- Ну ти даєш!..(замислюється) Я в професію потрапив випадково, як і більшість людей, які на початку 1990-х обирали професію. Мені було 18, коли я приїхав з Росії, з далекого острова Сахалін, в Донецьк до бабусі. В мене за плечима було два курси педагогічного інституту, я вчився на історичному факультеті, захоплювався археологією, багато їздив в експедиції. Тоді на Сахаліні для чоловіка передбачалося дві основні професії: бути торгівельним моряком, який їздить в Японію, купує там старі машини і перепродає, або бути рекетиром, який живе з того, що грабує моряків. Мені така перспектива не подобалась, і тому я просто втік. Я взагалі не знав, що робити. Просто знав, що хочу робити кар’єру.

 

Якраз щойно народилася дуже модна професія – рекламний агент. Тоді проти них ще не було ніякої протиотрути на кшталт оголошень на вході «Вхід заборонений». У Донецьку у мене був вибір між санітаром в лікарні, куди моя родичка пропонувала мене влаштувати, і рекламним агентом. Я вибрав рекламного агента і так потрапив до газети. І тут треба всім зізнатися, як я став журналістом. За власною ініціативою я написав замовну статтю. Я продавав рекламу. Якось прийшов до агенції нерухомості і кажу: «Давайте я про вас статтю напишу у вигляді реклами?». Щоправда, при публікації мого дебюту було позначено «на правах реклами». Мені сподобалось, і я подумав, що хотів би спробувати й не замовні статті теж писати. Отак усе почалося. Але я впевнений, що це випадковість.

 

Це все було в липні 1995-го, тобто майже 14 років я в цій професії. І думаю, що я тільки в останні 5-7 років починаю розуміти, що ця професія взагалі означає. Це, як на мене, найбільша вада нашої журналістської освіти: ніхто не пояснює молодим, що означає бути журналістом. Всі вважають, що це – брати інтерв’ю, просто ввімкнути диктофон і про щось спитати. А в кого брати інтерв’ю? Про що брати інтерв’ю? Чому саме в цей момент? Це дуже важливо – до чого ти привертаєш увагу. І ключове запитання – чому ти це робиш. А потім вже – як ти це робиш. Чому я кажу, що це велика проблема? Тому що це потім вже не лікується. У нас є купа журналістів, які технічно гарні, вміють триматися, говорити, запитувати, відповідати. Але в них немає розуміння, для чого це робиться.

 

- Абсолютно. Ось в чому головна робота Юлії Мостової, наприклад? В тому, що вона звертає увагу на теми, які  є найактуальнішими для нас на той чи інший момент. Чи ми як бюро – зараз маємо зобов’язання робити три розслідування на місяць для наших передплатників. Найбільша складність – правильно вибрати ці три теми. В нашій пресі часто як відбувається? Працює принцип: ми робимо це, бо ми робили це вчора або інші роблять так само. Пам’ятаєш, як вся країна обговорювала, треба нам чи не треба запроваджувати імперативний мандат? Це важлива тема, але хіба вона справді є аж такою важливою для людей, які мають справу перш за все з дитсадочками, школами, лікарнями, ЖЕКами і таке інше?

 

Або ця нещодавня газова тема. Я звернув увагу, що кілька тижнів поспіль вона була темою номер один скрізь, проте лічені видання надрукували справжнє висвітлення цієї проблеми. Я не маю на увазі «справжнє» в сенсі «правдиве». Я маю на увазі, що тема газу – це не тема «Фірташ, Тимошенко, Ющенко та Путін». Пишучи про газовий конфлікт, журналіст має усвідомлювати, що ця проблема зачіпає багато людей. Якщо це зачіпає людей, то як? Більше платимо за газ і за опалення, бо у нас же котельні на газі працюють. І далі – що треба шукати? Відповіді на питання, як люди можуть менше платити та як у цьому їм допомагає або не допомагає держава. Ось така логіка, а не щоденне відстеження, хто з високопосадовців що сказав.

 

Також людей потрібно стимулювати до якихось корисних дій, до громадянських ініціатив, що можуть принести альтернативні рішення, як вийти з тої чи іншої складної ситуації. Якщо журналістика так не працює, то люди залишаються, як сліпі котенята, коли інформації багато, а розуміння мало. До речі, тому я зараз перегляд політичних ток-шоу вдома заборонив, хоча моя дружина Марічка любить інколи їх подивитися.

