують українську літературу, як казкову.
Призначення української літератури - писати казки. У цьому сенсі на першому місці Марина й Сергій Дяченки - безумовно, найкращі письменники Східної Європи. Дуже значущо все те, що думають Олді - вони можуть писати краще чи гірше, але думка в них працює прекрасно, і це завжди цікаво. Видатний молодий автор - Яна Дубинянська. Ну, прізвищ шість я б назвав, не сходячи з місця. А в Росії теж назвав би, але із зусиллям.
- До речі, про Гоголя. На вашу думку (як представника саме російської літератури), Гоголь - російський письменник чи український?
- Знаєте, на цьому питанні дуже багато зламалося списів, хоча все просто. Гоголь - малорос, який потрапив до Росії. Мелодика мови, мелодика фрази, ментальність - безумовно, малоросійські, нічого не вдієш. Гоголь володіє російською, як іноземною. Звідси - сміливість його епітетів, нестандартність означень, звідси - його абсолютна впевненість іноземця, що йому все минеться, що на нього місцеві закони не поширюються, тому можна сказати про Росію те, що самі росіяни не наважуються.
Скажімо, такі образи, як Плюшкін чи Манілов, у Росії з'явитися не могли. Коли про це починають писати росіяни, вони чомусь їх дуже ідеалізують. Ось погляньте на Обломова - він і добрий, і все таке інше, а Гоголь побачив, що це просто Манілов, і описав його як просто Манілова - нудного, солодкавого, нудотного дурня. Гоголь дивиться на Росію очима малороса, щиро впевненого, що тут мають торжествувати якісь закони. Адже головна тема Гоголя - це тема розплати, помсти. Візьміть помсту Андрієві в «Тарасі Бульбі», «Страшну помсту», «Капітана Копєйкіна», візьміть Акакія Акакійовича, який зі своєю шинеллю перетворюється на привида й починає сам зривати шинелі... Раптом Гоголь побачив, що в Росії зло безкарне. Що в Росії нема цих раціональних законів. Що в Росії добро зазвичай не віддячене, а зло торжествує. Природно, що він на цьому схибнувся.
Знадобився Лев Толстой, який у «Війні й мирі» показав, що в Росії не зло карають, а хороших людей, у яких нема життєвої сили. Гоголь - це спроба чесного й доброго малороса підкорити російське життя тим чесним і добрим законам, за якими люди живуть у Полтаві. Побачивши, що це тут не працює, він збожеволів. Єдина порада, яку я можу дати з цього приводу: полтавці, не приїжджайте до Росії! Хоча, з іншого боку, хто ж тоді про нас писатиме правду? Адже є така дивовижна закономірність (Іскандер це нещодавно сказав): мовляв, уся гумористична література в Росії написана південцями - Жванецьким, Бабелем, Ільфом і Петровим, Гоголем, Зощенком, Аверченком із Таганрога...
Чому? Вони приїжджають сюди й бачать, що ніякої ради, крім гумору, на таке життя просто нема. Мораль дуже проста: південці приїжджають із тих славних місць, де люди живуть по-людськи, де вони раді одне одному, де вони поважають одне одного, де є якась корпоративність, якісь принципи... Потрапивши в Росію, вони спочатку жартують, а потім божеволіють...
Так що Гоголь, звичайно, малорос. Інакше жив би довго.
- Ще одне питання, на якому теж підривається багато хто: де для вас проходить межа між літературами? Адже в нас є багато письменників, які самі себе вважають українськими, проте пишуть російською і видаються в Росії...
- Я би сказав так: є дві межі. Перша - мовна, очевидна. Проте можна писати українською й бути ментально російським письменником. Павло Загребельний писав українською, але був класичним російським письменником, спадкоємцем російської традиції, у всякому разі, в найкращих своїх речах. Олесь Гончар - теж класичний російський письменник. «Циклон» і навіть «Тронка» - абсолютно російські романи. Інша межа важливіша, серйозніша - належність до слов'янської міфопоетичної традиції. І в цьому сенсі Коцюбинський, який іноді писав російською, - абсолютно український письменник. Дяченки, які пишуть російською, - класичні українські письменники. Якщо за автором стоїть міф, якщо автор шукає синтез прози й поезії, - він українець, він сягає традиції бандуристів. А якщо він намагається писати соціальний реалізм, то він росіянин, і туди йому й дорога.
Українська література - це література міфу. У цьому сенсі з молодих цікава Дубинянська, яка чесно прагне в кожній книзі написати соціальний реалізм, і раптом у ній прокидається українська кров, і вона починає писати широку, розгонисту епічну поему. Саме тому її й люблять у вас, а в нас сприймають дещо насторожено. Хоча «Н2О», що вийшов у Росії раніше, ніж ув Україні, став бестселером (можливо, тому, що в ньому всі бачать сатиру на Помаранчеву революцію). Хоча це вільна вправа вільної хохлушки на тему останніх десяти років української історії. Мила казка розумної української дівчинки.
- Якщо говорити персонально про вас, чи вважаєте ви себе талановитим письменником?
- Знаєте, в одній моїй книжці є фраза: «Ніщо так не вороже генію, як талант». Отож, я не вважаю себе геніальним письменником - а ви трактуйте цю фразу, як хочете!
Дмітрій Биков
Російський письменник, поет, журналіст, кінокритик, біограф Бориса Пастернака.
Народився 20 грудня 1967 року в Москві. Закінчив факультут журналістики МГУ. Автор публіцистичних, літературознавчих, полемічних статей, що публікувалися в численних часописах і газетах.
Твори:
збірка поезій «Останній час: вірші, поеми, балади» (2006), романи «Виправдання» (2001), «Орфографія» (2003), художня біографія «Борис Пастернак» (2005), «Евакуатор» (2005), «ЖД» (2006) та ін.
Лавреат кількох літературних премій, зокрема - тричі здобув премію братів Стругацьких (2004, 2006 і 2007 р.).
Від редакції:
Ми навмисне не стали пом'якшувати формулювання пана Бикова щодо «малоросів», «хохлушок» тощо, щоб наші читачі зрозуміли ставлення навіть прогресивних російських митців до України та українців. Одразу просимо вибачення перед згаданими в тексті авторами й готові надати їм можливість висловитися на сторінках ДЧ.
Фото: «Друг читача»
Атанайя ТА, «Друг читача»
