Учорашній день міжнародної конференції «Ім’ям чого є антисемітизм?» вустами переважно вітчизняних науковців, юристів, журналістів та гуманітаріїв показав цілий спектр ідей щодо можливого ксенофобського сприйняття євреїв у сучасній Україні: від ствердження, що подібне ставлення легітимізоване не гірше, ніж побутові розмови про погоду, до переконливої констатації, що антисемітизму в нашій країні немає. Йшлося й про роль ЗМІ у поширенні як самого явища, так і критичного дискурсу навколо нього.

 

Це вже друга міжнародна конференція, яку ініціює та проводить Центр візуальної культури НаУКМА. ЦВК ще минулого року перейняв просвітницьку естафету в колись славетного Центру сучасного мистецтва Сороса та облаштувався в стінах тої самої будівлі ХVІІ ст., що колись належала монастирському братству, а нині є частиною Університету «Києво-Могилянська академія».

 

Конференцію з такою інтелектуально провокаційною назвою ЦВК цього разу організував у співпраці з Центром досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА, Польським інститутом у Києві та Євро-азійським єврейським конгресом. Попри весь ентузіазм та відкритість організаторів до співпраці з науковцями з різних країн, міжнародність цього заходу забезпечила присутність лише польських науковців. Метою конференції, як сказано в програмі, стало прагнення «створити інтелектуальне поле для аналізу сучасної проблеми антисемітизму, а також виробити критичний дискурс, що рефлексуватиме її на перетині соціального, історичного та візуального вимірів».

 

Перша з п’яти вчорашніх запланованих панелей конференції називалася «Конфлікти пам’яті: “змагання жертв”» і розпочалася виступом Володимира Артюха. Аспірант кафедри культурології НаУКМА акцентував, що попри минуле, яке є нескінченним, наше говоріння (наратив) про події, що вже відбулися, є скінченним, а отже – завжди тою чи іншою мірою соціальним конструктом, котрий до того ж мимоволі має політичне забарвлення. Оскільки поглядів на минуле багато, багато й наративів, які часто суперечать одне одному. З огляду на це Володимир висловив припущення, що «ідея Голокосту як міметичного проекту може сприйматися як латентно антисемітська ідея», саме втілення якої та способи функціонування в світі часто пов’язані з політичним цинізмом. На продовження цієї тези згодом учасники дискусії обговорювали, наприклад, саме існування Освєнциму у вигляді місця туристичного паломництва, яке варто сприймати гостро критично, не піддаючись тому відчутному ідеологічному (а в даному випадку ще й комерційному) навіюванню, що відчувається на території колишнього концтабору, де нині неподалік від купи чобіт та інших «експонатів» смерті йде жвава торгівля плакатами та значками.

 

Наступний учасник панелі, соціолог Микола Шульга першим поставив на обговорення питання про те, чи є сьогодні в Україні антисемітизм, та запропонував поглянути на це питання крізь призму цифр. За його словами, Інститут соціології НАНУ з 1994 року проводить дослідження, мета яких – визначити індекс соціальної дистанції в нашому суспільстві. Серед питань, які ставлять у ході цього дослідження респондентам, було й таке, в якому з’ясовували готовність прийняти в свою сім’ю/у дружнє коло/на роботу єврея. Якщо протягом другої половини 1990-х цей індекс, що демонструє, по суті, рівень відчуження в соціумі, залишався більш-менш стабільним, то з 2001 року й дотепер соціологи фіксують поступове, але невпинне зростання цих показників, що поки виражається не у відкритих формах соціального протистояння, а приховано. Щоправда, дехто з учасників конференції спробував уточнити, чи слід виявлене зростання індексу етнічної дистанційованості сприймати як загострення ворожості саме до представників єврейської спільноти, адже поза соціологічними дослідженнями очевидно, що сучасний світ – це світ відчуження. З відповіді пана Шульги стало зрозуміло, що насправді такої залежності немає і трактувати показники цього індексу – це справа мистецтва інтерпретації в усій його можливій множинності.

