Олексій Мустафін – відмінний політичний журналіст. І просто відмінний, і відмінний від інших. По-перше, своєю поінформованістю - завдяки безпосередній роботі з джерелами та отриманню відомостей із перших рук, чого бракує багатьом політпубліцистам-теоретикам. По-друге, тим, що ніколи не приховував своїх політичних переконань. Олексій Рафаїлович називає себе соціал-демократом і вже майже 20 років є активістом та одним із керівників Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Це та позиція, яка, на відміну від пристосуванства, кар’єризму та авантюризму більшості партійців (будь-якої політсили), справді є позицією. Вона може не викликати симпатії, але її наявність, безперечно, викликає повагу. Відтак, якщо дивитись на діяльність Мустафіна в період його роботи керівником інформаційної служби каналу «Інтер» саме крізь призму його партійності, його участь у цензурно-темниковому процесі видається, принаймні, більш виправданою в порівнянні з участю інших: виходить, що вони робили це зі страху, бажання вислужитись чи за гроші, тоді як він – заради високих ідеалів соціал-демократії.

 

Третя відмінність полягає в тому, що, маючи чітко артикульовані політичні переконання, Олексій Мустафін демонструє – і роботою на посаді керівника інформаційної служби СТБ, і своїми статтями у виданнях «Дзеркало тижня», «Левый берег», «Профиль» та інших, - вміння бути безстороннім. Себто виявів власних переконань Мустафіна – опозиційних, есдеківських, антиющенківських чи яких завгодно - немає ані в його авторських матеріалах, ані в новинах, які робляться під його керівництвом (експерти не раз називали «Вікна» відносно найчистішими та найякіснішими новинами українського телебачення). Це, звісно, якщо не поринати в конспірологію й не вишукувати між рядків. Журналістів і медіа-менеджерів, що вміють залишати свої власні вподобання за порогом робочого кабінету, в українських ЗМІ можна злічити на пальцях.

 

Звістка про те, що Олексій зняв документальний фільм про Помаранчеву революцію і події, які їй передували, надихала: здавалося, успішно склавши більш ніж дворічний «іспит» на безсторонність в інформаційній службі СТБ, він просто не зможе працювати в іншій якості. Проект «2004» обіцяв бути першим справді тверезим поглядом на ті події. Такий погляд був би на часі саме тепер, коли всі ілюзії та «ідеали Майдану» розвіялись, нація подорослішала та позбулась пубертатного максималізму, пройшла крізь низку важких випробувань і готова до осмислення цього найяскравішого спалаху у своїй новітній історії. Вітчизняна документалістика ще не торкалась Майдану, якщо не враховувати сирі проекти перших років по революції, сповнені щенячого захвату та героїчного пафосу. 

 

До того ж, проект мав стати важливим експериментом для каналу СТБ, який позиціонується як аполітичний і вже кілька років не випускає політиків за межі випусків новин. Від того, як сприйме «2004» аудиторія СТБ, може залежати перспектива розбудови суспільно-політичного мовлення каналу. Наприклад, запуску аналітичного проекту, до виробництва якого «Вікна» цілком «доросли», і про можливість появи якого говорять ще з минулого року. Судячи з добрих рейтингових показників, відповідь ствердна – глядачі до політики готові.

 

Якщо говорити про форму, серйозних претензій до автора та творчої групи бути не може: це якісна робота з грамотно продуманою сюжетною архітектонікою. Так само не може бути формальних претензій до балансу: у стрічці рівномірно подані позиції тогочасних прибічників Януковича і Ющенка, а також незалежних експертів. Серед експертів, щоправда, трапляються не зовсім незалежні, принаймні, станом на 2004 рік (Володимир Скачко, Михайло Погребинський), але й вони у своїх коментарях демонструють незаангажованість. А ось на рівні змісту та засобів реалізації ідеї починаються фокуси.

 

Чотири 50-хвилинні серії – це скоріше мало, ніж багато, коли в них необхідно вмістити події найнасиченішого року в історії незалежної України. Тож не дивно, що багато фактів і тем залишилися за кадром. Чомусь це переважно факти, «незручні» для створеного автором образу Кучми-рятівника держави. Частину важливих моментів, які Мустафін обминув, і запитань, на які він не дав відповіді, перелічує у своєму тексті Олександр Михельсон. Продовжувати цей перелік можна довго, але навряд чи варто.

 

Водночас зазначу, що деякі історії, які давно стали канонічними для хроністів, дослідників і критиків Помаранчевої революції, не потрапили до фільму цілком заслужено. Наприклад, не знайшлося в ньому місця (навіть, хоч як це дивно, у синхронах Нестора Шуфрича) байці про те, що людям за стояння на Майдані платили гроші. (Насправді – не платили, хоча були огидні епізоди, наприклад – довжелезна черга «революціонерів» за безкоштовними квитками на поїзд, які роздавала «Наша Україна»). Несподівано свіжо виглядає переосмислення ролі легендарних російських політтехнологів, які, за давнішими переказами, мало не повністю спланували всю кампанію Януковича і фальсифікацію виборів, натомість у коментарях експертів і самого Мустафіна виглядають радше шарлатанами, ніж «сірими кардиналами» тих подій. Наприклад, знаковими є слова Михайла Погребинського, на той час близького до СДПУ(о) і ніяк не «антиросійського» політолога: «Русские вообще ни черта не придумали. Они и сейчас ни черта не думают»). І хоча на початку 3-ї частини Мустафін закликає «не перебільшувати, але й не применшувати роль Вашингтона і Москви», уявлення про Помаранчеву революцію як про російсько-американський геополітичний конфлікт радше розвіюються, ніж підтверджуються його розслідуванням.

 

На щастя, автор фільму не став відтворювати потворний міф про так званий «біло-блакитний Майдан», який начебто зібрався теж за свободу, кращу долю і правду, але «свою». Ця дурниця, розтиражована свого часу політдемагогами (в тому числі й помаранчевими – задля «примирення»), породила в 2006-2008 роках низку платних псевдомайданів, які дискредитували ідею масових протестів. Натомість, Мустафін дає просто-таки нищівну оцінку вуличним маніфестаціям біло-блакитних: «…прихильників Януковича до вуличного сценарію не готували. Спроби привезти до Києва шахтарів виглядали непереконливо, і врешті решт були скасовані самими організаторами. Не менш нищівними є оцінки експертів – Михайла Погребинського («там не могло получиться… я не верю, что это можно было организовать грамотно») і Олександра Мартиненка («не знаю, кому пришла эта больная идея в голову… все посмеялись и прекратили безобразие»). Насправді, коли ВР оточили живим щитом із людей, привезених зі Сходу, в якийсь момент стало не до сміху – учасники Майдану були готові битися з «кучмізмом», із «злочинною владою», «російським спецназом» і навіть танками, але не зі звичайними українськими громадянами.

 

А звичайних українських громадян у фільмі Мустафіна категорично немає. Не дивно, що глядачі, які брали участь у масових акціях протесту листопада-грудня 2004 року, обурюються: вони, що тоді вважали себе головною дійовою особою цієї історії, не знаходять себе у стрічці СТБ. Народ – сотні тисяч людей, що вийшли на вулиці 23 листопада 2004 року – показаний в ній абстрактним сліпим знаряддям, за допомогою якого вирішувались кулуарні політичні питання. Це дозволило уникнути недоречної поетизації Майдану, якої в попередніх документальних проектах на цю тему було надміру. Та інша крайність – невизнання феномену Майдану як унікального в історії України прориву до громадянського суспільства – також не додала фільмові документальної правди.

