Якби 10 років тому російський телеканал НТВ запропонував би глядачеві фільм подібного рівня, його авторів слід би було жорстоко розкритикувати за численні фактологічні огріхи й сумнівну з наукової точки зору інтерпретацію багатьох подій Другої світової війни. Наразі ж доводиться визнати, що прем‘єрний показ 23 лютого 2009 року фільму Олексія Пивоварова «Ржев. Невідома битва Георгія Жукова» (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 частини відео) став неабиякою подією не лише в колах тих, хто активно цікавиться історією, а і в усьому громадському житті Російської Федерації. Отакий маємо парадокс, і від нього нікуди не втечеш, а відтак аналізувати стрічку, яка стала доступною для українського глядача завдяки  телеканалу «НТВ Мир» , доводиться саме з таких позицій.

 

Отож: сам формат фільму не являє собою чогось нового, такі стрічки вперше з‘явилися, якщо не помиляємосz, на Бі-бі-сі – історичне розслідування, поєднане з реконструкцією подій. Авторитетний ведучий (ведучі), історики, учасники подій (якщо вони ще живі), документи, кінохроніка (якщо йдеться про найближчі 115 років), постановочні сцени, комп‘ютерна графіка... Одне слово, пізнавально і видовищно. Тож чому б НТВ не повторити цей формат? Тим більше, якщо для цього є можливості: фільм Олексія Пивоварова знімався цілий рік, у ньому взяли участь понад сотню акторів та аматорів історичних реконструкцій, було використано техніку часів Другої світової, задіяно учасників бойових дій з обох боків. Принаймні, ті гроші, які мав канал НТВ до початку глобальної фінансової кризи, він доволі щедро вклав у цей фільм.

 

Але у форматі фільму містилася й суто російська «родзинка»: стилістика ведучих надто вже нагадувала Леоніда Парфьонова. Що ж, самого метра на НТВ немає, а школа його, виявляється, жива. Тож часом авторам фільму вдавалося майже неймовірне: вибудувавши на загал об‘єктивний, майже безсторонній ракурс показу й осмислення трагічних подій того часу, подати не тільки Гітлера, а й Сталіна та Жукова через призму іронії й сарказму.

 

Скажімо, коли наприкінці фільму наводяться слова «маршала Перемоги» щодо невдачі чергової спроби прориву на Сичовку і далі на Ржев – мовляв, не врахували належним чином рельєф місцевості... Це ж яким треба бути безпросвітнім ідіотом, щоб так публічно «роздягнути» себе самого і все радянське командування! Ти ж був начальником Генштабу, тож і детальні карти місцевості мали бути давно наготовлені, й офіцери-оператори їх мали вивчити, і Західний фронт під твоїм командуванням тут відступав восени 1941 року і наступав на початку 1942 року – і жодних уроків восени 1942 року винесено не було! Воістину, якщо для когось у Червоній армії цей рік був «навчальним» (цей вислів – «навчальний рік» – став знаменитим завдяки книзі білоруського військового історика Володимира Бешанова, про якого автори фільму з відомих російських причин згадати не могли), то нинішній ідол армії РФ – маршал Жуков – так нічого і не навчився. Спаливши сотні танків із танкістами під Сичовкою, він потім спалить тисячі танків у Берліні...

 

Повторимо ще раз: прямо назвати Жукова ідіотом автори фільму не могли. Але підвести неупередженого глядача саме до такого висновку їм удалося.

 

Власне, як і до висновку про не надто гуманний, м‘яко кажучи, характер радянської системи і відверто злочинну практику радянського командування, коли всі проблеми на полі бою розв‘язувалися шляхом засипання ворога трупами червоноармійців. Ці думки звучать і в синхронах учасників боїв із німецького боку, і в авторських коментарях. Хоча не можна погодитися, що Червона армія штурмувала ворожі позиції в лоб саме тому, що командири дивізій, полків, батальйонів не були професіоналами; радше тому, що вказували, куди наступати з армії, фронту чи навіть зі Ставки – аякже, згори видніше, це потім маршали писатимуть, що «не врахували рельєф»...

