Інтернет і досі вважається новою ділянкою медіапростору, з проблемами якої ми ніяк не впораємось. Уже говорено-переговорено про ці проблеми стільки, що аж набридло. Тим часом виросло й подорослішало покоління людей, які ніколи не знали світу без інтернету. Уявіть: першокурсники вищих навчальних закладів тільки здивовано кліпають очима і посміхаються, коли їм розповідаєш про унікальні перетворення в медіасфері: мережа, мобілки – реалії їхнього життя, дані від початку, а ми здаємося їм такими ж викопними мамонтами, як і нам колись здавалися старші люди, які пам’ятають світ без телевізора. І вже соромно говорити молоді про те, що Мережа – це таке місце, де не все гаразд і з яким треба щось робити, але ми не знаємо як.

 

Наприкінці 90-х – на початку 2000-х років газети й телеканали регулярно висвітлювали комп’ютеризацію шкіл: подарував мер якійсь школі чи гімназії комп’ютерний клас – ура, велике досягнення, прогресивний крок до інформаційного суспільства! Сьогодні комп’ютери мало не в кожній другій родині, та й інтернет – не рідкість. Більшість дорослих хоч і придбали це диво, все-таки ставляться до нього переважно негативно. Мовляв, взагалі-то це зло, але що поробиш – не відставати ж від сусіда.

 

Нікуди не дінешся – в інтернеті зростає кількість інформації, якою сучасній людині доводиться користуватися. Паралельно зростає кількість і тієї інформації, якою можна не користуватися, навіть краще не користуватись, але яку так нав’язливо пропонують… І сидимо ми в соціальних мережах, граємося в ігри онлайн, дивимося пустопорожнє приватне відео чи просто бездумно клацаємо мишею у пошуках невідомо чого, повівшись на черговий рекламний банер. Деякі веб-портали нагадують Країну Розваг із казки про Піноккіо, у жителів якої відростали вуха, як у віслючків, – велика кількість спокус для тих, кому немає чого робити, і хтось на цій «каруселі» добряче гріє руки.

 

У такому інформаційному середовищі існують ЗМІ, названі «новими». Вже терміном «інтернет-журналістика» нікого не здивуєш, преса, радіо й телебачення без кінця посилаються у своїх матеріалах на той чи інший сайт, але українські інтернет-видання ніяк не вийдуть на світло справжнього офіційного визнання. Досить тривалий період – десь так від початку 2000-х – постійно чути зауваження про те, що вони працюють, по суті, поза правовим полем. Далі балачок і поодиноких неоковирних спроб держави якось підійти до цього питання справа чомусь не просувається. З різних статей на цю тему складається враження, що завдання не стільки складне, скільки ним ніхто не хоче нормально зайнятися. Лукавить той, хто каже, що в інтернеті навести лад неможливо: відкрийте й подивіться сайти Європи, Америки, ми ж на Захід рівняємось у прагненні бути цивілізованішими, а дикішого за український і російський інтернет годі пошукати.

 

З онлайн-виданнями пов’язано кілька проблем. Найперша з них – їхній адміністративно-правовий статус. Щоб вони вважалися повноцінними ЗМІ, їх треба реєструвати так, як реєструють друковані видання, радіо- й телеканали. Тоді журналісти інтернет-видань почувалися б на рівні з колегами з «традиційних» медіа, а це для них багато важить: і можливість входити до професійних спілок, і нормальні посвідчення справжніх редакцій, які дозволяють брати участь у прес-конференціях, різноманітних семінарах, користуватися акредитаціями й т. д. Поки що у вигіднішій ситуації сайти, що є електронними варіантами друкованих видань або представляють якісь інші традиційні ЗМІ та об’єднані з ними юридично. Але ж росте і кількість видань, які функціонують виключно в інтернеті. Журфаки вже почали готувати фахівців із інтернет-журналістики. Виходить, для андеґраунду?

 

У законодавстві України досі не відображено, що означає поняття «інтернет-ЗМІ». Ми користуємося Законом «Про інформацію», який вийшов 1992 року – саме тоді, коли домен UA було тільки делеговано і переважна частина населення ні сном ні духом не знала про інтернет. Кажуть, що держава ігнорує інтернет, бо не розуміє вповні його значення, не до нього нашим вельми заклопотаним депутатам. Але хтось на всю котушку використовує WWW у своїх політичних іграх: не секрет, що є чимало сайтів, створених як інструменти чорного піару, де з відомих політичних осіб знущаються так, що їх аж по-людському шкода. Це веб-сторінки, на які дітям заходити не рекомендується, настільки вони (ці сторінки) здатні деморалізувати брудом у текстах і зображеннях. Слабко віриться, що це не на гроші якихось партій.