 

Слідом за соціологічним поглядом на антисемітську проблематику прозвучали три доповіді культурологів, кожна по-своєму особлива. На думку культуролога Олександра Івашини, звернення до антисемітизму завжди має конотації із, так би мовити, «забрудненням», а опозицію «єврей – антисеміт» є сенс тлумачити як код сучасної культури (і водночас як фікцію), котрого не вдається позбутися, оскільки ці два поняття занадто тісно пов’язані й розрізняються лише на тлі одне одного. З іншого боку, перефразовуючи слова апостола, – «всі ми євреї та всі ми антисеміти», і приєднання, самоідентифікація лише через одну ортодоксію якраз і створює передумови для расизму. За словами викладача кафедри культурології НаУКМА, фіктивність опозиції «єврей – антисеміт» має тим не менш реальні й дуже сильні наслідки. Втім, так буває завжди, адже «сон розуму породжує чудовиськ». На противагу безкінечному та небезпечному з’ясовуванню, на чий стороні правда, пан Івашина виступає за «агон ієрархій» та «відмову від обсесії одним кодом».

 

Директор Центру візуальної культури НаУКМА Василь Черепанин підтримав свого колегу, підтвердивши, що «піднімати тему антисемітизму завжди непристойно», не кажучи вже про те, що проживання в нашій країні громадянина, що має крім українського ще й ізраїльський паспорт, може стати предметом особливої уваги до його власника з боку правоохоронних органів. За словами Василя, «варварський расизм в Україні нікуди не зник і продовжує існувати як певне тло, задня думка», що особливо відчутно на Галичині, де розмови на побутовому рівні про «жидів» легітимізовані так, наче йдеться про погоду. В цьому контексті, як сказав культуролог (який, між іншим, народився і виростав на Івано-Франківщині), слід розуміти й популярність на Західній Україні Олега Тягнибока, котрий вербалізує те, про що думає більшість галичан.

 

На тлі радикальних та по-своєму обґрунтованих маніфестів своїх колег доповідь запрошеного до участі в конференції Тараса Возняка справила бліде враження та, на жаль, сприймалась як вияв недбалого ставлення до аудиторії. Головний редактор львівського часопису «Ї» розпочав із пояснення абеткових істин (або принаймні вторинних після виступу Володимира Артюха) про те, що «історія» не дорівнює «правді», а натомість постійно переконструюється відповідно до тих цілей та завдань (переважно політичних), які бачить суспільство на тому чи іншому етапі свого історичного розвитку. Так само трохи тривіально (хоч і правдиво) звучали й заклики пана Возняка до такого «переконструювання» своєї історії, яке б не наслідувало сучасної російської імперіалістичної моделі, а ґрунтувалося б на повазі до сусідів. Чи не єдине, що було для вибагливої аудиторії новим у доповіді львівського науковця, – розповідь про чергову історичну дилему, яку йому доводиться вирішувати як начальнику відділу міжнародних зв’язків Львівської облради. Виявилося, що невдовзі планується візит президентів України та Польщі до села Пеняки Бродівського району Львівської області з метою встановлення пам’ятних знаків, а контекст дилеми – аналогічний тому, що передував відкриттю польських військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові. Така наша історія, підсумував пан Возняк, що часто ми опиняємося перед ксенофобською за своєю суттю спокусою «помірятися жертвами», тому мусимо бути мудрими й шанувати сусідів.

 

«Я – антисеміт», – із помітним лукавством заявив на початку свого виступу ще один учасник конференції Вадим Менжулін. Викладач кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА відразу пояснив, що на питання, винесене в назву конференції «Ім’ям чого є антисемітизм?», має цілих п’ять відповідей, оскільки рівно стільки може налічити тлумачень самого поняття «антисемітизм». З цих п’яти анти-«ізмів» для нього певною мірою прийнятним є лише одне з цих тлумачень – антисіонізм, решту ж (антисемітизм, антиюдаїзм, антиізраїлізм та антиєвреїзм як переслідування за формою носу чи прізвищем) філософ категорично не готовий прийняти та зрозуміти. Полемічним для присутніх виявилося і його твердження про те, що ксенофобія – природна властивість кожної людини, яка боїться «чужого» не через людиноненависницький комплекс, а під впливом вродженого біологічного механізму адаптації. Щоправда, культуролог Ольга Брюховецька намагалася опонувати пану Менжуліну, пояснюючи, що саме в подібній натуралізації ксенофобії й виявляється дія ідеологічних чинників і що насправді ксенофобія не дорівнює інстинкту самозахисту.

