1 лютого на телеканалі «Россия» в програмі «Специальный корреспондент» було продемонстровано документальний фільм журналіста Аркадія Мамонтова (на фото) «Свій – чужой» (відео), у якому викривалася участь українських військовослужбовців у російсько-грузинській війні в серпні 2008 року.

 

«Ющенко відключив усі канали. Я думаю, що в тих, хто утримує владу, в "оранжевих", у бандерівців, у так званих западенцев, які нас ненавидять, фільм, звичайно, викличе гнівну реакцію. А у чесних людей, у наших братів і сестер, думаю, буде хороша реакція. Люди подивляться й переконаються ще раз у тім, куди вони йдуть і з ким, хто й куди їх веде», – впевнений Аркадій Мамонтов.

 

Та перш ніж «дивитися й переконуватися», варто згадати, що це – не перший опус, у якому «правдолюб» Мамонтов викриває Збройні сили «оранжистів» узагалі та їх головнокомандувача Віктора Ющенка персонально й з особливим патріотичним пафосом.

 

Перша спроба Мамонтова в цій царині була зроблена у березні 2006 року. Тоді викривач врізав «правду-матку» про таємничу в’язницю ЦРУ на території українського гарнізону Макаров-1. Полум’яний журналіст робив свої висновки, ґрунтуючись фактично на одному джерелі – листі аноніма. Джерело – супернадійне, що й казати! За словами всезнаючого аноніма, вперше літак із ув’язненими приземлився в Макарові 6 серпня 2005 року. Після цього Gulfstream із бортовим номером 85ВМ залітав до Макарова ще п’ять разів.

 

Доскіпливий журналіст провів «опитування людей, які могли бачити літаки, що привозили сюди таємних в’язнів». Один зі співрозмовників підтвердив: «Літаки, вони ввечері прилітали. Після дев’ятнадцятої, о восьмій. Сідали, як стемніє, тому що набирали вантажників. Так вони вантажили, вивантажувалися. Робилося це швидко». Та от біда: тодішній голова Комітету Верховної Ради з питань оборони й безпеки Георгій Крючков, до якого звернувся наш викривач, довідався, що літак із бортовим номером 85ВМ дійсно пролітав над територією України, однак не сідав. Отже, навіть послідовний комуніст, а відтак і супротивник ЦРУ та друг Росії, не підтвердив сенсаційних даних мамонтовського аноніма.

 

А як же бути зі свідченнями «співрозмовників»? Та дуже просто: беруся протягом кількох годин знайти в Макарові. як і в будь-якому населеному пункті України. з десяток свідків, котрі за літр-другий оковитої присягнуться, що на власні очі бачили, скажімо, на аеродромі у Василькові або Гостомелі самого Буша, а радше двох, ще й у компанії Люцифера.

 

Ніяких таємничих катівень ЦРУ, як і слід було очікувати, в Україні не виявили. Натомість виявилася відверта брехня журналіста Мамонтова і його роботодавців з РТР. 24 липня 2007 року Голосіївський народний суд м. Києва задовольнив у повному обсязі позов Міністерства оборони України – визнав поширену інформацію про розміщення на території України таємних тюрем ЦРУ США недостовірною та зобов’язав Федеральне державне унітарне підприємство «Всероссийская государственная телевизионная и радиовещательная компанія» та журналіста Мамонтова спростувати недостовірну інформацію шляхом трансляції в ефірі повного тексту рішення Голосіївського районного суду м. Києва. Та впертий Мамонтов і його хазяї згодом подали скаргу до Апеляційного суду м. Києва. 28 листопада 2007-го цей суд виніс ухвалу, якою зазначену скаргу відхилив, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 липня 2007 року залишив без змін.

 

А поки РТР уже понад рік готується до виконання рішень суду і вивчає текст самого рішення, наш пильненький Аркаша виступає з новими викриттями ненависних «оранжистів». При цьому він не зраджує своєму творчому методу.

