У відповідь на заяву голови Незалежної медіа-профспілки України щодо неприпустимості припинення колективних переговорів у редакції журналу «Український тиждень» та звільнення Сергія Гузя через його профспілкову діяльність у блозі журналу було опубліковано відкритий лист шеф-редактора Юрія Макарова. Публікуємо цей лист повністю.
Романе, правила складання відкритого листа мені мало знайомі, досі я спеціалізувався на інших жанрах. Чи має в ньому бути заголовок? Чом би й ні, якщо в ньому міститься основне моє запитання до Вас і до тих, хто підняв кампанію проти нашого видання?
Я завжди зі співчуттям і жалем ставився до людей, які в будь-яких своїх проблемах чи конфліктах бачили приховану руку, змову недоброзичливців, всілякі підступи - коротше кажучи, конспірологію. Пошуки за принципом «кому це вигідно» здавалися мені принизливою й непродуктивною справою. Сьогодні я змушений питати себе: а чи не надто я необачливий? А що, як наступ на «Український тиждень» має якусь додаткову мету?
Ваша заява мене засмутила своєю категоричністю, упередженістю, готовністю робити скоростиглі висновки. Одна річ, коли такі звинувачення кидають люди, зацікавлені корпоративними чи особистими стосунками, інша - людина з досвідом і репутацією.
Розгляньмо суть Вашого звернення. Ідеться, цитую, про: 1) «зрив колективних переговорів у виданні, де працюють члени НМПУ», та 2) «фактичне звільнення профспілкових активістів за їхню громадську діяльність». Оскільки мій лист відкритий, розшифрую для тих, хто не в курсі справи: наказом по редакції 13 квітня ц. р. було скорочено посаду оглядача відділу економіки «Українського тижня» Сергія Гузя. Тобто не «профспілкових активістів», а одного «профспілкового активіста». Скорочено нібито внаслідок його діяльності в якості голови осередку НМПУ - Вас так інформували чи Ви хочете саме так бачити конфлікт?
Хтось робив спробу об'єктивно дослідити ситуацію? Ні, перебіг подій був зворотній: спочатку заява британської Національної спілки журналістів (NUJ), потім серія статей у Інтернет-виданні, яке останнім часом зарекомендувало себе палким викривальником «Тижня» та особисто його керівників, потім заява Європейської федерації журналістів (EFJ), потім Ваша заява й, нарешті, через три з половиною тижні поява в редакції кількох функціонерів НМПУ, як вони заявили буквально, з метою «інспекції» - без попередньої домовленості, за дві години до здачі номеру... У мене є всі підстави очікувати, що з тією самою мірою об'єктивності з боку профспілки конфлікт розглядатиметься й надалі.
Отже, всі переконані, що п. Гузя вигнали за його профспілкову активність. А якщо я поставлю питання інакше: звільнення відбулося через активність чи активність «активізувалася» через загрозу звільнення?
Геть усі українські видання нині переживають важкі часи внаслідок падіння рекламного ринку. Перед «Тижнем» в останні місяці постало подвійне завдання: а) різко підвищити якість і конкурентоспроможність; б) мінімізувати видатки. Довелося міняти структуру, підсилювати одні відділи за рахунок інших, набирати людей, комусь підвищити платню й водночас економити, економити, економити. Ми робили спробу обійтися малою кров'ю. Можливо, треба було діяти радикальніше, тоді не було б галасу. Ні, намагалися тягнути до останнього, чаклуючи над бюджетом. Переїхали в недобудований офіс. Когось таки скоротили. Когось перевели на півставки. Комусь підшукали іншу роботу. Звісно, колектив колотило від невизначеності. Колотило й тих, кому доводилося вирішувати людські долі - сподіваюся, Ви не вважаєте, що звільнення колег приносить комусь із нас задоволення? Раптом, коли остаточний список заходів був майже готовий, різко нагадала про себе профспілкова організація... Витік? Збіг?
Сергій Гузь працює в «Тижні» півтора року. За цей час до мене доходили звістки про його профспілкову діяльність виключно з преси - ішлося про суперечки всередині КНМП влітку-восени 2008 року й вичавлення зі спілки одного з її лідерів Олександра Тертичного. Під час січневого конфлікту в редакції, про який Вам, мабуть, відомо, я так само не відчув надмірної активності п. Гузя. Можливо, я необ'єктивний, адже знаходився по інший бік барикади, але «осад залишився». І ось раптом - вимога переговорів з адміністрацією з приводу проекту Колективної угоди. Текст угоди надзвичайно вразливий, місцями комічний. Якщо Вам буде цікаво, можу надати копію. Але керівництво ТОВ «Український тиждень» погодилося її підписати, викресливши окремі нісенітні пункти. Ні, якщо бути точним, поряд із безглуздими вимогами, з яких уже встигли посміятися в Інтернет-форумах, було прибрано одну справді суттєву: про індексацію платні відповідно до рівня інфляції. Звісно, розмовляти про це до покращення економічної ситуації означає поставити хрест на виданні. Мені здалося, що члени колективу це врешті-решт усвідомили. Домовилися повернутися до цієї теми наприкінці року. Можна назвати це зривом колективних переговорів?
