Хоч як це печально, але навіть у Божу неділю ми не знаходимо сили, щоб побороти в собі сатану, і дивимося політичні підсумки тижня. Невже тільки для того, щоб усоте пересвідчитись у палкій нелюбові наших можновладців? Певно, не зовсім так, бо десь у глибині душ жевріє надія, що вони, наші достойники, отямляться й перестануть нас мучити, шматувати наші нерви, мов мавпа газету. Але марно сподіваємось, звір продовжує свою справу безжально і безкарно. І коли цю так звану діяльність іще й підкресено серйозно «підсумовують», стає зовсім кепсько від власного безсилля.

 

Та на щастя, автори-ведучі теж люди і намагаються бодай іронічно говорити про «діяльність» тих, хто на Печерських пагорбах. Наприклад, дуже точну тональність обрала для програми «Час. Підсумки» (5 канал) Лідія Таран. Здорова іронія, з якою ведуча коментує кульбіти вітчизняного політикуму, елемент гри з предметами, жива, непритаманна цьому формату лексика сповнюють телеглядача оптимізмом: раз жартуємо, значить живемо!

 

Щось подібне намагаються робити в підсумковому «ТСН» («1+1»), але тут іронія виходить удаваною, неартистичною – одним словом, натужною, і це одразу впадає в око.

 

Завжди міцно «скроєні», якщо можна так сказати, «Подробиці тижня» на «Інтері». Тут, навпаки, без зайвих емоцій, скепсису, виключно «м’ясо», жодних тобі домішок – політика в чистому вигляді. Щоправда, не оминають у підсумковій програмі «Інтера» і не зовсім рейтингових у пересічного глядача новин культури. «Справжнє кіно кризи не боїться» – під таким девізом розповіла про «Берлінале» інтерівський власкор Тетяна Логунова. Кілька бліців із ключовими персонами, власні зйомки цікаво та змістовно відтворили атмосферу фесту «найважливішого із мистецв».

 

Та найсильніше враження з-поміж усіх підсумкових матеріалів справив надзвичайно людяний і позбавлений зайвого пафосу сюжет Андрія Цаплієнка про українських афганців. Не думаю, що він дався йому легко в психологічному сенсі, адже більшість людей покоління Афгану досі мислять радянськими стереотипами. Репортаж був справжнім, без витискання сльози і спонукання до сліпого співчуття. Журналіст повинен бути гуманістом, навіть тоді, коли всі навколо вимагають страти.

 

І наостанок іще раз про тих, хто вміє радіти життю попри всі кризові негаразди, а саме про «Берлінале» і Катю Осадчу, яка завжди на передовій, бо саме завдяки її ентузіазму український глядач мав змогу побачити й почути справжніх легенд, зокрема королеву європейського панку Ніну Гаґен. Загалом, репортажі Каті з цього антидепресивного форуму були надзвичайно позитивними, іноді симпатично іронічними, іноді епатажними й навіть дещо сентиментальними. Ну а сама Катя не поступалася найколоритнішим персонажам фестивалю, у такий спосіб працюючи на модний імідж нашої невеселої, на жаль, держави.