Протягом останніх років – зі зрозумілих, напевне, причин, через які все національне стало висококон’юнктурним – посилилася увага ЗМІ до трипільської культури й усього, що пов’язане з нею. Іноді навіть складається враження, що трипільська культура – то і є історія України, й окрім неї, нічого цікавого в тій історії не було.

 

Культура ця (чи навіть цивілізація) – то справді визначне явище світової історії. І той факт, що її пам’ятки розташовані на теренах України, саме на українців покладає місію їхніх хранителів та популяризаторів. Сама по собі присутність трипільської теми в українських ЗМІ не викликала б і не мала б викликати жодних застережень та заперечень, якби не надто специфічні форми цієї присутності.

 

Перший канал Національного радіо є одним із лідерів у висвітленні трипільської теми. І от минулої неділі, 15 лютого, гостем щотижневої програми Валентини Давиденко був Юрій Шилов. Ведуча представила його як академіка, всесвітньо знаного вченого та не менш ніж автора нової теорії розвитку людства.

 

Тож поки що зупинімося тут. От що, зокрема, повідомляє про гостя програми сайт: «Шилов пытался защитить докторскую диссертацию сначала в Киевском институте археологии, а затем – на кафедре археологии исторического факультета МГУ, но оба раза его работа не была принята к рассмотрению. После неудачных попыток стать доктором исторических наук, Шилов называет себя академиком Украинской международной Академии оригинальных идей и академиком Православной Русской академии или просто народным академиком». Можна по-різному ставитися до громадських організацій, що звуть себе академіями. От тільки слово «академік» завжди викликає в аудиторії єдину асоціацію – з Національною академією наук України. Навіть щодо академіків галузевих академій завжди вживається уточнення: «академік Академії медичних наук», «академік Академії педагогічних наук» тощо. Представляти члена будь-якої академії, окрім НАНУ, самим лише словом «академік» – свідомо вводити слухачів в оману. А чи може професійний журналіст запрошувати на ефір багаторічного завідувача кафедри навчального закладу з неоднозначною репутацією, яким є МАУП, і подавати його виступ як істину в останній інстанції?

 

Але ходімо далі. Недільна радіопрограма Валентини Давиденко була досить типовою щодо висвітлення питання трипільської культури в неспеціалізованих ЗМІ, де історії та культурі бажано мати присмак сенсаційності. Типовими були й багато тез, що пролунали в ній. «Детектор медіа» – не те місце, де є сенс сперечатися з тими тезами по суті, тож лише позначмо їх. Насправді вчені далеко не так рішуче, як Шилов, ототожнюють сьогоднішніх українців зі стародавніми трипільцями. Насправді вони не так упевнені в тому, що трипільська культура була прабатьківщиною всієї світової цивілізації, й зокрема індоєвропейської. Насправді вони вважають ґенезу сучасних індоєвропейських мов незрівнянно складнішою, ніж просте відгалужування нових і нових дочірніх мов від материнської – «праукраїнської». Насправді до індоєвропейських мов належать не лише слов’янські, індоарійські та іранські, а й переважна більшість європейських мов – германські, романські, кельтські, балтійські, грецькі, вірменська.

 

Щоб краще уявити, про що йдеться, наведімо деякі ідеї з виступу Шилова. Європейські культури гинуть, бо вони відмовилися від коріння (мабуть, праукраїнського?), перетворилися на культури споживання, культури «Макдональдсів». Запорозькі (Шилов називав їх «запорізькими» – напевне, з Запорізької області?) козаки зберігали світогляд та традиції трипільців. Докласове суспільство було весною людства, рабовласництво – літом цивілізації, феодалізм – осінню, а капіталізм – зимою. І тепер ми живемо на початку нової весни. Так і хотілося почути слово «соціалізм», але ні – жодної назви цій новій весні Шилов не дав. Це, втім, не завадило академікові заявити, що досі була теорія Маркса, яка пояснювала розвиток людської цивілізації, а тепер настали часи теорії Шилова. У докласовому суспільстві, за Шиловим, була природна ієрархія – така сама, як і в мавп та інших тварин, а за рабовласницького суспільства виникла ієрархія соціальна, яка є штучною. (Я зрозумів це так: соціум, якщо не взагалі перетворення мавпи на людину – то річ препаскудна.) А тепер людство знову повертатиметься до природної ієрархії.

 

Досить? Ні, не можна обійти стороною ще два твердження. Отже, вчені багатьох провідних європейських країн визнали Україну прабатьківщиною людства. А слов’янські вчені вже не мають сумнівів щодо справжності Велесової книги й визнають її за видатну пам’ятку історії. Тут, щоправда, до редакції додзвонився слухач, який поставив єдине за всю програму не компліментарне запитання: мовляв, ви повсякчас кажете про слов’ян – і тут само повсякчас повторюєте: Росія, Україна, Білорусь. То хіба ж поляки, словаки, чехи, болгари – не слов’яни? Щось дуже радянське, на думку слухача, звучало в цих тезах. Шилов, не вагаючись, відповів: мовляв, так, поляки, словаки та інші – теж слов’яни, але з їхніми вченими, як і взагалі з західними колегами, він (учений зі світовим ім’ям!) майже не спілкувався.