 

- По-перше, вони несуть повну дезорієнтацію. Ось у тоталітарній країні всім керує влада, громадяни мало що вирішують і не бачать, що їхня влада робить добре, а що ні. А ми – демократична країна, керують начебто громадяни, але виходить, що ці громадяни із зав’язаними очима. Наче ми розумні, не ліниві, талановиті, але при цьому якась країна суцільних нещасть. Отже, сприяння дезорієнтації суспільства – це перше, що мене зараз обурює і непокоїть в роботі колег. До речі, я не знаю, чи ми колеги. Я не як сноб це кажу, просто, здається, у нас різні професії. Є люди, які пишуть книжки, бо їм треба заробити гроші, а є ті, хто інакше не можуть, без писання вони просто помруть.

 

- Ні, я не хочу себе ні до кого відносити. Я просто хочу, щоб ми про це думали. Дивись, немає нічого поганого в тому, що паралельно з міліцією, але окремо від неї, існують приватні служби охорони, які охороняють окремих людей чи установи. Ми розуміємо: у нас повинні бути міліціонери, які мусять охороняти громадський порядок, і є приватні охоронці, які теж стежать за порядком, але у інших масштабах. Так само зі ЗМІ. Є телепрограми, які існують тільки заради заробляння грошей, розважальні програми. Супер, нормально. Але якщо ці програми кажуть, що вони роблять новини або політичні ток-шоу, тоді вони називаються міліцією і повинні діяти, як міліція. Або, якщо вони так називаються, але так не діють, тоді мусить бути хоча би у них самих і всіх інших людей усвідомлення, що нам потрібна справжня «міліція».

 

- Знаєш, я не хочу, щоб мої слова звучали так, ніби мене звільнили з телебачення і тепер я критикую своїх колег. Ні, я інше маю на увазі. Нормально, нехай все це буде. Але мусить бути, в першу чергу у самих журналістів, справжніх журналістів, а через них – і в людей  - розуміння, що насправді міліції немає. Дорогі друзі, міліції немає, як ви всі розумієте. Тому прохання не вимагати від цих людей функції міліції. Це приватні охоронці. Якщо в країні немає міліції, яке перше завдання? Міліцію побудувати. Не може країна без міліції бути. Якщо журналіст каже, що він робить своє шоу заради рейтингу, це його особистий вибір, але він при цьому мусить розуміти, що, по-перше, не треба називатися міліцією, а по-друге, він мусить розуміти наслідки своєї діяльності.

 

 - Змушувати справді не треба, але, я думаю, про цю національну проблему треба передусім говорити. Які виходи з цього? Є багато виходів. Один із них – суспільне телебачення. У нас є приватні канали, які не виконують функції медіа, а лише заробляють гроші. В принципі, вони могли би продавати кокаїн і так само заробляти гроші. Я навіть інколи думаю, що це було би менш шкідливо для суспільства. Якщо дозволено продавати кокаїн, хай продають. Але тоді словосполучення «суспільне телебачення» набуває іншого змісту. Це вже не якісь заклики якогось депутата, якогось журналіста чи якогось західного грантодавця, а це реальна проблема тої бабки, бачиш? (за вікном справді ходить літня жінка і розклеює оголошення. – М.Б). Дорога жіночко, в тебе немає медіа, тому ти сліпа, як і всі ми. Ми просто більше знаємо як журналісти. Тому ми як суспільство приймаємо неправильні рішення, починаючи від того, що люди собі досі газ проводять, і закінчуючи тим, за кого вони голосують на виборах. Коли ми це пояснимо, суспільне телебачення має шанс утворитися.

 

Я насправді впевнений, що Савіку Шустеру, Юлії Литвиненко, Андрію Данилевичу невигідно робити те, що вони зараз роблять. Я пригадую, як сперечався з багатьма ведучими у 2007 році, коли була спроба протистояти напливу замовних матеріалів. Я казав: «Розумієш, якщо ми дозволимо зараз це зробити, то ми з тобою рано чи пізно втратимо роботу». Бо коли журналіст не є журналістом, а є продавцем кокаїну, то до нього зовсім інше ставлення, він становить зовсім іншу цінність і врешті-решт його можна легко замінити. Що таке ведучий в західних телекомпаніях? Це людина, яка має розбиратися в тому, про що вона говорить (причому бажано самому збирати інформацію, постійно працювати в полі), яка має внутрішню силу і розуміння, для кого вона працює, і мужність відстоювати це розуміння. І якій саме за це платять. Що, CNN весь час задоволена, що каже Ларрі Кінг в ефірі? Я впевнений, що ні. Але вони не можуть його замінити, тому що розуміють: ми можемо поставити якогось іншого дідуся замість Ларрі Кінга, і, можливо, й він буде вести непогано, особливо якщо йому дати трохи кокаїну нюхнути перед ефіром. Але цей інший не матиме такої довіри, яку має Ларрі Кінг. А, значить, ми втратимо дорогоцінне – довіру глядача.