 

У другій серії Мустафін констатує, що виходу на вулиці аж такої великої кількості людей не сподівались ні помаранчеві, ні, тим більше, їхні опоненти, і аналізує (за допомогою експертів), чому так сталося («революции происходят, когда людям уже есть что терять… это могло произойти, только когда рыхлая власть… когда она не диктатура, в которой обвиняли Кучму, когда она не контролирует силовые структуры на 100%», - Погребинський; «больше всего мешал этот режим миллионам людей, которые стали зарабатывать деньги не наемным трудом… большая и наиболее активная, способная их часть живет в Киеве. Эти люди составляли основную часть тех, кто выходил на Майдан», - Олександр Пасхавер).  У цьому аналізі є дивні моменти – наприклад, вочевидь перебільшена роль Тимошенко як «двигуна» Майдану, - але в цілому він адекватний. Хоча все ж не завадило б також поглянути на ситуацію очима звичайного учасника тих подій, а не цинічного політтехнолога чи звиклого до демагогії політика. Далі народ присутній у фільмі лише як постійний чинник тиску, що впливав на перебіг політичної кризи, таке собі скоординоване стихійне лихо, яке підійшло під вікна можновладців і скандувало «Ю-щен-ко!». Насправді ж лунало там, поміж іншим, і «Кучму – геть!» (а про антикучмівські гасла та вимоги Майдану, як і про антиросійські, Мустафін воліє мовчати), а також «Кучма, Янукович – нари будуть поруч».

 

Чому замість обіцяних «нар» - а обіцянки лунали не лише у майданних кричалках, але й в офіційних заявах лідерів революції, - Кучма спокійно пішов на пенсію, не полишивши навіть орбіт української політики і продовжуючи час від часу повчати чинну владу, а недавно навіть оголосив про своє можливе повернення? Версія, що однією з умов домовленостей між помаранчевими, біло-блакитними і Кучмою були гарантії недоторканності останнього, присутня у роботі Мустафіна лише у формі заперечення з вуст самого Леоніда Даниловича: «Мені від них нічого не було треба». Насправді невідповідність між обіцянками покарати Кучму, твердженнями про злочинну владу, численними звинуваченнями на його адресу – від убивства Ґонґадзе до отруєння Ющенка, - та подальшою безкарністю екс-президента та його найближчих соратників є справжнім подарунком для документаліста-розслідувальника. Проте Мустафін вирішує не зазирати ані в минуле (наведений нижче пасаж переводить усі «-ґейти» навколо Кучми у розряд політтехнологічних спецоперацій, спланованих ворогами за межами України), ані в майбутнє, де також є над чим задуматись – смерть Юрія Кравченка й Георгія Кирпи, наприклад. Сюжет різко обривається рішенням Верховного Суду та коротким переліком подальших подій. Очевидно, далі правда стає незручною і не вписується в авторську концепцію.

 

…Віктор Ющенко виголошує своє знамените «Ви нас не отравите, у вас не вистачить камазів…». Наступний кадр – шеренги молодих людей із однаковими помаранчевими прапорами та однаковим байдужим виразом обличчя похмуро плескають у долоні. Прапори і обличчя нерухомі. Лунає непереконливий шум, схожий на вереск купки фанаток поп-групи. Наступний кадр – розповідає Анатолій Луценко: «На площі – це були емоції, яких не передати…».

 

Це приклад того, як за допомогою монтажу та поєднання звуко- та відеоряду Олексій Мустафін демонструє своє власне ставлення до описуваних подій. Помаранчеві «народні маси» у фільмі часто демонструються під тривожну музику, із затемненням, прискоренням, що створює враження нервозності («революційний невроз»), метушні. Якщо вимкнути звук і дивитись лише картинку, незабаром розумієш: автор сприймає те, що відбулось у 2004-му, як суто негативний досвід, стрес для країни, і всіляко демонструє своє ставлення. Особливо яскраво це видно на початку третього фільму, коли йдеться про можливе застосування сили: чорно-білий Майдан загрозливо блимає, як кінохроніка часів війни. Зображення спецназівців (щити, голови у шоломах, кийки) чергуються із зображеннями учасників Майдану. Колони внутрішніх військ – із колонами майданівців під помаранчевими прапорами. Нервово майорять прапори, вже не чорно-білі, а помаранчеві (сам цей колір діє на психіку як подразник)…

 