 

Дізнатися, кому належить той чи інший сайт, вдається далеко не завжди: це газета не може вийти без вихідних даних, де в обов’язковому порядку повинні бути вказані власник, редактор, юридична адреса, телефони редакції, номер реєстраційного свідоцтва, а сайт – будь ласка! Безмежна свобода слова, яка переросла в безмежну свободу бруду, задавивши іншу демократичну цінність – прозорість.

 

Той, хто розповідає, що поняття «інтернет-ЗМІ», «інтернет-видання» занадто розпливчасті й тому ідея реєстрації хибна, глибоко помиляється. Ніщо не заважає чітко визначити ці поняття й відобразити у законі. Якби вони були зафіксовані в законодавчих документах, не мало б значення, як ми називаємо той чи інший ресурс у побуті. Ясно: будь-який школяр може завести блог і почати інформувати через нього громадськість про те, що йому наснилось чи що він уранці смачного з’їв, і це буде фактично ніщо інше, як масова комунікація, а блог слугуватиме засобом масової комунікації. Він може навіть подавати там суспільно значущі новини, скопійовані звідкись, грамотно застосовуючи гіперлінки, і досягти пристойного рівня відвідуваності. Чим не електронна газета? Правильно. Але це не означає, що неможливо чітко окреслити коло інтернет-ресурсів, які становлять медіасектор інтернету, що прирівнюється до преси, радіо й телебачення, просто треба добре продумати цей момент.

 

Наприклад, було би цілком достатньо реєструвати лише ті «інтернет-видання», які відповідають приблизно такому визначенню: розміщений в інтернеті засіб масової інформації та комунікації, що являє собою в основі тотожне за своєю внутрішньою структурою й організацією роботи періодичному друкованому виданню (газеті чи журналу) електронне (комп’ютерне) видання, в якому може застосовуватися мультимедійність і на сторінках якого з певною регулярністю подаються розраховані на масову аудиторію суспільно значущі медіаповідомлення, підготовлені переважно працівниками власного трудового колективу, об’єднаними в редакцію на основі трудового договору, за допомогою підходів і методів журналістики. Трохи складнувато, здається, зате хоч трохи розвиднілося…

 

Без чіткого визначення інтернет-видань немає їх належного обліку, а без належного обліку ніколи не впоратись і з іншими проблемами, такими, як порушення авторських прав, неоподатковані доходи від реклами, недостовірна інформація, образливі для конкретних людей матеріали, порнографія, медіанасильство й т. п. Іноді доводиться чути, що порушення в інтернеті практично неможливо довести. Якби був офіційний каталог інтернет-видань, нічого б не заважало вести веб-архів – офіційний, документи якого неможливо підробити. Щось на кшталт WaybackMachine (http://web.archive.org/), тільки, звісно, в менших масштабах.

 

Іще доводиться чути, що інтернет – специфічне середовище, в якому порядок можливий лише за рахунок саморегуляції, тобто високої свідомості тих, хто в ньому працює. Але ж заклики різних громадських організацій і рухів, чия діяльність присвячена відповідному агітуванню, – це як проповідь попа в церкві: хто хоче – слухає, хто хоче – ні. На сьогодні дотримуються високої журналістської культури й не допускають порушень лише ті, кому це конче потрібно для підтримки власного іміджу, який вони собі свідомо обрали з тих чи інших міркувань, зокрема, фінансових. Але інші – свідомо обрали інший імідж і тільки сміються, заробляючи гроші негідними способами, в тому числі за допомогою маніпулювання фальшивими сенсаціями. Щоб учасники інтернет-ринку, за прикладом Європи, самі створили кодекс і сумлінно дотримувалися його (всі або хоча б майже всі), треба бути Європою. Взагалі не можна не враховувати того факту, що багато чого незаконного в інтернеті відбувається в нас винятково через нашу бідність. Це як використання неліцензійного програмного забезпечення, якого в Мережі (на щастя чи на біду?) ще дуже багато.