Для початку цих суб‘єктивних нотаток – анекдот, знайомий, мабуть, усім недобиткам пострадянської інтелігенції, кому вже за 50.

 

 

Насправді, звичайно, Катерина Фурцева якщо і не знала, хто такий Пікассо, то, принаймні, чула це прізвище – не такою вже безнадійною дурепою вона була. Проте анекдот народився не на порожньому місці. Бо сфера управління культурою в покійному Радянському Союзі була, делікатно кажучи, не найбільш престижною і не найбільш хлібною для номенклатури. Туди йшли (особливо у середню ланку) далеко не найліпші кадри. Залишковий принцип фінансування – після геть усіх! – плюс концентрація коштів на буквально кількох грандіозних ідеологічно витриманих проектах робили свою справу – справжня культурницька робота трималася на ентузіастах...

 

З іншого боку, культура в СРСР одночасно була й пропагандою. Це при тому ж залишковому принципі фінансування. Такий от оксюморон, неминучий для пізньототалітарного режиму, який вважав, що кращою пропагандою є число нових атомних підводних човнів і стратегічних ракетоносців (при цьому від свого люду це число ретельно приховувалося, а на Заході було добре відомим – ще одна ірраціональна «примочка» того часу). Проте за всіх зазначених тут обставинах усе ж культурний процес рухався – «валова» кількість хоч-не-хоч, але час від часу резонувала небезпечною для самого режиму якістю.

 

Але то минуле, і може виникнути запитання – навіщо нам його згадувати? А тому, що незалежна Україна, в якій теж є міністр культури, ще 18 років тому звалася УРСР і була, якщо хтось забув, складовою «Союзу непорушного». З усіма наслідками, які звідси випливають, та ще й помноженими на кризу (що стала у нас перманентною) та на малоросійські комплекси можновладців.

 

Іншими словами, залишковий принцип фінансування став залишковим у кубі (регулярні офіційні й неофіційні секвестри бюджету), помпезно-ритуальні дійства залишилися (тільки змінився антураж), а культурницькі практики (аж до роботи провінційних бібліотек) тримаються знов-таки на ентузіастах. Можливо, ще більшою мірою, ніж раніше, бо тепер у цих самих бібліотек безпардонно забирають приміщення, а музеї грабують не тільки відморозки, а й офіційні особи, яким забаглося мати вдома старожитності.

 

Ні, звичайно, затесався був серед міністрів культури Іван Дзюба, який зібрав команду інтелектуалів, здатних осмислити реальні суспільні потреби (в тому числі й ті, що їх соціум поки що раціонально усвідомити не може) та запропонувати ефективні методи зміни ситуації на краще – та ж лихо! Якраз тоді і стався отой обвал купоно-карбованця, ота інфляція на 10 тисяч відсотків, коли тисячі стали мільйонами. Ясна річ, на цьому святі надрукованих папірців, які цілими мішками роздавалися «правильним» людям, місце було всім – крім організаторів та діячів культури. А далі були більш чи менш правильні чиновники, чиє «вміле» керування культурою врешті-решт призвело до того, що у пізнокучмівські часи письменники на знак протесту проти нищення владою українського книговидання палили під стінами Кабміну власні рукописи...

 

А потім сталася Помаранчева революція, і міністром культури стала кума Самого, співачка, депутатка й дипломатка Оксана Білозір. Утім, пробачте: я й забув, що в уряді прем‘єр-міністра Ющенка роль міністра культури грав – саме грав! – славетний Богдан Ступка. Славетний не своїми менеджерськими вміннями чи незрівнянною інтуїцією, а вмінням талановито зобразити кого треба – хоч «втрачену душу», хоч бездушного негідника, хоч росіянина, хоч єврея. Що ж, міністерська роль не стала винятком, але чому тоді Богдана Сильвестровича не призначили міністром оборони? Он як він грав бравих генералів у різноманітних телесеріалах! Тож чи не закономірно сьогодні міністром є також актор, щоправда, значно меншого калібру Василь Вовкун, за сумісництвом – постановник масових етнографічних та політичних дійств?

 

Але до чого сьогодні все це? А ось до чого.

 

В інтерв‘ю «Радіо Свобода» Юрій Луценко (який, крім міністра внутрішніх справ, є ще й лідером «Народної самооборони», заявив, що його команда претендує на місця в уряді у разі його переформатування: «У нас є фахівці. Мова йде і про Олеся Донія як міністра культури, і Віктора Шемчука або Віктора Мусіяку на посаду міністра юстиції... Колеги ставляться з розумінням до наших інтересів. Тому я думаю, як мінімум, двох міністрів і від Самооборони ми побачимо в уряді».

 

А голова фракції БЮТ Іван Кириленко заявив, що всі кадрові питання про ротацію в Кабміні владної рада коаліції зможе розглянути на своєму засіданні у п'ятницю, 13 лютого.

 

Ось такі справи.

 

У мене особисто немає жодного сумніву, що Олесь Доній добре знає, хто такий Пікассо і вміє організовувати не тільки «День незалежності з Махном» у Гуляйполі. І, звичайно, на відміну від Дмитра Табачника, йому відомо, хто такий Іван Малкович. Але, як би це сказати коректніше... Ну, не можна призначати людину міністром культури тільки тому, що він чийсь кум або депутат від твоєї політичної сили. Все ж таки обіймати цю посаду, як на мій розум, може (точніше, повинен) достойник, котрий вдало поєднує у собі інтелектуала й бюрократа, людину книжну й людину публічну. А ще вміє дистанціюватися від поточних політичних проектів і пристрастей на користь загальнодемократичної візії та культуротворчості.

 

Найсмішніше, що персонаж із таким досвідом і таким розумінням справи в Україні є. На початку 2005 року кілька академіків ходили до новообраного президента Ющенка з пропозицією призначити цього достойника міністром культури. Наслідок відомий. Потім ця кандидатура знову спливала в колах інтелектуалів, думку яких начебто шанують «нагорі». Але, очевидно, справді – «начебто шанують». Адже хто такі вони, ці метри культури, коли йдеться про культуру під оглядом політичної доцільності?

 

«...Ці «прагматики» свято вірять в ілюзію, що добробут приносить той самий прагматизм, а не щось ефемерне, як стійка національна самосвідомість чи культура, що, як з’ясувалося, завжди має тільки національну форму. А всі її «інтернаціональні» відмінності, якими нам морочать голову з Москви, виявляються або вульгарним російським шовінізмом, або таким самим американським силіконовим продуктом... Тільки нації з чіткою самоідентифікацією, плеканою культурою можуть бути економічно та політично успішними. А нації без культури, без історичної пам’яті приречені на визискування згуртованішими спільнотами.

 

 

 

Тарас Возняк. Головний редактор львівського журналу «Ї», який існує з 1989 року. Людина, яка багато років пропрацювала в бюрократичних установах, поєднуючи це з написанням вишуканих метафізичних текстів й організацією збіговисьок для інтелектуалів з України і не тільки з неї. Культуртрегер (пост)модерної доби, який твердо знає: «Культура – це не щось, що лежить облогом в архівах. Це стиль життя: і кухня, і відпочинок, і, врешті-решт, еротика». Мислитель і публіцист, що вільно володіє кількома європейськими мовами. Одне слово, потенційна кандидатура на посаду міністра культури, якої у нас ще не було.

 

Але – тільки потенційна...

 

Бо ж політична доцільність, видається, знову візьме гору, й партія кине Олеся Донія (чи когось іншого) туди, куди це буде потрібно. Їй, партії, а не сучасній українській культурі. З відповідними наслідками і для персонажів, яких «кинуть у прорив», і для самої культури.