З 28 березня публіцистична програма «Знак оклику» (відео) на телеканалі ТВі має оновлений формат та нового ведучого - Артема Шевченка. Нагадаємо, раніше «Знак оклику» вів Богдан Кутєпов, який залишив канал після скандалу внаслідок публікації посту «Странности Княжицкого» в блозі Миколи Кузякіна на ТК; тоді як Артем Шевченко мав авторський проект «Агенти впливу» на телеканалі НТН. Враження Андрія Кокотюхи від кількох випусків програми «Знак оклику» не повністю відображають динаміку змін у проекті з приходом нового ведучого, але ТК продовжує стежити за розвитком програми та неодмінно ще не раз повернеться до її аналізу.
Програма «Знак оклику», яка почала виходити на каналі ТВі по суботах о 21.00, лише на перший погляд сприймається як родич «За Вікнами» (СТБ) чи «Агентів впливу» (НТН). Родинний зв'язок опосередковано підтверджує ведучий Артем Шевченко, який мав до «Агентів впливу» безпосереднє відношення. Саме тому ваш автор боявся побачити на іншому каналі та під іншою назвою клона «Агентів».
Побоювання, зізнаюся, не виправдалися. При тому що «знаки оклику» на гострих суспільних проблемах розставляють журналісти, які раніше вже працювали в форматі «розслідування» на інших подібних проектах, вони, як я помітив, здебільшого зрозуміли: те, що вони звикли вважати «розслідуванням», насправді таким не є. Бо в результаті розслідування нам із вами повідомляються факти, які від нас старанно приховуються. Формат «Знака оклику» добором таких фактів займається по можливості. Яка - і журналісти зі мною погодяться - випадає нашому брату вкрай рідко.
Так, у програмі від 18 квітня, розповідаючи про зловживання, які, безперечно, мають місце під час реконструкції НСК «Олімпійський», журналісти не навели й не довели жодного факту зловживань. Бо їм не дадуть цього зробити ніколи. Натомість вони явили на світ Божий факт наявності у в. о. гендиректора «Олімпійського» Дмитра Чернявського хорватського та російського паспортів. Окрім українського, ясна річ. «Як це пов'язано з темпами будівництва?» - резонно запитав пан Чернявський. Відповіді, ясна річ, ми не отримали. Хоча інформація для роздумів лишилася: справді, чому за реконструкцію стадіону й використання бюджетних мільйонів відповідає людина, в якої кілька паспортів? Але зв'язок між бузиною на городі й дядьком у Києві тут справді не простежується.
Інший сюжет цієї ж програми - штрафи за паркування на газонах, які насправді газонами не є. Тим не менше, порушників фіксують працівники «Київзеленбуду», яким видали на це діло цифрові фотоапарати. Куплені, між іншим, коштом «Київзеленбуду». Порахувавши, скільки коштує найдешевший фотоапарат, можна вирахувати затрати державної установи й зробити висновок, чи адекватні вони сумі накладеного за таке порушення штрафу - 454 гривні з носа. Причому той самий «Київзеленбуд» скаржиться на брак фінансування для озеленення Києва й прибирання території. Зате кошти на фотоапарати в організації є. В тому, що все це - неформальна організація під назвою «Київський міський рекет», сумнівів немає.
Та подібні міні-викриття радше виняток, ніж правило. І за це - окрема подяка редакторам: вони не ставлять перед журналістами завдання будь-що провести якесь сенсаційне розслідування і виявити зв'язок керівництва НСК «Олімпійський» чи того ж таки «Київзеленбуду» з «Кінгз Кепітал» чи міжнародним тероризмом. На перший план виходить збирання інформації, бажано - цікавої й корисної. Тому більшість побачених мною сюжетів «Знака оклику» тяжіють до інфотейнменту, коли глядача інформують про щось у ненав'язливій доступній формі.
Окремо хочеться сказати про верстку. Анонсуючи сюжети, які ми побачимо протягом години, редактори свідомо починають із того, який ітиме останнім, бо він, за визначенням, найцікавіший. Тоді як сюжет, котрий оголошують останнім, іде паровозом і підсилюється гостем-експертом у студії. Цей гість мусить бути компетентною людиною, яка може прокоментувати побачене.