 

Його останнє творіння розпочинається якимись зойками й біганиною озвірілих вояків. Явно українських, адже на екрані на тлі Софійського собору в Києві миготять жовто-сині прапори – саме жовто-сині, позаяк зверху – жовта барва. Причому не чисто жовта – а жовтогаряча або ж ненависна оранжева. Що змусило Мамонтова, навіть не здогадуючись про це, згадати український прапор часів Центральної Ради (синю барву зробив верхньою гетьман Павло Скоропадський у 1918 році), ще й спотворювати його непритаманним йому кольором?

 

Задум прояснився через мить, коли в кадрі промайнув негатив фотографії Віктора Ющенка, ще й із дзеркальним його відображенням. «Свои стали чужими», – лунає зловісний голос диктора, а на екрані – український державний герб. І оскаженілі ющенківські головорізи, які волають нелюдськими голосами й кудись мчаться. Потім кадр фіксується на державному гербі України, перекресленому чорним хрестом. Не існує, мовляв, незалежної України, все це – вигадка Ющенка і його посіпак. Біле стало чорним, а чорне – білим. Усе перевернулося, як український прапор. Колись «свої» відокремилися від матінки Росії й стали «чужими».

 

Одразу ж зауважу, що Міністерство оборони України та українська військова розвідка 3 лютого виступили зі спростуванням фактів, наведених у мамонтівській стрічці. Та й чого ще очікувати від затятих бандерівців? Але чому мовчить наше Міністерство закордонних справ? Секретаріат президента? Верховна Рада, врешті решт? Адже спотворено державну символіку, перекреслено герб України! Уявіть, якби українські телевізійники поставили «догори раком» російського двоголового орла! Або поміняли місцями барви російського державного прапора, перетворивши його на голландський (із котрого, до речі, Петро І і змавпував російський прапор) чи поставили би російський триколор «на попа», що зробило би його схожим на французький. Ой, навіть уявити страшно!

 

А тепер – про докази бравих мамонтівців. Вони й цього разу не зрадили свого творчого метода. Ось кінохроніка обшуку загиблого льотчика збитого російського літака, що «миролюбно» бомбив грузинські населені пункти. Якийсь офіцер щось дістає з кишені пілота й дає вказівки російською мовою. «Обратите внимание на акцент. Посоветовавшись с лингвистами, мы решили, что, скорее всего, эти люди из центральных областей Украины», – заявляють російські тележурналісти. Оце так аргументація: «ми вирішили» і все тут! А чого варте «скорее всего»! Переконливіше й не вигадаєш. Хоча при бажанні того російськомовного офіцера можна було би ідентифікувати і як «западенця». Та хоч парагвайця. Аби бажання було. Та вигадки не вистачило.

 

Я ж, хоча й не радився з лінгвістами, почув, як той офіцер-найманець вимовляв слово «грузите» з твердим російським «г». Так в Україні, навіть у зросійщених східних регіонах ніхто не вимовляє. Та проти авторитету мамонтівських лінгвістів не попреш.

 

Як доказ участі українських військовослужбовців у воєнних діях у Південній Осетії автори фільму наводять «приховану» мобілізацію, яку провів Ющенко напередодні російсько-грузинської війни під «благовидным предлогом» – повінню в Карпатах. Але й тут у них щось явно не клеїться. Так, депутат Севастопольської міськради розповідає про факти тієї підступної мобілізації, датуючи її тими днями, коли «п’ятиденна війна вже скінчилася». Не врятував ситуацію й улюблений мамонтівцями анонім. Якийсь молодик повідав, що його викликали на військові збори 12 серпня. Так, може йому й запропонували працювати в Грузії «за спеціальністю», але, за його ж власними словами, «в тилу». У будь-якому випадку, навіть при всьому бажанні, на бойові дії він би просто не встиг. Можливо, в Міністерстві оборони України розглядалися варіанти участі наших контингентів у миротворчих зусиллях в післявоєнній Грузії, про що в ті дні багато говорилося на всіх рівнях і широко обговорювалося в пресі, але це зовсім не означає участі українських військовослужбовців у бойових діях.

