Сьогодні – стандартний погляд на роботу українських журналістів за кордоном, особливо в період воєнних дій, та їхню професійну конкурентноспроможність порівняно із російськими та західними колегами. Війна в Іраку не просто сколихнула увесь світ, а поділила його на антагоністичні табори. Оскільки "гравцями" виступають не всі, то "більшості" залишається бути глядачами поєдинку. Тільки це не спорт, хоч азарту ще більше. Байдужих практично не залишилось. В Україні теж. З огляду хоча б на участь українських фахівців у "ліквідації наслідків... допомозі потерпілим, насамперед мирному населенню...". Маю на увазі хімбатальйон, що дислокується в Кувейті. Однак українці, очевидно, як завжди це траплялось і раніше, довідуватимуться про новини із їхнього табору з чужих інформаційних джерел - далеко не завжди об'єктивних. Просто українські журналісти практично не працюють у зоні Перської затоки. І не працюватимуть ще довго. Маю на увазі не поодинокі випадки силами, наприклад, одного телеканалу, а систему.

Оскільки з роботою наших фахівців-журналістів поки що не складається (гуманітарна допомога з-посеред працівників дипломатичних місій, яких називають кореспондентами, або з-посеред представників діаспори - це не зовсім те, що треба. Зрештою, які українські телеканали, газети мають власні корпункти за кордоном?), йтиметься насамперед про необхідність підготовки журналістів-міжнародників.

У переліку спеціальностей, які зареєстровано в Україні, є понад 4000 позицій. Проте там немає "міжнародної журналістики". У радянські часи й не могло бути. Тут все зрозуміло - пріоритетне право на підготовку й залучення кадрів для роботи за кордоном залишала собі Москва. Але ми 12 років живемо в незалежній державі!

Дещо інертні спроби щось змінити протягом останніх п'яти років таки зроблено. Декілька разів з листами-проханнями до міністерств праці та освіти і науки звертались представники Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Ще раз такі листи було підготовлено спільно. Двічі держчиновники спромоглись навіть на відповідь. Ось приблизно такого змісту відписка перша: ми розуміємо, що відкриття нової спеціальності актуальне, але на це необхідні додаткові бюджетні кошти (їх немає). Більш того, набір студентів вищих навчальних закладів треба зменшувати, адже є великі проблеми з працевлаштуванням молодих спеціалістів. Нам і без того треба зменшувати чинний перелік спеціальностей.

Ще була відписка друга. У ній йшлося про те, що спеціалізація "Міжнародна журналістика" не тільки може, а й повинна функціонувати у рамках спеціальності "Міжнародна інформація". Ця спеціальність зареєстрована, то ж відкривати окремо "Міжнародну журналістику" немає потреби.

Ось так. З уваги випущено такі аспекти: по-перше, хоч "набори студентів треба скорочувати", відбувається постійне збільшення не тільки числа спудеїв у державних закладах освіти, а й відкриття нових факультетів у приватних університетах; по-друге, спеціальність "Міжнародна інформація" зареєстрована як різновид (спеціалізація) міжнародних відносин. На факультетах журналістики, здається, ще ніхто не дозволяв видавати дипломи за спеціальностями міжнародних відносин. Самі ж міжнародники нехтують спеціалізацією "Міжнародна журналістика", бо в них і без того достатньо спеціальностей та спеціалізацій, та й фахівців з журналістики спеціально не набиратимеш...

З цього приводу я вже виступав, і не раз, у тому числі і на семінарі Інституту масової інформації "Робота журналіста за кордоном" (25-27 жовтня 2001 р., Київ). Знаю, що навіть було доручення віце-прем'єр-міністра України з гуманітарної політики міністрові освіти і науки України п.Василеві Кременю. Проте справа ніяк не зрушить із місця. Виходить, з глухого кута нема виходу? Невже ця проблема настільки архіскладна, що для її розв'язання необхідно чекати десятиліттями?

Як на мене, ці та подібні запитання більш ніж риторичні.

... Невже ми маємо можливість дозволяти собі таку розкіш, щоб не готувати журналістів-міжнародників? Сумнівно, щоб роль глибокого європейського і навіть СНДівського провінціала нам була до вподоби...Тим паче, що наші журналісти справді нічим не гірші за своїх колег з країн із розвинутішими економіками.

Однак деградація в мас-медіа почалась і вона дуже відчутна. Українська преса загалом, відверто кажучи, значно убогіша, плазкіша, вирахуваніша, продажніша. Занадто багато залишилось усіляких органів - Адміністрації Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, обласних, районних, міських тощо органів влади... А положення про журналіста-держслужбовця!? Себто про прирівняння до держслужбовців тих, що працюють у державних і комунальних ЗМК. На мою думку, це взагалі нонсенс. Держслужбовець це держслужбовець, тобто чиновник, а журналіст це журналіст, тобто той, хто творить, не озираючись на чиновницькі обмеження. Журналістика - фах творчий. А керована творчість уже не творчість, а, м'яко кажучи, різновид зв'язків із громадськістю.

Українське законодавство, в т.ч. й нещодавно доповнений (від 13 вересня 2001 р. за № 2680- III) Закон України "Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стан інформаційної безпеки України", регулярно, особливо напередодні виборів, робить спроби уярмити уярмлене Слово, поширити монополію на інформацію, привласнити ЗМК. Тому готовий повторити те, що вже говорив на Громадських слуханнях "Незалежна преса - незалежний громадянин - незалежна держава" (29.11.2003): "Це не тільки державний рекет, викручування рук і т.д. з допомогою пряника, це насамперед легалізація держцензури в такій-от дещо атрофованій формі. Більш того, журналістика в Україні - це спосіб пропаганди, а не засіб контролю за владою".

Чи потрібна за такої державної політики своя школа і практика міжнародної журналістики? Як (чи?) можуть позитивно вплинути публікації наших міжнародників з-за кордону на рейтинги політичних діячів, партій тощо? А скільки коштує їхнє перебування там? Витрати і користь, на думку держчиновників від преси і держпресівських редакторів, - незіставні!

Зрозуміло, що мова не про некваліфікованість чи профнепридатність більшої частини українських журналістів, а про різні системи цінностей, пріоритетів у різних суспільствах. Це й лягає тягарем на організацію засобокомунікаційної діяльності, визначення її орієнтирів та пріоритетів. Сюди можна додати відсутність мотивацій та стимулів щодо діяльності професіоналів, які прагнуть залишитись непідкупними, незалежними...

Ситуація зрозуміла. Складна, критична, але не безнадійна.

Як за цих умов працюють спецкори (власкори) українських видань за кордоном?

Як на мене, доволі професійно. Проте загальний стан міжнародних відділів, вигляд міжнародних сторінок примітивний. У більшості видань можна прочитати одне і те ж. У деяких періодиків інформація з інформагентств та інтернету дорівнює або близька до 100 відсотків. Ті ж видання, які декларують роботу кореспондентської мережі за кордоном, як правило, дещо лукавлять. Адже залучають до співпраці переважно не спеціально відряджених кореспондентів, а українців із числа місцевих жителів, іноді - вчорашніх емігрантів, дипломатичних представників тощо. І знову ж таки ця робота за дякую, тримається на власній ініціативі окремих людей.

Такі кореспондентські мережі далеко не завжди є мобільними з точки зору актуальності та своєчасності підготовки журналістських матеріалів. От почалась війна в Афганістані - а які газети подавали власні, ексклюзивні матеріали? Натомість українська преса повідомляла про події, використовуючи інформацію хіба що з сусідніх держав, Ізраїлю, США. Тільки телевізійники ще якось виходили із ситуації - телеканали "Інтер", "1+1", хоч їм працювати важче. Хоча б з огляду на технічну оснащеність... Відразу ж після початку бомбардувань Афганістану в нас пройшла інформація, що Україна готова надати країнам-учасницям антитерористичного альянсу, якщо буде потрібно, свої військово-транспортні літаки. Про доцільність-абсурдність такого кроку можна говорити окремо. І слід було. На жаль, українська преса мовчала. За це нам від США "подяка" - обмеження на експорт продукції української металургії і те тільки. Не було кому проаналізувати, зробити правильні прогнози... Натомість українська преса повідомляла про події, використовуючи інформацію хіба що з сусідніх держав, Ізраїлю, США.

Нині ситуація повторюється. Більше місяця українські ЗМІ розповідали про бажання солдатів та офіцерів самбірського батальйону виконувати миротворчу місію поблизу Іраку (в Кувейті), що заперечень із боку рідних щодо "тривалого відрядження" немає і т.д. Вуха великі, можна багато лапші навішати. З цього приводу навіть розгорілись політичні баталії - мабуть, більше для шуму, ніж діла, однак уже 25 березня стало відомо, що четверо військовослужбовців відмовились брати вилітати до Кувейту, що дружина командира батальйону теж проти від'їзду чоловіка, який "військовий, не може відмовитись"…

Зрештою, загострення політичної кризи, фактор масового психозу і тотальної втрати здорового глузду політиками багатьох країн призводить до різких обмежень та ускладнень у роботі журналістам за кордоном. Торік у середині жовтня влада Туреччини (там населення далеко не однозначно сприймало бомбардування Афганістану) заборонила представникам закордонних ЗМК не тільки фотографувати, знімати на відео все, що знаходиться поблизу військових об'єктів, а й спілкуватись з турецькими громадянами (брати інтерв'ю) без спеціального дозволу властей.

Наївно було б розраховувати на війну за правилами, на недоторканість чи поширення прав і свобод журналістів у "гарячих точках" (згідно з Женевськими конвенціями), на певні гарантії з боку країн третього світу, коли ці норми систематично ігнорує "супердемократична" держава - США.

Тут є проблеми. Українська друкована журналістика за кордоном - це або звіти про засідання, пленуми тощо, або розробка тем з українським підтекстом (про пам'ятники українським митцям, про концерти співаків, про виставки художників, про візити наших політиків), або компіляція текстів із місцевої преси.

Чекати чогось путнього, себто ексклюзивних матеріалів з-за кордону, справді важко, коли немає кореспондентських пунктів (бюро). Навіть "Укрінформ" похвалитись не може, хіба що корпунктами у Варшаві та Москві. Незмінна ж практика відряджання за кордон представників державних ЗМК, в т.ч. й УТ-1, придворної журналістської братії, як на мене, теж згубна, адже не може одна і та ж людина однаково фахово готувати матеріали з різних країн і на різні теми. Тим паче, що ці відрядження (супровід перших осіб) нетривалі, максимум на декілька днів, тим паче, що все, що "вибрані" підготують, перед ефіром (публікацією) можуть "експертувати" відповідні органи і служби...

Тому Українській державі слід якнайшвидше змінити своє негативне ставлення до журналістики, надто до міжнародної. Інакше Україна й надалі залишатиметься для світу частиною Росії, яка і є головним інформатором про нас і для нас. Чи не парадокс, але дивно, що ми ще якось спромоглися відкрити за кордоном українські представництва - консульства, амбасади. На них теж іде чимало грошей. Можна було б "заощадити"...