 

А ось інший варіант, нам всім знайомий. Подивися, як стрімко зростали зарплати в 2005 році. Це єдиний рік, коли журналісти і редактори були господарями в своїх редакціях. І при цьому вони стагнували аж до моменту початку кризи. Якщо журналіст просто виконує вказівки власника, навіть досвідчено виконує, то на фіга йому платити, чого боятися, якщо ти його звільниш? Рано чи пізно у власника або менеджера виникають подібні запитання, коли він має справу зі зламаними морально журналістами. До речі, зараз у Польщі заробітна платня на телебаченні доходить до 30 тисяч євро. Не тому, що польські менеджері добрі чи вони не є акулами капіталізму, а тому, що там почав працювати цей закон: довіра глядача коштує грошей. Журналіст або телеведучий, який її здобув, починає ці гроші заробляти. Ми ці гроші втрачаємо.

 

- Ні-ні, все-таки ти – жертва телевізійних шоу. Не дивись їх. Скажу чесно, одна з найкращих речей в моєму теперішньому професійному житті – те, що я знову почав займатися журналістикою. Я зараз усвідомлюю всю глибину свого колишнього падіння. Коли я був на 5-му, я думав, що я добре працюю. Я погоджуюсь з Петром Порошенком, він мене правильно звільнив. Просто мотиви у нас різні, але я би себе теж звільнив. Тому що сидіти в студії і розмовляти з політиком є зараз, як я тепер розумію, не журналістикою, а збоченням. Натомість треба зустрічатися з різними людьми, які мають інформацію, що я і роблю. Я бачу, наскільки у порівнянні з тим самим 2004 роком змінилися і виросли люди. Медіа, політика, правоохоронні органи – ці три сфери просто всмоктали в себе всі вади нашого суспільства, бо ці сфери в демократичному суспільстві найважливіші. Але поза всіма цими проклятими королівствами живе безліч прекрасних, успішних людей з успішними проектами.

 

Згадай, як у всіх була на язиці акція «Збережи старий Київ». Криза, обвал ринку нерухомості, врешті-решт, але це була справжня акція без будь-яких грантів, без лідерів, які використовують інших заради свого особистого рейтингу. І дуже ефективна акція. Трагедія – що ми не бачимо таких людей на телеекрані, і мене це обурює, тому що я бачу цих людей в житті. Якщо вдається, ми зараз у кожному своєму розслідуванні намагаємось показати позитивних героїв. Я тобі скажу більше. При всій безпорадності політиків, коли ми описуємо ту чи іншу проблему, ми завжди намагаємось показати, які рішення або проекти рішень були з цього приводу і що з ними сталося. І майже в кожній темі, за поодинокими винятками, обов’язково є політики, які пропонують рішення, що можуть дати ефект. Знову таки, трагедія в тому, що, як правило, за ці проекти не голосує не лише більшість, а навіть політична сила цього політика. Медіа тим часом не вважають за потрібне розповідати про цих політиків та про ці проекти.

 

Скажімо, я не люблю Нестора Шуфрича як телевізійний образ. Як людину я його взагалі не знаю, але зрозуміло, що він зовсім інший. Давно я з ним кілька разів спілкувався, і він мені здався наче нормальною людиною, а на екрані він виглядає так, що цеглиною хочеться кинути. Так чи інакше, пан Шуфрич був свого часу єдиним, хто намагався на законодавчому рівні ввести обмеження реклами ліків у ЗМІ. Не так давно наше бюро проводило розслідування проблеми безконтрольної реклами ліків. Це, можливо, буде для тебе здивуванням, але в більшості країн реклама ліків заборонена: там більшість ліків продаються за рецептами, а реклама ліків, які продаються за рецептами, заборонена. І це дуже правильно. У нас навпаки: рекламуються майже всі препарати, тому що вони майже всі продаються без рецептів. І це є величезна проблема самолікування. Тому що за зміст реклами відповідальність несе рекламодавець, якому треба продати якийсь препарат навіть попри те, що в інструкції до нього чітко сказано, що вживати без рекомендацій лікаря не можна. До чого я? До того, що якби медіа обговорювали цю тему, а вона є, я думаю, набагато важливішою, ніж... Що у нас зараз тема номер один?

 

- Так. Або хто в усьому винен.

 

- Ні-ні, найсмачніша аудиторія пішла з телебачення, і ти про це дуже добре знаєш. Якісь рештки найсмачнішої аудиторії залишаються на телебаченні, але не на політичних шоу. І мене тішить, що такі новини, такі обговорення втрачають розумну, активну аудиторію. Це шанс.

 

Я взагалі зараз великий оптиміст. Мені здається, що журналістика на порозі ренесансу. Без жартів. Чому? Бо люди готові до цього. Звісно, ми завтра не прокинемось в країні, де продюсер думає про рейтинг, а редактор думає про суспільство, що є нормально. Мусить відбутися нормальний розподіл. Редактор мусить думати про суспільство, а продюсер мусить думати про бабло. І вони разом мусять йти до президента і між собою сваритися на його очах. Президент мусить встановлювати компроміс. А не так, як зараз: президент думає про бабло, продюсер думає про бабло і редактор думає про бабло. І що далі в такому випадку? Для чого взагалі тоді говорити про політику, про газ? Давайте відразу груповуху, а в кінці вбивство дітей. Рейтинг буде фантастичний!

 

- Є багато причин, і всі хороші. Люди завжди хочуть знати приховане. До того ж зараз це особливо важливо – люди стали набагато вільнішими і потребують інформації для рішень. В умовах свободи слова голосів і точок зору стало багато, тож потрібно їх перевіряти – а це і є природа розслідувань. Врешті-решт остання хороша причина – наша журналістика доросла. Нехай не в сенсі усвідомлення своєї місії, але у своїх масштабах, ресурсах, технічній майстерності.

 

- Якщо ти будеш йти по вулиці і побачиш у вікні людей, які кохаються, ти задивишся. Це факт. Але я думаю, нам, журналістам, варто розрізняти «жовтизну» форми і «жовтизну» змісту. Перше означає доступність викладення, драматургічність, нестандартність прийомів – це завжди приваблює більшість людей і в цьому немає нічого поганого. Але нащо нам «жовтизна» змісту? Я у бюро часто навожу приклад «Матриці». За формою це пригодницький бойовик, але за змістом – філософський трактат. Коли ми починали виробляти формат наших статей, гасло було «Робити «Дзеркало тижня» для читачів газети «Факти»!

 

- Лякати людей можна – щоб розуміли ціну проблеми. Але далі треба показувати світло у кінці тунелю, давати вихід. Щось на кшталт якісної соціальної реклами проти тютюнопаління. «Палиш – ось тобі жахливий колір твоїх легенів. Кинеш палити – проживеш довго, з рожевими легенями, аж до світового тріумфу України». Знову повертаємося до теми місії.

 

- Ідея бюро у мене виникла ще до того, як мені запропонували стати головним редактором нішевого каналу «Новини», а потім передумали. Після того, як ця історія закінчилась так по-мексиканськи, я зрозумів, що це знак долі, що я мушу братися за організацію бюро. Пам’ятаю, я сидів у Фонді «Відродження» на засіданні ради (а я тоді входив у програмну раду, яка визначає, що Фонд мусить організувати в галузі ЗМІ), де йшлося про фінансування створення бюро журналістських розслідувань. В моїй голові як блискавка тоді промайнуло: треба. Я зразу ж собі уявив, що це, по-перше, жанр, який входить в моду, а з іншого боку, це шанс.

 

- Бюро як юридичної установи немає. Це об’єднання кількох журналістів, які домовилися між собою з самого початку про певні принципи. Окрім мене, є ще Олександр Акименко та Матвій Нікітін, а зараз до нас приєднується ще одна дівчина (справжня перлина, яку я знайшов). Поки що не скажу її імені, з початку вона буде більше вчитися, але я вірю, що з неї буде сильний журналіст. Є ще кілька людей, які з нами співпрацюють, але я би не хотів їх називати. Я так розумію, що для них цікаво творчо з нами співпрацювати, але це, можливо, буде неприємно їхнім роботодавцям.

 

Тепер що стосується принципів. У нас журналістські розслідування досі дорівнюють слову «викриття». Це неправильно. На Заході бувають розслідування і подій, і процесів. Ми з колегами зараз сфокусовані на розслідування процесів. Тому що в ситуації, коли правоохоронні органи та правосуддя не працюють, розслідувати корупцію – це писати в стіл. Це нічого не змінює. Це дає поганий настрій нашому читачу і збільшує хабар прокурора, який бере цей матеріал, приїжджає до чиновника і каже: «Та-а-ак, цікаво про вас пишуть, пане такий-то». Можна, наприклад, писати, як конкретні облгази крадуть гроші, а можна написати про систему, чому і як це відбувається, як це торкається людей, як це можна змінити. Навести приклади, звісно, довести, але показати все це не як дерево, а як ліс, як дерево в лісі. Показати контекст і показати вихід. Я думаю, тепер час води, що точить каміння, а не рве греблі.

 

З самого початку було зрозуміло, що є ризик перетворення бюро на зливну яму. Мені в перший тиждень принесли компромат на одного міністра, який отримав у подарунок будинок і навіть не задекларував його. Цей матеріал досі лежить. Я, звісно, хочу, щоб ми утворили власний портал і розвивали його. Я навіть зареєстрував вже на своє ім’я відповідну назву. Але я не готовий і це буде неефективно – витрачати громадські гроші, якими є грант, для того, щоб писати на портал, який прочитають мої друзі і скажуть: «Молодець, Єгоре!»

 

Саме тому ми визначили для своєї роботи шість пріоритетів. Перше – це демократія, тобто це ключові процеси або події, які впливають або на утвердження демократії в цій країні, або, навпаки, на регрес демократії. Другий напрямок – це охорона здоров’я. Третій – освіта. Я перераховую їх не по значимості, вони всі однаково значущі. Четвертий напрямок – це національна безпека, тобто це енергонезалежність, енергоефективність плюс обороноздатність, дуже пов’язані речі. П’ятий напрямок (чесно кажучи, він є в голові, але ми ще за нього як слід не взялися,  і я навіть боюся це слово вимовляти) – культура. Не в сенсі, що ми будемо репортажі з виставок робити, але цій країні потрібна політика в галузі культури, можливо, навіть не менше, ніж в галузі оборони. І шостий напрямок, який теж поки що у голові, – це місцеве самоврядування. Як ми його будемо висвітлювати і коли, я не скажу, але обов’язково будемо. В чому формат наших розслідувань так, як ми їх зараз робимо? Показувати людям, що відбувається і як це їх обходить. Що це для них особисто означає і як це можна змінити. І хто сприяє цим змінам або заважає.

 

- Запропонувати місцевим газетам висвітлювати ці шість напрямків, про які я сказав, але так, щоб було зрозуміло будь-якому читачу - це було надзавданням. Знаєш, у мене зараз багато причин хвилюватися і бути розчарованим: мене не влаштовує мій фінансовий стан, рівень наших досліджень, мій особистий рівень, але в мене є безкоштовний психоаналітик, навіть 17 безкоштовних психоаналітиків. Це видавці або головні редактори, які нас передплачують, мої партнери. Вони кажуть: «Нам подобається, класно, пишіть ще!». Інколи дзвонять газети, які не є передплатниками, і питають, чи можуть вони передрукувати якийсь з наших матеріалів, тому що вони хочуть, щоб й їхні читачі мали змогу його прочитати. Я радію, що ми потрібні, і ніколи не відмовляю. Географічний діапазон нашої передплати сьогодні – це вся країна, від Ужгороду до Краматорську та від Чернігова до Феодосії. Звісно, мені допомагали шукати і знаходити передплатників у регіонах. Льоша Погорєлов, гендиректор Української асоціації видавців періодичної преси, Олег Хоменок, директор Інституту розвитку регіональної преси, журналіст та екс-редактор полтавської газети Юрій Ісаєв – ці люди дали мені чимало корисних порад, до кого саме варто звертатися в регіонах.

