У тиждень, коли четверту економіку світу завалило снігом по самі очі й вуха, коли шість із половиною мільйонів британців не пішли на роботу, аби лишитися вдома і ліпити сніговиків, ну, а ще тому, що громадський транспорт припинив працювати практично весь, у тиждень, коли банк Англії урізав процентну ставку до безпрецедентного 1%, намагаючись не зазирати у прірву друкування грошей, тиждень, коли письменниця фентезі Стефені Меєр побачила одразу п’ять своїх (без сумніву геніальних) книжок у першій п’ятірці британських бестселлерів, так от у цей тиждень улюблене Радіо 1 (радіостанція поп- і рок-музики на Бі-бі-сі) хітом оголосила пісню співачки Септембер Can't Get Over, і саме в цей момент у мене виникло запитання – чому це завжди шведи?

 

Про «Аббу» знають усі. Усі знають, звідки вона взялася: 1970-ті, блискучі комбінезони і платформи, блондинка-брюнетка, «Євробачення» і Вотерло, а решта – то вже історія, яка нещодавно поповнилася кінотріумфом «Мама Мії». Але «Абба» – лише верхівка величезного айсберга музичного феномену, який називається «шведи» і який сидить по центру нашої слухової уваги, причому вже давно.

 

Абба передала естафету «Роксетт», ті – «Ейс оф Бейс», а ті – «Армі Оф Лаверз». Ще «Ейс Оф Бейс» породили однохітове чудо – «Які-Да», зате, який був хіт!

 

 

Назвати десяток хітів «Абби» зможе будь-хто, а назвіть десяток хітів 80-х і виявиться, що половину з них написали шведи: ті ж «Абба» або «Роксетт». Останні написали цілу монографію на тему любові.

 

Sleeping In My Car – про ранні етапи взаємин і зосереджність на сексі, Listen To Your Heart – про те, як треба слухатися серця і не зважати на гордість та всякі забобони, і нарешті It Must Have Been Love – одна з найсумніших балад про втрачені шанси.

 

 

Де причини шведського успіху? Я б назвала три: по-перше, вони співають англійською практично без акценту, що допомагає їм просунутися на англомовних (американському і британському) ринках; по-друге, їхня музика оформлена на тонкій межі між повним сміттям і самоіронією. Хто може навіть на секунду припустити, що «Армі Оф Лаверз» серйозні?

 

 

І по-третє: вони ніколи не стають клонами одне одного, а кожен шукає унікального слоту для свого успіху, навіть попри те, що перередник буцімто вже такий слот знайшов. Навіть якщо попередник стає продюсером і ідейним батьком наступника.

 

Наприкінці 90-х відбулася якісна зміна – шведів у музиці побільшало і стало ясно, що вони можуть робити не тільки євротреш, а цілком нормальний арт-рок (і/або електронний джаз, пост-блюз, хіп-хоп і так далі). Робін переступила межу з чистого попу до ритм-і-блюзу, а групи «Конкрітс» і «Хайвз» підкорили інді-рокерів по всьому світі, тоді як дует Куп показав, як добре сумувати під шведські романси.

 

 

 

Сьогодні ж маємо нагоду спостерігати за геть не трешевою, а практично авангардною Ліккі Лі та дуетом Пітер Бйорн і Джон (теж первинно з кінця 1990-х), які викликають повагу перебірливих британських інді-критиків.

 

 

Коли Ліккі Лі вперше з’явилася під радарами британських критиків, рік-півтора тому, її одразу ж порівняли з Лілі Аллен. Не варто це сприймати особисто – всіх молодих виконавиць, які самі пишуть свої пісні і співають зі злегка лондонським акцентом, порівнюють із Лілі Аллен. Але в цьому жорстокому світі навіть хороша вимова не гарантує успіху виконавцям, тому моє запитання лишається – як нащадки Карла пройшли від стінки до стола і сім’ї і навиробляли стільки хітів у процесі? Чи це могутній дух Бенні і Бйорна, чи просто те, що «Абба» проклали дорогу до сердець решти Західної Європи і світу?

 

Шведів захекано наздоганяють їхні скандинавські колеги – є данці «Альфабіт», є норвеги «Медкон», і ті й другі мають цілком пристойні танцювальні номери. Але чи підуть вони так далеко, як шведи?