 

Більш прикладними виявилися виступи журналістів Вахтанга Кіпіані та Дмитра Потєхіна в рамках передостанньої панелі «Антисемітизм та візуальні медіа: оптично-риторичний комплекс». Заступник головного редактора каналу ТВі розпочав із того, що геть не знає, що таке «оптично-риторичний комплекс» і натомість, базуючись на прикладах із власної різноманітної редакторської практики, заявив про тотальну необізнаність українських журналістів та редакторів у темі (анти)семітизму. Відповідальність за таку ситуацію Вахтанг схильний покладати не востаннє на самих представників єврейської громади: мовляв, не будучи відкритими до ЗМІ, не сподівайтесь на адекватне висвітлення цієї суспільно важливої теми в наших медіа. Розповідаючи про кілька власних спроб організувати на тому чи іншому телеканалі (передусім на «1+1» у програмі «Подвійний доказ») дискусію щодо єврейства в Україні, Вахтанг говорив про це як про переважно негативний досвід: то його шантажували ті, хто спочатку обіцяв прийти на ефір, вимогами прибрати когось із запланованих опонентів, то замість серйозної дискусії просто влаштовували в ефірі бійку. Не треба забувати, зауважив Вахтанг, що «вісім телеканалів із першої десятки належать євреям (Гусинському, Коломойському, Лаудеру, Пінчуку та іншим)», що, на його думку, дає підставу багатьом вірити, що це певним чином впливає на їхню редакційну політику, а також пояснювати, чому продукт загальнонаціональних мовників не є питомо українським.

 

З іншого боку, продовжив доповідач, у такому становищі є свій плюс: жоден із цих телеканалів не зацікавлений у розпалюванні міжетнічної ворожнечі і не дозволить у своєму ефірі відверто юдофобських висловлювань. Для присутніх інтелектуалів та науковців як для сумнівних телеглядачів Вахтанг «на пальцях» пояснив і небезпеку, породжену новим, але вже поширеним нині в медіа поняттям «шустерізація». За його словами, поняттям імені відомого телеведучого позначається надмірна політизація на шкоду національним інтересам плюс прихована провокація антисемітських суспільних настроїв. Як не парадоксально, але зі слів Вахтанга випливало, що фігура його популярного екс-колеги за проектом «Великі українці» мимоволі шкодить здоров’ю української нації, підживлюючи параноїдальні настрої та артикулюючи образ «жида» в колективній підсвідомості. А те, що цей образ десь і досі жевріє в підвалинах нашої пам’яті, Вахтанг переконався на власному досвіді. Він розповів, що виростав на Кубані і був дуже здивований, коли, переїхавши до Києва, однокласники не розгледіли в ньому грузина і якийсь час дражнили майбутнього журналіста так, як на Кубані називають горобців, – «жидком».

 

Дмитро Потєхін як блогер зі стажем презентував свій погляд на український сегмент інтернету як на ще один вимір, де облаштувався антисемітизм. Якщо на ТБ гостро стоїть питання доступу до компетентних із цієї проблематики спікерів та неминучість їх певної редакторсько-продюсерської селекції, то в інтернеті все простіше: бери та оприлюднюй усе, що вважаєш за потрібне. Тим не менш, за словами Дмитра, в українському онлайні не спостерігається змістовних та аргументованих диспутів щодо антисемітизму і в принципі немає дискусій між більшостями та меншинами, на відміну від європейського онлайну. І це при тому, що значна частина активної вітчизняної аудиторії, яка не пішла в кабаки чи в релігію, обрала для себе саме інтернет як середовище існування. Водночас можливості інтернету, за спостереженнями Дмитра, використовуються певними суб’єктами – носіями ксенофобських настроїв у мобілізаційно-координаційних цілях, що потенційно стає небезпечним в Україні, де подібну протиправну діяльність регулює чи не єдиний (і вже більш ніж достатньо скомпрометований) орган – Національна комісія із захисту суспільної моралі. В такій ситуації, як стверджує журналіст, активізація антисемітських настроїв вже в реалі – питання часу.