Специфічне поєднання звуко-і відеоряду подекуди призводить до непорозумінь. Синхрон Сергія Рахманіна «левова частка відповідальності лежить саме на плечах влади. Байдуже, хто це ініціював, від кого йшов відповідний наказ. Це була чиясь самодіяльність, це була цілеспрямована кампанія, це вже не має значення. Це були непоодинокі явища, це були організовані, масштабні, численн і дуже нахабні прояви неповаги, жорстокості. Інколи це просто була війна на винищення…» накладений на кадри, на яких молоді помаранчеві активісти блокують пересування автобуса з «відкріпниками». Ці кадри добре знайомі тим, хто уважно стежив за перебігом передвиборної боротьби за допомогою інтернету або нечисленних опозиційних каналів, адже в «темникових» новинах такого не показували. Менш обізнані глядачі просто сприйматимуть відеоряд як ілюстрацію до слів Рахманіна й вирішать, що люди, лягаючи під колеса автобусів, перешкоджають законному волевиявленню.

 

«Аморально были подняты дети… Все школы стояли на Майдане», - каже Леонід Кучма, і в цей час на екрані з'являється дитина на руках у батька серед помаранчевого Майдану. Кадр змінюється іншими, на яких теж діти з помаранчевою символікою. «Оранжевая команда вывела детей… Так что, против детей применять силу?». Висновок очевидний: учасники революції затулялися дітьми від водометів, сльозогінного газу або навіть танків (останніх тоді боялися всерйоз). Певна річ, «виведення дітей помаранчевою командою» - брехня. На майданні концерти, мітинги і народні гуляння справді приходило чимало батьків із дітьми, адже для киян революція була осередком позитивного настрою, святом, цікавинкою. Проте і Кучма, і Мустафін напевне розуміють, що вночі, коли центральна площа перед сценою порожніла, і коли найімовірніше міг відбутися штурм наметового містечка, ніяких дітей там і близько не було.

 

Так само далеко не все гаразд із фактичним, а не формальним, балансом думок. Адже якщо всі коментатори зі «сторони Януковича» дотепер залишаються членами команди Віктора Федоровича, то шляхи частини представників «сторони Ющенка» давно розійшлися із Президентом. Деякі з них - Олег Рибачук, Давид Жванія – мають підстави ображатися на Президента. Де гарантія, що ці люди не коригують свої спогади відповідно до змін, які відбулись у їхніх стосунках із Президентом у пореволюційний період?

 

Явну маніпуляцію спостерігаємо у 2-й частині, де йдеться про невизнання результатів 2-го туру виборів. «Ющенківську сторону» представляє Анатолій Луценко, який говорить невпевненим слабким голосом і розводить руками, промовляючи, що не має уявлення, як виглядав і діяв горезвісний «транзитний сервер». Йому протиставлені три поспіль коментарі експертів, сенс яких зводиться до того, що помаранчеві застосували рейдерську технологію (Кость Бондаренко), не збирались визнавати навіть чесну перемогу Януковича (Сергій Рахманін) і відмовлятися від влади «из-за каких-то там законных процедур» (Михайло Погребинський). Після розлогого синхрону Рахманіна, який пояснює небажання помаранчевих визнавати результати виборів нахабними фальсифікаціями, автор знову дає синхрон Погребинського із фактичним повторенням сказаного раніше, а потім як Пилип з конопель вигулькує Кучма: «была развернута такая кампанія на Западе и в Украине, что противостоять было очень трудно, и любое количество голосов у Януковича расценивалось как фальсификация выборов»… (загалом ця думка лунає тричі поспіль!).

 

Отже, у фільму є щонайменше два виміри: текстуально та на рівні формального добору синхронів він демонструє ілюзію балансу, на рівні ж співвідношення відео, слів та змісту ми бачимо різку антипатію до всього, що відбувалось. І до помаранчевих, і до біло-блакитних – двох сторін конфлікту, які загралися у боротьбу за владу й підвели країну до краю прірви. І цей авторський погляд на диво співзвучний із тим, що каже у фільмі його головний герой – Леонід Кучма.