Під час тих самих переговорів (на вимогу профспілкового осередку, під диктофон) я запитав без жодної задньої думки: в яких ще українських редакціях друкованих чи електронних ЗМІ укладено такий чи хоча б схожий документ? Виявилося: у жодній. Тобто реальної практики підписання колективних угод із адміністрацією поки що в НМПУ немає. Чи маю я підстави запідозрити, що в нашому випадку ініціатива була передусім викликана конкретною загрозою одній конкретній людині?
Щодо п. Гузя: написати, що він поганий журналіст, у мене рука не підніметься. Назвати блискучим - так само. Можу лише відповідально висловити свою думку: на посаду редактора відділу він не тягнув (довелося шукати іншого кандидата). Звісно, як у кожного журналіста, в нього були сплески й спади. Була невеличка вимушена пауза, зумовлена проблемами зі здоров'ям. Редакція поставилася до цього з розумінням. Чекали одужання, знаючи про витрати на операцію, намагалися допомагати, в тому числі й преміями. Але коли постав вибір між ним і молодою перспективною журналісткою, що працює в редакції від минулого літа, вагань майже не залишилося. Про це й повідомили п. Сергія. Далі всі знають, що сталося: вибух благородної образи, звинувачення керівництва в утисках профспілок, врешті-решт Ваша заява.
Чекайте. Впродовж останніх місяців лише в столиці тихо, без галасу скорочено чи просто викинуто на вулицю десятки журналістів - не те, що без вихідної допомоги, навіть без відшкодування заборгованої платні (якщо я не помиляюся, обставини Вашого особисто звільнення з П'ятого каналу виглядали теж не ідеально). Викинуто безцеремонно, по-хамськи. Серед них є справжні зірки, які складають гордість вітчизняної журналістики. Хочете список? За ними не обстали міжнародні організації, ані вітчизняне професійне середовище. Так, пара заміток. Авжеж, корпоративна політика, потужні власники, знову-таки криза... Виявляється, для того, щоби тебе захистили колеги, треба вдавати з себе профспілкового активіста?
Отже, перше пояснення безпрецедентного наступу на наш журнал можна шукати саме в громадській діяльності того, на кого ми необачно замахнулися. Але, повертаючись до початку цього листа, можливе й друге пояснення, так би мовити, конспірологічне. Я питаю себе, чому саме навколо «Українського тижня» розгорнулася кампанія дискредитації? Знайомі відверто дивуються: «кого, мовляв, ти зачепив?» Не знаю. Я тільки напевне відчуваю, що видання останнім часом «вилюдніло», стало менше грішити самозахопленням, піднімати гостріші теми, не боятися ображати тих, хто, на нашу думку, це заслужив... Я так само переконаний, що в жодному матеріалі не стирчать «вуха» чиїхось політичних чи бізнесових інтересів, що ніхто не може нам дорікнути замовністю чи анґажованістю. І, не в останню чергу, «Тиждень» жодного разу не дозволив піддати сумніву свою україноцентричну позицію, як він її розуміє - візію сучасної, модерної, динамічної, не шароварної України. Чи маю я підстави бодай припустити, що ми когось дратуємо чи комусь заважаємо? Адже чому немає претензій - в усякому разі такого розмаху - до жодного з відверто партійних бойових листків, до квазі-комунальних стінгазет, до демонстративно антиукраїнських видань, у тому числі й тих, які не дуже-то приховано фінансуються з-за кордону? Що це - збіг, прояв глибоко вкоріненої звички топити своїх чи все ж-таки план?
Боронь Боже, я не ідіот, щоби звинувачувати саме Вас чи якесь окреме видання у виконанні чиєгось завдання. Але знайомство з професією навчає зважати на прості технології вкидання потрібної інформації, яка далі починає жити власним життям, не кажучи вже про реалії Інтернет-парканів, де можна безкарно, анонімно й досить ефективно розповсюджувати з мінімальними трудовитратами й максимальним ефектом будь-який бруд (у Росії ці технології досить поширені, в Україні вони особливо помітні, коли зачіпаються російські інтереси). Відтак кожен наступний, хто повторює брехню або бере участь у її розповсюдженні, стає об'єктом чужої маніпуляції. Повторюю, не хочеться бути параноїком, але залишатися наївним дурником не менш образливо.
Наразі це все, що я хотів сказати з приводу Вашої заяви. Якщо захочете посперечатися чи справді дізнатися якісь подробиці, я до Ваших послуг. Хоча напередодні своєї заяви Ви й не схотіли скористатися моїми телефонами, вони Вам відомі.
Юрій Макаров,
шеф-редактор журналу «Український тиждень»