 

Серед інших плюсів фільму можна назвати наочну демонстрацію одностроїв та стрілецької зброї обох армій, розповідь про «звичайну практику» втечі радянських генералів (можна додати: й адміралів) із оточення, зрештою, про саму провальну наступальну операцію з грізною назвою «Марс» – за радянських часів про неї справді просто не згадували. Ба навіть залучення не надто відомого провінційного історика Світлани Герасимової – теж плюс, бо ж узяти як коментатора Бориса Соколова, Володимира Бешанова, Олександра Гогуна чи ще когось із «неправильних» дослідників не можна (як відомо, Соколов торік навіть викладацької роботи позбувся за «неправильний» воєнно-політичний аналіз кавказької війни), а брати до стрічки когось із «офіційних» істориків автори вочевидь не хотіли.

 

А от далі починаються речі, яких цілком можна було уникнути – навіть у межах сьогоднішньої російської «суверенної демократії». На початку фільму йдеться про нараду військових у Сталіна 5 січня 1942 року. Але ж цього дня ніякої наради не було, і Жукова в кабінеті Верховного не було! Автори посилаються на спогади «маршала Перемоги», де про цю нараду йдеться – але ж текстологічним аналізом цих спогадів чітко доведено, що замість приказки «бреше як свідок» варто впровадити іншу – «бреше як Жуков». Грубезні томи цих спогадів цікаві тільки тим, як маршал оцінював події чи як їх перебріхував і замовчував, але аж ніяк не в якості зібрання фактів. Ще один банальний ляп – твердження, що командарм-33 Єфремов, потрапивши з ударною групою своєї армії (а не з усією армією, як може скластися враження після фільму) в оточення, одразу ж запитав дозвілу на вихід із оточення. Ні. Генерал сподівався, що в тому хаосі, який був виник на початку 1942 року, коли не існувало чіткої лінії фронту, йому вдасться взяти штурмом Вязьму й виконати наказ. От за кілька тижнів він із цим звернувся до Жукова – і той наказав 43-й армії пробити «коридор» до Єфремова (у фільмі про це чомусь ані слова), але робилося це вкрай непрофесійно, тупо, атаками в лоб, як то кажуть, на ура. Результат – відомий: катастрофа 33-ї армії.

 

А спричинена ця катастрофа була тупістю не тільки Сталіна, а й Жукова. У фільмі сказано, що Ставка (тобто Сталін) у лютому 1942 року командує продовжити наступальну операцію, – мовляв, тому, що вона не знає і не розуміє реального стану справ на фронті. Але звідки його знати, цей стан справ, коли той самий Жуков доповів «нагору» про колосальні втрати німецьких військ і про втрачену здатність цих військ до опору? Сталіну, втім, хотілося чути саме ці слова, і він не вдався до звичної для нього перевірки даних, ба потім навіть не поставив Жукову на карб це окозамилювання.

 

До цього можна додати ще цілий букет неточностей. Ну, не мав генерал Вермахту Вальтер Модель у січні 1942 року ймення «майстер відступу» – він набув його якраз під час оборони Ржева німцями. Не було кількісної переваги у повітрі в Люфтваффе в битві під Москвою (адже в боях із радянського боку брали участь сотні винищувачів протиповітряної оборони) – проте була істотна перевага у вмінні використати авіацію, в її організації, у взаємодії з наземними військами. Тих страшних «штукасів», які так професійно показані у стрічці, було виставлено проти оточених червоноармійців добре якщо кілька десятків, – але ж результат був несумірним із кількістю. Нарешті, у хроніці, включеній у фільм, стільки анахронізмів (танки зразка 1943-44 років діють на два роки раніше, звідкілясь узялися в німців кулемети MG-42, яких не могло бути у війську на першому етапі боїв під Вязьмою і Ржевом тощо.  