 

Ми вирішили, що в кожному місті у нас може бути тільки одне видання-партнер. В угоді, яку я укладаю, написано, що виконавець гарантує ненадання матеріалів в цьому місті іншим ЗМІ. Це нам дає великий наклад. До речі, я рахував, що наш наклад за обсягами є еквівалентним аудиторії 5 каналу.

 

- Не зважаючи на те, що ви у своїй роботі не мусите керуватися міркуваннями про те, як би домогтися якомога більшого рейтингу, кінці з кінцями все одно ж треба зводити. Розкажи, як побудований фінансовий бік справи у вашій діяльності.

- Наш основний донор – Фонд «Відродження», грант якого становить 80% нашого бюджету. Інші 20% ми заробляємо передплатою. В серпні минулого року я планував, що за цей рік ми повністю перейдемо на самофінансування. Зараз я розумію, що це неможливо, я це зрозумів у жовтні, коли почав думати, що треба запроваджувати передплату. Уяви, що таке в жовтні запроваджувати передплату для місцевих газет. Це був місяць, коли рекламні надходження у них впали в середньому на 40%. Я тоді сказав собі, що так, гроші все одно треба брати, ми не можемо далі дарувати матеріали, бо інакше ми ніколи не зробимо це справжнім чесним бізнесом. Але треба брати найменші гроші. Тобто я пішов за тією порадою, яку пізніше висловив міністр Пинзеник у «Дзеркалі тижня», де він пояснював, що треба знизити ціни максимально, головне – щоб у вас купували.

 

- У нас немає однієї ціни, тому що є велика різниця між обласними виданнями. Ми беремо певний відсоток від зарплати хорошого журналіста в тому чи іншому виданні. До кризи ми планували, що будемо просити 75%, це було десь 1,5 тисячі гривень з газети. З початком кризи у нас були бурхливі обговорення, що робити надалі, і я впевнений, що ми вчинили правильно. Ми вирішили брати 25%. Це мінімальна ціна, яку ми просимо. Дайте нам 25% від зарплати вашого провідного журналіста – і ми вам забезпечимо три розслідування на місяць.

 

Що стосується гранту від Фонду «Відродження» - я розумію, що це неправильно, і що журналістика мусить фінансуватися ринком. Я розглядаю це як інвестицію, як аванс, який вони дають на хорошу справу. Наша діяльність співпадає з їхнім баченням своєї місії. Але все одно, я вважаю, що це аванс, який треба виправдовувати і треба багато робити не за гроші, тому що це суспільні гроші, а їх міг би отримати хтось інший.

 

- Ну, Сорос мені не дзвонить і не каже: «Єгоре, це погана тема». Ні, жодного тиску немає. В мене є сформована наглядова рада, яка отримує інформацію про кожне розслідування, яке ми плануємо, і журналіста, який буде його робити. До складу ради входять Андрій Куликов, Наталія Лигачова, Вікторія Сюмар, Тарас Шевченко, Олег Хоменок, Олексій Погорєлов. Рада має право вето на тему або на журналіста. Але «Відродження» навіть не знає, що і як ми робимо, я їм навіть не всі статті присилаю.

 

- Я би хотів, щоб наші видатки до кінця цього року на 40-50% ми покривали за рахунок заробітку. Оскільки триває криза, ми не можемо піднімати ціну на свої розслідування, проте можемо збільшити кількість передплатників. За моїми підрахунками, їхню кількість можна подвоїти. Просто ми беремо не всі видання, а тільки ті, які, по-перше, нас хочуть, а по-друге, є повноцінними виданнями, а не якимись сумнівними проектами або зґвалтованими чи звиклими до зґвалтувань медіа. Саме на цій підставі в грудні мені довелось відмовити двом виданням. Щодо планів на наступний рік – плануємо робити портал і, можливо, збільшувати ціну передплати.

 

Взагалі, ця економічна криза серйозно на нас впливає. Наприклад, криза «вбила» у Харкові одного нашого передплатника. Там залишилась інтернет-версія, а друковану частину газети закрили. Вони готові були купувати у нас матеріали й надалі, але ми мусили відмовитись, тому що з інтернет-виданнями ми поки що не співпрацюємо, бо тоді буде неможливо просуватись. Тому ми почали вести переговори з іншою газетою, і вона негайно погодилась, сказавши нам: «Ми знаємо ваші матеріали, не треба нічого пояснювати, присилайте угоду». І поставила в угоді цифру, вищу, ніж ми просили. Це мене надихає і це мені говорить, що, значить, ми не словами граємось, а ми реально потрапили.

 

Ми пишемо складні теми просто, доступно, і це потрібно читачам. В нашому офісі, окрім карти України, на якій прапорцями позначені міста, де нас читають, є ще одна річ, яка мене дуже тішить. Це передовиця з газети «Ізюмський шлях» з міста Ізюма Харківської області. Вони не є нашими передплатниками, вони поки що не можуть собі це дозволити. Але я їм інколи дарую якийсь з наших матеріалів. Наприклад, вони друкували наше розслідування про ігорний бізнес. Але їхня передовиця не про це. На першій шпальті, яка вирізана і висить над моїм робочим місцем, – фотка дітей, це репортаж про людей, які зібралися на мітинг під мерією з гаслами: «Ізюм – не Лас-Вегас». Вийшло так, що спочатку було громадське обговорення проблем з ігровими автоматами в цьому місті, потім була стаття «Свідомо» про загрози стрімкого зростання ігорного бізнесу (для цього мій колега та співавтор у цьому розслідуванні Олександр Акименко два тижні працював у «Метро Джекпот») – і ось люди зібралися під мерією, про що й писав «Ізюмський шлях». Коли я розумію, що в цій громадській ініціативі є хоча би 1% нашої праці, - все, можна помирати (посміхаючись).

 

- Тьху-тьху. За всі роки журналістської діяльності на мене жодного разу не подавали до суду, хоч як це дивно. Я взагалі вважаю, що найбільший захист журналіста – це дотримання стандартів. Навіть коли ти пишеш про бандитів або про корупціонерів серед високих посадовців. У нас у бюро є певні правила, ми обмінялися контактами рідних і близьких на випадок, якщо хтось з нас кудись зникне. У нас є домовленість, що при розслідуванні чутливих тем і отриманні чутливої інформації людина її не тримає, а негайно ділиться з іншими колегами.

 

Крім того, у нас є прекрасний партнер - юрист Роман Головенко з Інституту масової інформації, який вичитує кожне розслідування. І в нього теж, як правило, немає зауважень. Пам’ятаю, тільки один раз він рекомендував нам щось викинути, бо вирішив, що це щось може стати нашим слабким місцем в разі судового позову.

 

- Ти маєш на увазі приховану камеру і подібне? Та ні. По-перше, як я вже казав, ми не концентруємось на корупції, беремо інший масштаб розслідувань. Відповідно нам не потрібні звукозаписувальні пристрої, камери нічного бачення і т.д. Хоча у майбутньому… У нас є пропозиція робити телеваріант наших журналістських розслідувань. Я не дуже вірю, принаймні у нинішніх умовах, що це ймовірно, але така пропозиція є. Будемо думати.

 

 

- Я упевнений, що хороша журналістська робота рідко призводить до жертв. Люди можуть не погодитися з твоїм викладенням, це нормально, але стандарти професії не вимагають кривдити їх. А показувати обличчя зґвалтованих дітей, щоб тебе похвалив продюсер – це не журналістика. Це погане виховання і відсутність розуміння, що ти робиш. Я боюся, це велике нещастя насамперед для людини, яка це показує. Упевнений, ми цей період переживемо і така робота усіма вважатиметься неприйнятною. І доволі скоро.

 

- Це залежить від жанру. На телебаченні, я думаю, так, бо воно потребує людських історій. І щасливих фіналів! Інша справа, що журналіст не може замінити собою інші суспільні професії. Я зараз, наприклад, шукаю юридичну фірму, яка б позовами допомагала утверджувати справедливість у темах, які ми розслідуємо. В нас тісна співпраця з потужною громадською організацією «Опора» - природна, вигідна обом сторонам і фактично без конфлікту інтересів.

 

- Приїхали. Маринко, «ТК» ж добре знає – більшість ЗМІ не дуже точно віддзеркалює життя. В житті є кохання, людські успіхи, гідні вчинки, професіоналізм. А у ЗМІ є мода заробляти гроші на ляканні, розпачі, сварках. І є журналісти, багато з яких не розуміють, що це неприпустимо. І є власники, багато з яких не розуміють, що це стратегічно невигідно. Але гідні вчинки, людські успіхи і кохання від цього нікуди не зникають. На щастя теле- і не телеглядачів.