 

Нарешті остання панель «Який анти-антисемітизм?» несподівано прозвучала найбільш оптимістично. Цікавою та повною не аж таких відомих загалу парадоксів виявилася доповідь історика та адвоката В’ячеслава Якубенка, який має на своєму рахунку (саме як адвокат) близько десяти судових справ, що порушувалися проти МАУП у роки її активної антисемітської діяльності (приблизно з 2002-го до осені 2007-го). З його слів випливало, що антисемітизму не буває і бути в Україні не може, оскільки в нашому законодавстві немає чіткого визначення цього поняття. Саме цим і користувалася славнозвісна академія, саме на підставі недоведеності юдофобського характеру її діяльності екс-міністр Пинзеник досі вважає за честь залишатися в її викладацькому складі.

 

Політолог та аналітик Конгресу національних громад України В’ячеслав Лихачов задекларував, що на цей момент антисемітизму саме як проблеми в Україні немає, що підтверджують моніторинги преси: після згортання діяльності МАУП (а її відверто ксенофобська друкована продукція була, на переконання пана Лихачова, елементом спецоперації та проявом штучного явища, не підкріпленого відповідними соціальними настроями) антиєврейських казусів у вітчизняних медіа поменшало в десять разів. «Зараз є інша проблема в цьому плані – інтернет та його можливості для координації певних акцій, – підтвердив слова Дмитра Потєхіна аналітик, – але хоч би яким не було зростання користувачів в Україні, все одно поки що не інтернет формує суспільну свідомість».

 

Таким чином, існування євреїв в нашій країні не стоїть під питанням чи загрозою (ситуація в Західній Європі, підкреслив доповідач, набагато гірша, і на те є свої історико-культурні причини), але антисемітизм в Україні набуває ознак віртуальної проблеми, медіапроблеми. Ефективна профілактика цієї ситуації на цей момент одна – треба давати більше позитивної інформації про внесок євреїв у культуру нашої країни, показувати більше прикладів мирного та щасливого співіснування представників різних етносів в Україні.

 

Присутній в аудиторії редактор «Критики» Андрій Мокроусов додав до обговорення свою репліку, що прозвучала безжальним діагнозом на адресу вітчизняної гуманітарної спільноти. Він звернув увагу на легку здатність своїх колег-інтелектуалів до співпраці з неприховано ксенофобськими утвореннями на кшталт МАУП, про відсутність у багатьох критичної рефлексії та практики не-участі. На відміну від європейської гуманітарної спільноти, говорив пан Мокроусов, наша не готова опиратися ксенофобській мобілізації, натомість залюбки підтримує своїм інтелектом ганебні явища, не роблячи після цього жодних висновків. Редактора «заспокоїли»: мовляв, а на які інші виклики не тільки гуманітарії, але й загалом наша громада вміє реагувати інакше? Учасники дискусії зійшлися на констатації сумної правди: сучасному українському суспільству бракує усвідомленої практики відторгнення, проскрипції тих, хто порушує моральні принципи, з колективної згоди залишаючись непокараним, але це справа нашого спільного дорослішання.

 

Треба розглядати антисемітизм зокрема й як певний різновид енергетики, що шукає і знаходить собі виходи, – такий погляд на проблему на завершення дискусії запропонував голова Асоціації єврейських організацій і громад України Йосиф Зісельс. Боротьба з проявами цієї енергетики не повинна призвести до обмеження свободи слова, оскільки цей здобуток українського суспільства є надзвичайною цінністю. Замість боротьби має здійснюватися постійна рефлексивна робота щодо наявної в кожному суспільстві негативної енергетики, яка має утримуватися в певних рамках, що і є реальним завданням для громадянського суспільства та держави.