 

Значно серйознішою вадою фільму є те, що в ньому навіть не згадуються цілі як зимового 1941/42 років наступу Червоної армії на Західному напрямку, так і стратегічні цілі операції «Марс». А тим часом Жуков після Вязьми і Ржева узимку 1941/42 років націлювався на Смоленськ і на вихід на лінію Дніпра. Не більше й не менше. Й операція «Марс» на першому етапі мала на меті не тільки оточення і розгром вяземсько-ржевського угрупування Вермахту, а й вихід до того самого Смоленська. А на другому етапі, з підключенням ще більших наступальних сил, – вихід Червоної армії до Балтики і до кордону СРСР. І це все на початку 1943 року. Але, яке відомо, не врахували рельєф...

 

До речі, ніякою таємницею ці речі не були для тих, хто серйозно, не за підручниками, вивчав радянську військову історію, навіть у брежнєвські часи. Візьміть перше видання книги генерала Штеменка «Генеральний штаб у роки війни», візьміть «Дні у полум‘ї» генерала Попеля (обидві книги – друга половина 1960-х років) – там є майже все те, про що автори фільму ведуть мову і що вони замовчують. А про будні радянських військ в оточенні під Ржевом, про те, як їли напівгнилі трупи коней, як не могли йти від слабкості, як намагалися вирватися з «кільця», – у спогадах військової перекладачки Єлени Ржевської, якимось дивом виданих у 1970-х роках (на щастя, вона ще жива й автори фільму надали їй слово – але сказати ця прониклива й відважна жінка могла значно більше). Власне, і письменник та розвідник Володимир Карпов – також, попри своє нинішнє апологетичне ставлення до Жукова і Сталіна.

 

А тепер – про відверту неправду фільму. Чи, можливо, данину «кремлівським чекістам», без котрих у сьогоднішній Росії навіть вода не освятиться.

 

Навіщо було наводити тільки частину агентурного донесення Макса про радянський наступ під Ржевом і повторювати лубянські байки про те, що, мовляв, славні чекісти дезінформувати ворога? Насправді в цьому донесенні – якщо взяти його повний текст – ішлося і про наступ під Сталінградом, і про чергову спробу прориву блокади Ленінграда, і про Ржев. Усі напрямки наступу реальні, дати достатньо точні, – тож яка це деза?

 

А ще – зовсім не зв‘язали всі німецькі резерви бої під Ржевом, перекидання цілих корпусів і дивізій на південь усе-таки було, всупереч сказаному в фільмі. Бо ж хто тоді пробивався до оточених під Сталінградом військ Паулюса? Невже привиди танків і бронетранспортерів?

 

До того ж, чому це 60 тисяч місцевих росіян «начебто добровільно» відступили з німцями? Далеко не всі росіяни (так само, як й українці чи білоруси) хотіли залишатися під Сталіним; і зовсім не обов‘язково вони були прихильниками Гітлера – просто не хотіли були й далі «безпартійними більшовиками», а відтак сподівалися на краще, полишаючи рідні місця. І назвати якимось злим словом тих, хто опинився в ситуації вибору між двома тоталітарними режимами, навряд чи сьогодні випадає.

 

І нарешті. У фільмі сказано, що під час циклу операцій під Ржевом і Вязьмою незворотні втрати становили 3:1. Насправді з радянського боку вони були значно більшими. Так, у січні-лютому 1942 року незворотні втрати Червоної армії і Вермахту на Східному фронті співвідносилися як 20:1. По-сталінськи воювали радянські генерали... І далі радянські втрати були значно більшими. Якщо врахувати відносно спокійні ділянки фронту, то Георгій Жуков клав у спробах прорватися до Ржева і взяти його десь по 9-10 червоноармійців за одного загиблого німецького вояка. Отаке «знекровлювання» Вермахту...

 

... А загалом фільм, хоч і не на повен голос, розповідає про страшну трагедію. І про безмірну тупість радянської системи. Адже досить було зняти кількасот танків із невдало розпочатої операції «Марс», терміново перекинути їх на південь, пустити на Ростов-на-Дону – і весь правий фланг німецького Східного фронту просто валився. З відповідними стратегічними воєнно-політичними наслідками. Але геніальні полководці Сталін та Жуков спалили ці танки в боях за Сичовку. Про перше автори фільму не сказали (не змогли? не наважилися?). Про друге – сказано. Для сучасної Росії і це майже подвиг.