Весна настала. Але заважає жити одна дрібниця, така собі неприємність: телерадіоінформаційний простір України стає в дедалі більш ар’єргардну позицію до сучасного українця, – простіше кажучи, відстає.

 

Наші люди дуже розвинені. Багато хто живе вже за віртуальним темпоритмом – чи то вчитель, аграрій, робочий, вчений, бізнесмен/вумен, інженер, чи тим паче студент чи письменник-художник. Наші українці-сучасники віком від 14 до 99 років полюбляють вештатися по змістовних дорогах інтернету, а також реально мандрувати світом приблизно зі швидкістю три міста на тиждень або дві країни на місяць. Так само активно вони працюють, 15-18 годин на добу – це норма. Відповідний і стиль життя: житло в селі, житло на морі, житло в столиці і, бува, ще й апартаменти у Флориді, Монако та Москві. Мовляв, досліджувати світ – так досліджувати! І умови буття середнісінького українця, навіть на тлі кризи фінансів, цілком дозволяють мати такий розклад буття й нахабність так існувати. Авжеж, насичене інтелектуальне існування і повна свобода дій – це розкіш, це справді розкіш! Та хіба не цього прагнули українці, хіба не такої волі вони жадали від долі, коли виходили з ідеями отих Універсалів, коли лізли на барикади відомих повстань, революцій та інших бійок вселенського часу?

 

А у відповідь на власні життєві подвиги українець ХХІ століття має дулю – телебачення на милицях. Ефірне радіо просто висне в повітрі, забруднюючи його галасом і утискаючи одвічне право кисню на утворення свіжого повітря. На радіо ми маємо пісенну порожнину, яку часто-густо величаємо «вітчизняним продуктом». Так нам і треба, що жодний закон про телебачення і радіомовлення не враховує, що українці – нормальні люди. І що навіть по FM-радіо вони мають чути і щось із музичної класики, і слова якісь суттєвіші, а не просто «обалдьожні» анекдотці й строкаті-рубаті новини-новинки з претензією на «всамдєлішне» життя.

 

Телебачення щось робить, але за кожним телеведучим ніби стоїть хтось із палицею й поганяє. Ось як 27 лютого в «Свободі на “Інтері”». Ну, хто наказав тому ведучому щохвилини затикати рота Степанові Хмарі? То чи вже й така Степан Хмара одіозна особистість і треба неодмінно його боятися? Між тим, він не просто Герой України, а має серйозне обличчя й цілком логічну думку. Тож він і проголосив її в зал: якщо знали про злочинні наміри такого-то, чому не зупинили, не виявили? І тоді чому вищий карний орган країни не відповів за свою безвідповідальність? Ці запитання стосовно нещодавніх подій було поставлено слушно, просто продиктовано логікою – але ведучому треба було заткнути рота Хмарі, щоби потім почути від інших учасників дискусії чергову аморфно-політичну банальність: далебі краще вивчати листи трудящих, приймати і слухати їх у кабінеті, а не принципово розбиратися з гострими справами.

 

Заткнули рота того вечора і менш відомому учаснику – такому собі рудоволосому молодику, – який припустив: якщо під час кризи геть не утримувати Верховної Ради (тобто якщо вона нічого не робитиме), народ навряд чи багато втратить. Ну, сказала собі людина, то хай доведе думку. Ні, обережно гримнули костуром, прикрилися поняттям «цивілізованість», підрубили цим невдало використаним багатоскладовим іноземним словом самі основи дискусії, вдарили по самій «Свободі на “Інтері”», до біса, мовляв, цю свободу, і питання зникло...

 

І от наступного дня, в суботу, випадково зазирнувши в телепрограму і помітивши «зсув» у програмі Першого національного аж на дві години вперед (через футбол), український гіперінтелектульний глядач о 14.30 замість 16.30, коли зазвичай ця програма йде, ввімкнув «Книгу.ua». І що? Він побачив оцю чудо-дівчинку Марину Бондаренко, яка повела його, глядача, у справжній світ. Без отих помпезних студій-залів, без широкого загалу біля мікрофону, без жодної помпи. Так, це дуже мудро названа програма – «Книга.ua». Без претензій на всюдисущість і на «Свободу». Всього-на-всього «Книга.ua». Здавалося б, біля екранів вона мала б зібрати вузьке коло. Хто ж нині читає, крім студентів-аспірантів та збуджених викладачів-пошукачів із амбіціями в масштабах Всесвіту? Виявляється, програма цілком придатна для перегляду.