 

Інший радіослухач спитав про «найдавнішу столицю світу» – Дамаск. Шилов відповів: «Там (де це – там? – Б.Б.) є Триполі, є Хауюпі, а в нас є Трипілля та Халеп’я». Мовляв, спорідненість, спільна генеза з єдиного індоєвропейського (дякувати, що хоч не мавп’ячого) коріння просто-таки впадає в око. І це вже було неприховане шарлатанство. Бо хоч би яким академіком був Шилов, він не може не знати: назва ліванського міста Триполі – грецька, грецькою «Триполіс» – це «три міста» або «потрійне, триєдине місто». Зовсім те саме, що й «три поля», чи не так? Із таким самим успіхом поляки можуть стверджувати, що в них теж є Труймясто, й вони теж – нащадки фінікійців. А коли в Білорусі є Брест й у Франції є Брест? Франко-білорусі-бхай-бхай? На яку аудиторію, власне, розраховували Шилов та Давиденко?

 

Спроби будувати далекосяжні теорії на фонетичному збігові топонімів або етнонімів уже практикувалися, й досить широко, в перші роки незалежності: «Ісус Христос був галилеянин, тобто галичанин», або ж: «У прадавній Італії жили етруски, тобто руські, українці» (дещо подібне можна зустріти й у Шилова). Тоді ці спроби не набули популярності серед громадськості й швидко зійшли на такий маргінес, що їх і не чути стало. І не дарма: надто вже очевидним було надмірно вільне поводження з фактами та науковими законами. То що ж, знову настав час отаких теорій?

 

Але добре: погодьмося, що Україна таки є колискою як не світової, то європейської цивілізації. І що тепер із цим робити? Невже Європа, з огляду на це, мусить оголосити Україну «пра-пра-прабабусею континенту» й узяти перестарілу родичку на утримання? Чи сказати, як колись Тарапунька Штепселеві: «Тепер ти будеш гордитися, а я буду обідати»? Чим, власне, українці мусять пишатися? Невже тим, що зоряні часи їхньої Батьківщини залишилися в давньому-прадавньому минулому?

 

Утім, один висновок усе ж напрошується. Що робити? Сидіти й чекати. Людство ж бо повертається до весни, до коріння, а коріння те уособлює собою Україна – Аратта!

 

На межі 1980-х – 1990-х років у середовищі патріотично налаштованих інтелектуалів набуло помітного поширення переконання: українська історія є надто бідною на перемоги та славетні сторінки, надто трагічною – тому треба створити міф про Україну, підмінити історію міфологією. І не має значення, якою мірою ця міфологія збігатиметься з реальним перебігом історичних подій – головне, щоб вона надихала українців на повагу до своєї Батьківщини та вселяла в них гордість за неї. От і почали у ЗМІ лунати теорії про те, що Адам та Єва були українцями, про прадавніх укрів, які буцімто першими у світі підкували коня та винайшли колесо.

 

Результат виявився таким, яким лише й міг бути. Гордості за Батьківщину ті міфи аж ніяк не додали. Але натомість дали купу козирів до рук апологетів «триєдинонеподільної Росії» – мовляв, Україна як така, її окремішність від загальноросійської історії та культури є таким самим міфом, як і прадавні укри. Мовляв, Україну вигадали чи то поляки, чи то німці, чи то австрійці, чи то євреї, які переселилися з Польщі й розмовляли мішаною польсько-російською мовою, примушуючи так само розмовляти «південноросійських» селян. А ще ті міфи спонукали багато кого з пересічних українців засумніватися: якщо під виглядом історії так пропагують вочевидь вигадані міфи – може, справжньої історії України не існує? Може, більше нема чим заповнити історичну порожнечу? Результат виявився протилежним тому, на який сподівалися, – аж до тієї міри, що виникала підозра: чи не були ті «прадавні укри» провокацією російських «єдинонеподільників»?

 

Отак має вийти й тепер: популяризація засобами масової інформації відверто штучних історичних побудов лише дискредитуватиме українську ідею, лише вселятиме у свідомість громадян скепсис щодо будь-яких тлумачень української історії, відмінних від традиційно-російсько-радянських. Це стосуватиметься не тільки дуже віддалених від нас у часі подій. Це ставитиме під сумнів і спадковість від Київської Русі, й майже поголівну письменність українців у добу Хмельниччини, й активну, на відміну від Росії, суспільну роль жінок в Україні, й розвиненість, як для того часу, української економіки. І тяглість зв’язків України з Європою, й позитивна оцінка діяльності Івана Мазепи, й спроби переглянути радянський погляд на УПА, – все це наштовхуватиметься на суспільне відторгнення. «Брешуть, як і про прадавніх укрів», – от як вважатимуть українці. То, може, недаремно той самий Шилов так часто оперує термінами «слов’яни» та «православні» (хай навіть і зве він православними аж ніяк не християн східного обряду), ведучи мову про їхню буцімто нерозривну історичну, культурну та ментальну єдність, якщо не тотожність?

 

Можливо, не даремно всі подібні міфи зводяться до однієї-єдиної ідеологеми: Україна належить Сходові, тоді як Захід – або «ворожий», або «безрідно-космополітичний», або «загниває».