Програма від 11 квітня почалася сюжетом про тіньовий ринок антикваріату. Аж таким викриттям він не був: про те, що ринок існує і на ньому затоварюється президент України Віктор Ющенко, преса пише постійно. Кілька секунд прихованих зйомок Ющенка, зроблених, очевидно, на мобільник, не додають сюжету родзинки, без цього відео сюжет нічого б не втратив. Бо для мене насправді цікавішим виявилося те, що відбулося потім у студії.
Артем Шевченко запросив у якості експерта іншого президента - президента Асоціації антикварів України Дмитра Табачника. Спочатку мене взяло зло: це непрофесійно - запрошувати до обговорення такої теми людину, чиє ім'я неодноразово всує згадувалося журналістами в справах, пов'язаних із незаконним вивезенням, ввезенням і придбанням «чорного антикваріату», наших із вами цінностей. Проте Артем Шевченко вже за кілька хвилин розвіяв сумніви вашого автора: він виявився настільки ж компетентним, підготованим і сміливим інтерв'юєром, наскільки Табачник - слизьким і досвідченим у справі виходу з незручних для нього тем чиновником. Журналіст непрямо натякнув гостеві на історії з незаконним придбанням пам'яток України, на що Табачник відповів: удосконалимо закони - купуватиму все без порушень. Наступне питання було просто чудовим: «На державній службі, де ви працювали, вистачало кошів на таку колекцію антикваріату, яка у вас є?», але Табачник і тут викрутився: в нього родичі займаються бізнесом, так що допомагали. Нарешті, коли донька художниці Тетяни Яблонської дала свій коментар: «Інтерв'ю Табачника з приводу антикваріату буде викликати сміх», Дмитро Володимирович і тут не розгубився: «А я не коментую закиди родичів митців! Мені це нецікаво! Вони всі себе високо цінують!».
Весь час, поки тривала бесіда Артема Шевченка з Дмитром Табачником, я реально трусився від напруги. У порівняні з цими піке на грані фолу Євген Червоненко, відповідальний за проведення «Євро-2012», уповноважений київською владою, у програмі від 18 квітня виглядав блідо і безбарвно, відстоюючи позицію мера й подаючи себе як послідовного критика стану справ із реконструкцією стадіону. Очевидно, ця тема не була особливо цікавою ані Артему Шевченку, ані громадськості. Все одно ми переконані: будь-яка реконструкція із залученням бюджетних коштів виллється в масштабні зловживання. Крастимуть усі, хто б цією справою не займався. Таким чином, не обов'язково обзивати свою роботу «розслідуванням». Досить лише як слід підготуватися до інтерв'ю чи зібрати відповідну кількість фактів та подати їх у певній послідовності.
Так, у сюжеті про село на кордоні з Білорусією, де всі мешканці мають прізвище Полюхович (11 квітня), не будучи при цьому родичами, журналісти вирішили: це не розслідування, а дослідження. Нарешті! Справді, ну що тут розслідувати? Чому вони всі Полюховичі? Завдасть це комусь шкоди? Сюжет цікаво дивитися й без сумнівного «викривального» контексту. Те ж саме можна сказати про сюжет, у якому журналіст розповів, як помирилися православні й греко-католики в селі на Тернопільщині (18 квітня). Дивний спосіб примирення - перейти в іншу віру; але якщо від цього нічиї переконання не постраждали, чому б ні? Ну, а маленьку перемогу журналістів «Знака оклику», після візиту яких прикрилася досить сумнівна юридична шарашка, можна лише вітати. І це, знову ж таки, не розслідування, а заклик: «Роби, як я!».
Між іншим, порад, як протистояти чиновникам, у більшості сюжетів «Знака оклику» досить багато. І всі вони цілком придатні для втілення в життя. Єдине, про що застерігає програма, - доведеться витрачати на це час. Але кожен, зрештою, вирішить сам для себе: оголошувати державним службам або сусідам війну до переможного кінця чи, навпаки, махнути рукою і своє робить. Таким чином, попри поодиноке небажання журналістів остаточно відмовитися від невластивої їм функції приватних сищиків, у цілому «Знак оклику» займається тим, чого громадяни чекають від представників нашої професії: інформують і часом щось радять.