 

28 лютого Марина Бондаренко, крім усього іншого, «пригостила» нас зустріччю з полтавчанином від народження Тарасом Антиповичем, 30-річним автором книжок, що наробили вже галасу, – «Мізерія» та «Тіло і доля». Марина запитувала Тараса, а він запросто розповідав про такі дивні, як на молодого чоловіка, власні філософські винаходи. Наприклад, про те, що він ще не дозрів «зробити зворотній крок» від столиці до провінції, щоб усамітнитися і працювати, працювати, працювати, щоб нічого не заважало думати. Ідеальна модель, але, каже він, є вже приклади такого способу втечі від набридливості загального буття, в нього є навіть знайомі, які так зробили. Всі ж нині, з найдальшого села – до Києва, як із Далекої Азії, з Забайкалля, Закавказзя, Сибіру – до Москви. Традиційний слов’янський рух від часів Чехова і «Трьох сестер». Антипович іде творчими шляхами, подібними до шляхів Кобо Абе, якого він поважає як письменника, – принаймні, творчими шляхами мудреця. Тарас працює заступником головного редактора «Сучасності», їхати з Києва нікуди не збирається, бо нещодавно сюди приїхав, але вже розуміє якісь важливі стрижні творчості, якщо не життя, стрижні ходи за власним покликанням.

 

А ще тиждень тому, 20 лютого, Марина Бондаренко допомогла глядачу намалювати портрет ще однієї оригінальної мислительки – Ірини Чернової. Багато хто вже, мабуть, бачив її роман «Село не люди». Бачив, читав, дивувався. Ірина в бесіді з Мариною Бондаренко сказала приблизно так: «Сучасна і збочена офіційно-столична Україна так вже захизувалася собою, що слова “село”, “глибинка” стали для неї просто навічно втраченими архаїзмами. Незважаючи на те, що майже кожна людина українського походження вийшла з села, там народилася або там народилися її батьки чи її бабусі та дідусі. Ні, соромно в столиці нині верзти про село та людину як таку. Захаращена наша свідомість зверхністю, штучністю і таким іншим мотлохом». Сама Ірина живе в Києві, приїхала до столиці з Херсонщини.

 

Дайджест подій у світі української літератури, – таку скромну задачу ставить собі авторка й ведуча «Книги.ua». Але вона подає невідомі історії з життя відомих авторів і епізоди з різних часів української літератури, від давньої до сучасної, і ми, глядачі, на 18-му місяці життя програми (так, 1 березня «Книзі.ua» минуло рівно півтора роки) раптом відчуваємо таку спрагу по суботі й по сакральному часу 16.30! Адже, як сказав Олександр Кабанов в інтерв’ю Наталі Вареник у №7 газети «Дзеркало тижня», «поэты – менеджеры среднего звена, пишущие замечательные стихи». Ось і глядач – чи то інтелектуал, чи то просто не дурень середнього українського з перцем розливу, чекає на «Книгу.ua», як на розрадницю і розумницю, як на гідну співрозмовницю. І глядач упевнений, що ця програма поставить питання і гостро, і принципово, і разом із книжковим запалом поведе його в справжнісінький реальний світ, про який не тільки мріємо, а й власноруч конструюємо, створюємо щодня, бо ж ми українці, велика, мисляча нація!

 

Нам потрібні, вкрай потрібні такі мужні, такі по-справжньому талановиті, культурні, принципові ведучі, як жіночна, негаласлива ведуча-авторка «Книги.ua» Марина Бондаренко. Нам потрібні відповідні кроки з боку державних мужів, щоб захистити Маринчину мужність і спрямованість на захист України, її телерадіопростору, інтелектуального простору країни від срамоти, від штучно-смердючого шовінізму вузьколобих, повільно-черепахових у думках та смаках чиновників, від порожнечі – ефірно-попсової, душевно-склерозної й розумово-імпотентної. Бо нові змісти, нові шляхи й напрями духовних пошуків сучасних українців і без того народжуються в умовах скрутних і нетовариських, то навіщо встромляти списи в їхні колеса? Вітаймо розумне, помічаймо зародки людського й українського в сучасному телерадіопросторі країни. Вони вже є, треба означити їх як певні знахідки і як ознаки майбутньої перемоги, майбутньої весни нової України. І ставити їх до ефіру в прайм-таймі, а не по сонних годинах у суботу, о 16.30, як то робить Перший національний.