 

 

За тиждень обговорення у коментарях на «ТК» (до статті Олександра Михельсона та постів у блогах Дмитра Сизова, Ольги Кашпор та Лаврентія Малазонії)  було висловлено чимало версій щодо «кольору» заангажованості фільму Мустафіна. Дехто з дописувачів упевнено констатує відвертий помаранчевий перекіс, декому не менш ясно ввижається біло-блакитний. Однак гіпертрофований позитивний образ Кучми помітили й відзначили, здається, всі. Для мене певним показником стала реакція кількох людей, яких я обережно запитав, чи не видався їм «2004» спробою відбілити Кучму, й отримав емоційну відповідь – «а що, (ваш) Ющенко кращий?». Остаточно розвіяла всі сумніви четверта серія, де Кучма під завісу виходить на сцену весь у білому, щоб підбити підсумки й розставити акценти в усій викладеній Мустафіним історії. 

 

Відчуття, що Данілич знову повертається, не могло не виникнути хоча б тому, що Кучма є центральною постаттю і наскрізним образом циклу. Проект починається і завершується зверненням Кучми до народу – 31 грудня, відповідно, 2003 і 2004 року. Олексій вчинив розважливо, не включивши до переліку своїх героїв Ющенка і Януковича – людей-штампів, які, особливо у нинішній політичній ситуації (фільм знімався влітку 2008, тоді ситуація теж була о-го-го), нічого, крім незмістовних агіток, сказати б не змогли. Натомість оповідачами стали люди, що були безпосередньо причетні до виборчої кампанії обох кандидатів, до спроб урегулювання конфлікту, а також експерти. Жодної людини, що могла б дорівнятись Кучмі за політичним калібром, у стрічці немає. Якщо від імені інших «головних героїв» - Ющенка, Януковича, Тимошенко, Литвина – говорять їхні тогочасні однодумці, то Кучмі єдиному дозволено самому розповідати про себе й давати оцінки власним діям. 

 

Перша частина починається Кучмою-будівничим держави і продовжується Кучмою-жертвою: «Важке дихання за своєю спиною Леонід Кучма відчув вже 1999 року. Коли йому почали ззовні радити, кого призначити прем'єр-міністром його країни. Потім був «касетний скандал», невдовзі - звинувачення в продажу «Кольчуг» Саддаму Хусейну. Стало зрозуміло, що б'ють по ньому особисто. Б'ють, бо із зміною першої особи можно було б розвернути Україну на 180 градусів».  Підкреслення мої, особливо сподобалось останнє, позаяк саме перед цим пасажем за допомогою експертів виправдовується Кучмина «багатовекторність», себто розвернутість одночасно в обидва боки.

 

Протягом усієї стрічки мудрий, розважливий державник Кучма перебуває «над» описуваними подіями. Критикує популізм уряду Януковича, над яким, між іншим, за чинною тоді Конституцією мав повну владу. Склеює Україну, яку роздирають «вони». Рятує Україну від громадянської війни, до якої довели «вони» своїм протистоянням та спекуляціями на святому. Це не він висунув Януковича кандидатом у Президенти, це «вони» його обрали. Він не був причетний до фальсифікацій, хоча, за його власним зізнанням, втрутився, коли «вони» збиралися фальсифікувати надто зухвало – відкривши дільниці з мертвими душами в Росії: «…я выступил категорически против, потому что это никак не могло, во-первых повлиять по серьезному на выборную компанию… {…} И это было не очень умно, попытка за счет России добавить количество голосов, одному из кандидатов…  всегда была возможность показать, и труда большого не надо было, чтобы показать что этот шлях, шлях фальсификации». Проблема наявності очевидної зв’язної ланки між Кучмою та фальсифікаціями – керівника його адміністрації Віктора Медведчука, який був організатором «підводної частини» кампанії Януковича – вирішена оригінально: Віктор Володимирович згадується у стрічці лише побіжно (у синхроні Нестора Шуфрича та у розповіді про спроби встановити контроль над громадськими та  молодіжними організаціями), а його роль у «святі демократії» замовчується. Можливо, це момент партійної етики.

 

Очевидно, у зізнаннях Кучми, що він, по-перше, знав про наміри фальсифікувати вибори, по-друге, завдяки співробітникам спецслужб був постійно поінформований про те, що відбувається в обох таборах, є момент самовикриття. Адже він мав усі важелі впливу на ситуацію (адже зміг, за свідченнями Нестора Шуфрича, заборонити голові ЦВК – формально незалежного органу - Ківалову відкривати дільниці у Росії) і міг бодай спробувати втрутитись і перешкодити фальсифікаціям. Натомість мусив «рятувати» Україну від їх наслідків. Проте цей момент у фільмі не акцентований і неозброєним оком непомітний.

 

Або ось фрагмент наприкінці другої частини, в якій ідеться про застосування сили, що його теж начебто відвернув Кучма. Перші коментатори цієї теми – Анатолій Луценко, Ігор Смєшко, Ірина Геращенко, - одностайно стверджують, що Кучма, мовляв, Майдан розганяти не збирався, хоча загроза така була. Мовляв, були відповідні наміри у деяких можновладців. «Депутаты такие были, было желание сказать: давайте мы применим силу. Вы же прекрасно понимаете: ”применим силу”, а кто буде применять? Президент. Они же все в стороне. Что они, громко говорили? Они говорили в тряпочку, чтоб их голос никто не слышал, чтоб их голос не был узнан. Ответственность лежала на одном человеке – Президенте. А я прекрасно понимал, какие последствия могут быть для страны», - розповідає Кучма. Олександр Мартиненко, який колись працював прес-секретарем Кучми і був дуже добре поінформований про тогочасні політичні події, констатує, що у штабі Януковича не відкидали можливості кровопролиття: «Но в тот момент, когда это надо было сделать, я думаю, что никто из этой группы не решился отдавать команды, во-первых. Во-вторых, тут уже вмешались внешние факторы. Разные страны просили: ребята, только не это»… То чи Кучма насправді врятував Україну від кровопролиття, чи, можливо, його страх? Чому сталося так, що в оточенні Кучми, у призначеному ним уряді були люди, готові застосувати силу проти мирних людей (а за Кучмою – «проти дітей»)?  

 

Той Мустафін, якого знаю я і знають мої колеги, навряд чи міг опинитись у ситуації, коли, наприклад, телефонує Пінчук і каже «Лёша, папе 70, надо поздравить, может, кино снять» - а він відповідає «Вас понял, будет исполнено». Скоріш за все, апологія Кучми у його фільмі має інше пояснення. Можливо, Олексієві захотілося показати нам власне бачення історії, розставивши в ньому справедливіші, на його думку, акценти, відсунувши з першого плану людей, які не виправдали покладених на них у 2004-му величезних сподівань, і піднести на п’єдестал справжнього героя. Визнати таким героєм народ, який уперше з бозна-якого року вийшов на вулиці, готовий боротися з несправедливістю, Мустафін не може, ймовірно, в силу свого скептичного ставлення до вимог Помаранчевої революції («Ю-щен-ко!») та переважно плачевних наслідків її перемоги. Залишається Кучма.

 

Тож цього разу вміння бути безстороннім зрадило Олексія Мустафіна, і він почав, виходячи із власних поглядів та вподобань, конструювати міф про події 2004 року, рівновіддалений від наявних біло-блакитного і помаранчевого міфів. Міф, у якому Україна опинилась за півкроку від прірви й була врятована від падіння Кучмою. Звісно, багатьом він видається близьким і зручним у порівнянні з попередніми варіантами, які власноруч дискредитували самі помаранчеві та біло-блакитні, і особливо має сподобатись власникові СТБ і зятеві Кучми Віктору Пінчуку, але міф – це всього лише міф. Тепер документалістам, які в майбутньому візьмуться робити те, з чим не впорався Мустафін, доведеться розвінчувати на один міф більше.