detector.media
Станіслав Шумлянський
09.04.2009 12:22
Некрофілія як національна ідея?
Некрофілія як національна ідея?
Один мій друг поділяє усіх людей на два типи: біофілів і некрофілів. Ідеться зовсім не про сексуальні уподобання, а про те, що керує людиною: любов до життя чи прагнення до смерті – тобто страх перед життям. Попри граничну спрощеність у цій класифікації щось таки є – кожен із нас знає життєлюбів, які зберігають віру в життя попри все, і тих, хто вдягається в сіре, а з інформаційного потоку сприймає тільки те, що вкладається у формат «Как страшно жить!».

Певний час мене не полишає прикре враження, що саме некрофілія стає домінантним настроєм державної політики. Не хотілося б зайвий раз чіпати тему Голодомору - тема надто делікатна і, попри це, страшенно затаскана. Але у «вшануванні жертв Голодомору» є щось протиприродне. Останні видання документів про нього, кажуть, моторошні - але, звісно, вони потрібні. Але от що справді важко збагнути - це наявність цих (і саме цих!) книжок у кожному українському посольстві й на кожному заході, який наша держава проводить за кордоном. Мільйонні цифри смертей, що вражають будь-яку уяву і ще жахливіші подробиці конкретної смерті та вбивства (аж до кількості людожерів та трупожерів у конкретних населених пунктах) - це те, що Україна несе про себе світу. Важко зрозуміти людину, яка забула про смерть найближчих. Але як зрозуміти того, хто при кожній нагоді розсилає незнайомим людям фотографії своєї загиблої родини з докладним описом смертей?!

 

Про меморіали, пам'ятники і так далі згадувати не буду - це ще найбезневинніші форми некрофілії.

 

А от що серйозніше - це «боротьба за мораль», яку дехто сприймав як «прикол» і тему для стьобної статті - аж поки вона буквально за кілька місяців не стала важливою державною справою. У комісії з моралі, яка без жодних вагань ділить пісні, книжки та фільми на моральні й «аморальні», з'явилися вже й енергійні критики, й ентузіастичні прихильники.

 

Якщо повернутися до класифікації, з якої я почав, порнографія (хоч як би хто цю думку не сприйняв) - це все-таки життя. Звісно, не саме життя, а його символ (чи замінник, кому як подобається) - для тих, кому бракує сексуальних переживань у житті реальному. Хтось не має можливості поїхати в Гімалаї і дивиться «Клуб мандрівників», хтось не має можливості завести тваринку і дивиться програми про зоопарки й дику природу. Ну а хтось не має можливості зробити свій секс різноманітним і яскравим - і дивиться порно. Інші - дорослі чоловіки й жінки - в цьому порно знімаються та його знімають. Добре це чи недобре, шкідливо чи корисно для суспільства - не беруся судити. Кожен має право займатися тим, чим хоче, поки це не шкодить іншим. Тож постійне стеження й жорстоке покарання за дитячу порнографію й насильство, убезпечення від такої продукції усіх, кого вона може образити чи травмувати (дітей передусім) - це те, про що слід говорити не в категоріях доцільності, а в категоріях ефективності.

 

Намагаючись заборонити порнографію (така заборона вже міститься у кримінальному кодексі, але реалізувати її ще складніше, ніж карати за проституцію, тож держава цим досі практично не займалася), голова «моральної комісії» Василь Костицький бореться з тими проявами життя, які вважає неприйнятними.

 

Згідно з законопроектом, розробленим його комісією, заборонено має бути не лише порнофільми, а й «будь-які матеріальні об'єкти, твори, зображення, продукцію друкованих чи аудіовізуальних засобів масової інформації,... які містять вульгарно-натуралістичну, цинічну фіксацію статевих актів, самоцільну демонстрацію геніталій, сцен статевого акту». Та, за задумом, комісії зникнути мають не лише «нездорові пристрасті», а й невігластво, неповага до батьків та... війна (!) - щойно буде ухвалено відповідний закон.

 

Як випливає з численних інтерв'ю головного борця за мораль, він не просто хоче заборонити «людиськ, що злягаються» на екрані - він прагне, щоб вони зникли у реальному житті. Щоб ніхто нікому не показував статеві органи крупним планом і не розпалював «низьких інстинктів» - ні в собі, ні в іншому.

 

Та прикро не те, що в суспільстві є моралізатори - напевно, вони також потрібні. І навіть не те, що «боротьба за мораль» може стати для чиновників та політиків зручним способом тиску й зведення рахунків. Погано, що влада нав'язує суспільству страх перед життям та нездорове ставлення до смерті. Адже це, крім усього іншого, уповільнює наш розвиток, швидкість якого і так, м'яко висловлюючись, не зашкалює. А ще гірше, що «некрофілія» в суспільстві приживається. Спеціальний канал, на якому тривожними голосами розповідають про теми, так чи інакше пов'язані зі смертю (навіть програма «з життя» зірок розповідає про те, як хто з них загинув, втратив близьких чи потрапив у автокатастрофу за таємничих обставин) - дивиться все більша кількість знайомих мені людей.

 

Але боротьба з життям (порнографією, неповагою до батьків, невіглаством тощо) - неодмінно (хоч і не миттєво) призводить до протилежного. До появи нахабних, веселих і розкутих невігласів, які змітають і запліснявілі моральні норми «батьків», і самих цих батьків.

 

Трохи менше ніж 100 років тому казали, що наша мова відбудеться, якщо нею заговорять повії й бандити. Можливо, з поправкою на новітні технології тепер, щоби відбутися, нації потрібен власний порнофільм?

 

Фото: http://www.liveinternet.ru/users/2725661/

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY