detector.media
Андрій Кокотюха
, для «Детектор медіа»
16.03.2009 12:31
Для кого класик – незручний?
Для кого класик – незручний?
У фільмі до сороковин Павла Загребельного документалісти Першого каналу підійшли до образу класика не з того боку.
Незручно згадувати про це, але: минулий рік серед інших «високосних» негараздів лишився в моїй пам’яті як особливо нещадний до українських митців та відомих громадських діячів. До більшості з них можна ставитися по-різному, але всі вони пішли з життя передчасно. Хто – через тяжку хворобу, хто – трагічно загинув. Згадую це тому, що мало хто з них удостоївся чогось більшого, ніж побіжна згадка в новинах між політикою та спортом. Тим більше, сороковини жодного з них не було відзначено бодай таким формальним документальним фільмом, який Перший національний присвятив 40 дням від смерті письменника Павла Загребельного і показав 15 березня о 21.20, одразу після «Культурного фронту», у досить зручний для глядача час.
Готовий до закидів на свою адресу. Мовляв, Загребельний – величина, видатна постать, він вартий спеціальної уваги. Цілком згоден. Не збираюся сперечатися, чия смерть для української культури (літератури зокрема і суспільства загалом) більш, а чия – менш важлива. Тим більше, що фільм «Незручний класик. Пам’яті Павла Загребельного»(режисер – Олена Соломатіна) ні на що особливе, крім ушанування пам’яті, не претендував. Проте, уважно подивившись його від початку до кінця та навіть зробивши деякі нотатки, зрозумів лише одне: творці фільму, як на мене, ставили перед собою набагато більше завдання, ніж просто віддати останньому класику сучасної української літератури належне. Просто в справі втілення цих бажань у фільм вони, як на мене, зайшли не з того боку.
Отже, що ми почули та побачили і, відповідно, чого не почули і не побачили?
Чули національно орієнтований пафос журналіста й поета Андрія Охрімовича, який виступав тут у якості чи то ведучого, чи то просто, як значилося в титрах, читав наперед написаний текст. Він досить легко промовляє фрази типу: «Ці твори (романи Загребельного. – А. К.) в часи застою підносили самосвідомість українця». Але щось подібне ми вже могли чути в радянській країні – на адресу радянських класиків, чиї твори піднімали свідомість радянської людини. Нічого особливого, просто пафос поміняв знаки та акценти, читайте Оруела.
Не сказав же Охрімович про те, що романи Павла Загребельного крали з друкарень ще «тепленькими» і перепродавали втридорога. А ще його «Роксолану», «Диво» та «Смерть у Києві» можна було купити в книгарні, лише здавши в прийомних пунктах 20 кг макулатури й отримавши спеціальний талончик. Виходить, українці купували свою самосвідомість по блату, в перекупників, тягнучи в макулатуру твори інших українських письменників, про яких ми тепер і не пам’ятаємо? Чи, може, Павло Загребельний у першу чергу був – і після смерті лишається – одним із найбільш тиражних та популярних у читача авторів, а вже потім – правофланговим нашої самосвідомості?
Ми почули спогади колег Загребельного про те, що Павло Архипович справді був людиною, не зовсім зручною для радянської системи. Через що спочатку втратив посаду редактора «Літературної України», а потім – 1-го секретаря Спілки письменників України. І взагалі, його роман «Південний комфорт» спеціально обговорювали в прокуратурі тоді ще Союзу РСР, у Москві. Трошки згадали, як письменник уже в незалежній Україні відмовився агітувати за «ЗаЄдУ», після чого змушений був повертатися з їхнього партійного зібрання на таксі – не хотіли везти назад на дачу машиною, так підвів.
Але зовсім не прозвучала цікава тема: Павло Загребельний не був народним депутатом України і, наскільки я розумію, навіть не хотів політики та мандатів. Не ліз у кожну шпаринку Верховної Ради, не працював у командах Кучми, Ющенка, Януковича, Тимошенко і навіть Тягнибока. Не видавався за рахунок фондів та грантів. Не був трибуном різнокольорових політичних сил, а жив лише за, повірте мені, не надто високі гонорари від видань та перевидань і гроші, які отримував, здаючи київську квартиру в оренду. Принаймні, так чесніше, вважав, очевидно, незручний класик.
Ми побачили, як біля приміщення Спілки письменників дають інтерв’ю, говорячи хороші й правильні слова про Загребельного, Віталій Коротич та Михайло Слабошпицький. Загалом, ті, хто давно знав його при житті, говорили гарно і правильно. Ось тільки на задньому плані під час інтерв’ю втаємничені могли побачити крім колег, ще й книготорговців. Бо, хай мені пробачать усі товариші Павла Архиповича, котрі давали інтерв’ю на фоні книжкових полиць, але творів жодного з них після 1991 року не перевидавали так масово і в повному обсязі. Принаймні, ті видавці, які працюють на ринку, бажаючи продати книжку і заробити на цьому копійку. Значить, від усієї української радянської літератури лишився тільки Павло Загребельний? Може, саме через це – через помітну чи не в кожній великій книгарні затребуваність, – він став незручним сьогодні? При тому, що його романи не просто складні для прочитання: окремі з них навіть не пройдуть експертизу одіозної НЕК…
Нарешті, про особисте. Сталося так, що до мене двічі зверталися з проханням висловити якусь думку про відомих письменників. У 2007 році я говорив про Івана Драча для документалістів зі студії «Контакт», тепер кілька слів сказав про Павла Загребельного для згаданого тут фільму. З обома письменниками я особисто (можна навіть сказати – спеціально) не знайомився. Чесно попереджаючи про це, отримував відповідь: «Не має значення, говоріть, як думаєте». Але тут не можу не зауважити дивної закономірності: в обох випадках творці фільмів прийняли мої думки, погодилися з ними і поставили синхрони практично без купюр. Тільки в фільмі про політика Драча я оцінював героя негативно (про що навіть згадав Микола Рашеєв на сторінках друкованої «Детектор медіа» минуло року), а в стрічці про письменника Загребельного – приязно. І не тому, що про живих треба говорити так, а про тих, хто пішов – інакше: так справді говорилося в кожному конкретному випадку.
З чого роблю висновок: потрібна була не стільки думка проти течії, скільки думка «від молодших». Творці обох стрічок, наскільки я помітив, представляли середнє покоління, тих, кому за сорок. Таким чином, бачимо реальне ставлення цього покоління до згаданих постатей. І ставлення це передається по невидимій естафеті далі, до ще молодших: промінявши творчість на законотворчість, Іван Драч, який теж, до речі, з’явився у фільмі пам’яті Загребельного, класиком літератури у свідомості молодших поколінь так і не став. Натомість Павло Загребельний, який останні роки жив фактично відлюдником, пишучи товаришам гнівні листи, таким був і лишився.
Хотілося почути в фільмі з досить вдалою назвою «Незручний класик» щось подібне. Тільки Перший національний – нічого не поробиш – має свій формат документального кіно. Зручніший навіть для розповіді про «незручних» класиків.
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY