Особисто мене завжди трохи бентежить, коли сучасну українську літературу називають укрсучліт. Певен, ця абревіатура більше личить українській політиці з притаманною їй поведінкою. Зрештою, ми вже звикли, що вона аморальна й підступна, тож не дивно, що намагається зіпсувати все, до чого торкається. Особливо це помітно в так званих політичних ток-шоу.

 

Усе ніби чесно й неупереджено. Ведучі прагнуть вивести на чисту воду тих, що можуть жити виключно в каламутній. Правдоборці-політологи «безсторонньо», але майже завжди цілеспрямовано захищають «своїх» сучполітиків, а «чесні» соціологи їхні рейтинги. Щоби зрозуміти, хто кому служить, не треба бути мудрагелем, варто подивитися підряд кілька шоу, скажімо, каналу «Інтер». Хоча жанрово інтерівська «Свобода» і зміцніла, та щира заангажованість поволі перетворила її на відверту сучсвободу.

 

Прагне, принаймні зовні, витримувати опосередковану безсторонність Андрій Куликов. Іноді йому цей важкий прийом удається, хоча збоку виглядає не дуже переконливо.

 

Найхитріший – наш дорогий і любий Савік. Він давно збагнув, що загрібати жар можна не власними руками, а язиком Мустафи. У його «сучсвободах» ніколи не зрозумієш, де правда справжня, а де підробка. Оце профі так профі. Не пропустив жодної «смаженої» теми, часто був першим, хоча ніколи й не «копнув» глибше за інших. Зате брав усмішкою, іронією та співчуттям.

 

Здавалося, кому потрібні всі ці сучсвободи, яка від них користь людям? Ніякої, зате створюється враження участі народу в державних справах, а це вже демократія. Захід за таке може навіть похвалити.

 

А от головні герої шоу ніколи не перестануть ходити на подібні формати, бо «ящик» – найкращий піар. Допоки ти в телику – ти зірка. І нарешті, можна безвідповідально пообіцяти все, що подобається піплу. Найголовніше – більше наїздів, звинувачень і викриттів. Правда, напрацьовані прийоми вже стали приїдатись і не справляють належного враження. Утримувати ж глядача стає все складніше, тому слід переходити до більш яскравих і видовищних засобів, а саме: плюватися, кидатися взуттям, словом запалювати, бо від удаваної депутатської культури блювати хочеться. Народ вимагає дій, бодай на екранах, та сучполітиці це теж не під силу, а шкода, є ж достатньо сучсвобод, які сплять і бачать такі сюжети, лише бояться їх спровокувати.