Інфотейнмент виявився набагато дошкульнішою п’явкою, ніж я передбачав. Ці програми зцапали мене. Подивишся якийсь сюжет – і він не відпускає тебе кілька днів. Потужна штука. Не знаю навіть, із чим порівняти, а в нюансах фармакології не розбираюся.
Як я вже доповідав, левову частку мого серця зжер «Інфошок», але вакантним ще залишається лівий шлуночок. Цього тижня туди запала продукція каналу ICTV. Там є дві кльові програми. Одна з них – розважальна, а друга – пізнавальна.
Заправившись чудовими історіями про дивовижних людей («Чудо-люди») та неймовірно цікавими фактами («Про Zікаве.ua»), я остаточно переконався, що вони можуть вільно мінятися титулами «розважальна» та «пізнавальна», перетворивши цей процес на веселе жонглювання. А ще між ними можна шукати відмінності. І не знаходити. Теж пізнавальна розвага.
Також існування цих програм може бути якось пов’язане з відзначенням 200-ліття від дня народження Миколи Васильовича Гоголя. Не тільки через аналогію з Добчинським-Бобчинським. Є в надрах цих проектів істинне розуміння природи і метафізики жаху, властиве автору «Вія».
Одна з історій, наприклад, яка не дає мені спокою цілий тиждень, склалася внаслідок перегляду двох сюжетів із цих програм. Я вже й забув, який із них розважальний, а який пізнавальний. Це сюжети про чудо-людей, і вони – про цікаве. Це вам не якийсь пересічний науковий факт про таргана, котрий може без голови прожити п’ять днів. І не нудотна оповідь про діда, який плаває зі зв’язаними руками.
Можливо, кожен із цих сюжетів окремо й не став би ударною хвилею для мого спорохнявілого сприйняття. Але ж ви в курсі, що таке детонація?
Отже, один сюжет був про дівчину, яка дихає вухом. А інший – про хлопця, який прицільно плюється оком.
І я не можу пробачити цим програмам (та й усьому інфотейментовому телебаченню за компанію), що їх не звели разом. Мені здається, це був би не просто дивовижний, надзвичайний сюжет, який остаточно поєднав би в собі розважальне й пізнавальне. Ця історія могла б породити ще одну нову програму, а то й новий канал. І байдуже, на що б це було схоже – на «Ромео та Джульєту», «Лесю+Рому» чи на згадуваного вже гоголівського «Вія» (моя ставка – на варіант номер три). Таке шоу гарантовано перевершило б усі мої телевізійні очікування.
Взагалі-то я вів до іншої метафізики жаху, – просто в цих програмах настільки круті повороти, що мене постійно викидає на узбіччя. А хотів я звернути вашу увагу, що даремно деякі програми такого кшталту або відмовляються від ведучого (як, наприклад, рафінад очей моїх на Новому каналі), або ж використовують його відповідно до вимог ГОСТу. Мовляв, модератор – він і в інфотейнменті модератор. Це неправильний підхід, що переконливо доводить програма «Чудо-люди». Ведучий свята – заслужений артист України Олексій Горбунов.
Варто було мені подивитися анонс програми на сайті – й зрозуміти, що іноді заспів до інфотейнменту може на голову перевершувати всі подальші співи.
У цьому анонсі, зокрема, ведучий Горбунов говорить таке: «Якщо вам немає до чого докласти руки, ви купить дриля, станьте біля стіни і вкручувайте, вкручувайте болтики, болтики, вкручувайте болтики!!! У Москві є один такий чолов’яга... знаєте, шо він робить? З дриллям? Тільки не з таким... усі-пусі... а з нормальним дриллям?!». Сюжет, який показали потім, ані за пристрастю, ані за візуальною ефектністю, ані за змістом не дотягував до підводки ведучого. Героїв, які полюбляють заковтувати шпаги, мечі, ножі й навіть «дрилля», у ящику ніколи не бракувало – відтак вони й не затримуються надовго у пам’яті. А от від самої лише згадки про «вкручувайте болтики!!!» мені й досі страшно. Як і від здогаду, на що ж насправді здатні люди «з дриллям». Усе ж таки Горбунов – великий актор. А поєднання лажі та пристрасті незмінно породжує шедеври.
На завершення дозвольте притягнути за вуха ще одну програму, яка не має нічого спільного з інфотейнментом, але спромоглася метафорично пояснити мені природу народної симпатії до цього телевізійного формату. Йдеться про випуск «Знаку якості», в якому Костянтин Грубич досліджував цукор-рафінад. Принагідно висловлюю подяку ведучому, який невтомно відкриває публіці всі таємниці автоматизованих технологічних процесів та систем управління. Простежити весь шлях від цукрового буряка до рафінаду – це не поступається навколосвітній подорожі. Вражає і захоплює. Так от, у цій програмі – якщо раптом хто не в курсі – продукцію різних виробників оцінюють прискіпливі експерти і звичайні споживачі. З рафінадом трапився невеличкий казус: експерти найвище оцінили цукор німецького виробника. Він був ідеально чистий, білосніжний. І саме з цієї ж причини споживачі дійшли висновку, що він – найгірший. Мовляв, якщо такий білий – значить штучний, несправжній, шкідливий. Хімія якась.
Схоже на те, що ставлення більшості глядачів до будь-якої телевізійної інформації сьогодні таке ж, як і до рафінаду. Що більше вона схожа на правду – то менше викликає довіри. Натомість, що абсурдніша та каламутніша речовина інфотейнменту заливає очі й вуха – то більше причин поставитися до неї прихильніше.