 

Ще один доказ розгулу «кривавих ющенківських козачків» у Грузії. На кадрах, відзнятих, радше за все, з мобільника, бачимо банальну п’янку двох грузинів і двох українців десь у горах. Де саме? Скоріш за все, вона відбувалася задовго до початку бойових дій. А участь іноземних інструкторів у підготовці грузинських військових ніде й ніким не заборонена. Інша розмова – як саме інструктували наші фахівці своїх підопічних. Але це – справа міністерств оборони обох країн, і аж ніяк не всюдисущих російських журналістів. На їх місці я б ще подякував українцям за розкладання ворожої грузинської армії.

 

Наступний невідпорний доказ. На трофейних грузинських установках протиповітряної оборони пильні російські журналісти побачили клейма українського спецекспорту. Ну то й що? Хтось комусь забороняв продавати зброю Грузії? Може, існують якісь міжнародні санкції? Та ніяких! До того ж, бачимо на цих клеймах дату: 2006 – 2007 рік, і аж ніяк не 2008-й. Чи не краще було би російським журналістам замислитися: скільком режимам, котрі аж ніяк не можна назвати демократичними, і скільки зброї продала останні часом Росія? До того ж – не оборонної, як ті установки ППО, котрими було збито кілька російських літаків, що бомбили Горі та Поті (аж ніяк не осетинські міста!). А щоб їм легше думалося, зазначу, що Україна за кілька останніх років поставила Росії десь у 4 – 6 разів більше зброї, ніж Грузії. Так хто і проти кого когось озброював?

 

І, нарешті, недосяжна вершина путінської тележурналістики. Виявляється, в Києві готували грузинських зенітників. Та тупоголові грузини не змогли засвоїти тонкощів тієї науки. Тоді Саакашвілі звернувся до Ющенка з проханням прислати бойових офіцерів з України. «Робили це хитро. Українців відправляли в Грузію як туристів». Для переконливості показали українські паспорти. Доказ – невідпорний. А потім «перед вильотом із них знімали увесь одяг (такий собі армійський стриптиз), щоб у випадку виявлення ніщо б не нагадувало про їхнє українське походження (ще б пак! – адже бандерівці відлітали на війну у вишиванках і бойових шароварах та не менш бойових западенських трусах) і перевдягали в натовську форму»!!!

 

Що то за форма така? Попри свій тридцятирічний стаж у міжнародній журналістиці (в тому числі як завідувача відділом міжнародних відносин журналу МЗС України) я не зміг пригадати такої форми. «Може, щось новеньке вигадали, злодюги, – з черепом та кістками», – подумалося мені. Про всяк випадок зателефонував до відповідного підрозділу МЗС. Але там розвіяли мої фантазії: «Кожна армія країн – членів НАТО має власну військову форму, власне озброєння і таке інше».

 

Не зупинятимусь на інших вигадках бравих мамонтівців. Зверну увагу лише на те, що коли людина, яка «за деякими даними» (якими саме?) збивала російські літаки, спростувала ті «деякі дані», путінські журналісти дали зрозуміти, що вона бреше. «Конечно, он все отрицал. К сожалению, на кадрах, снятых скрытой камерой, не видно, но у этого человека от волнения тряслись колени». Виникають принаймні два запитання: 1) чому ви, добродії, заходите до квартири порядної людини з прихованою камерою; невже бойовий офіцер не дозволив би себе знімати нормальною апаратурою? 2) що заважало вам, безстрашні борці за правду, опустити ту камеру й зняти коліна того офіцера; боялися, що коли нахилитеся, то він використає ті коліна за призначенням, щоби придати вам бажаного прискорення при виході з його помешкання?

 

Подивився я мамонтівсько-путінський опус і згадалася мені одна історія. Восени 2005 року The New York Tіmes звільнила лауреата престижної журналістської Пулітцерівської премії Джудіт Міллер. Як кажуть, із формулюванням «за надмірну довіру до джерел інформації». Річ у тім, що 2002 року Міллер писала про зброю масового знищення в Іраку, якої там не виявилося. Згодом з’ясувалося, що одним із основних інформаторів Міллер у Білому домі був головний політичний радник Джорджа Буша Карл Роув. Судячи з цього, керівництву провідної американської газети не сподобалося бути рупором Білого дому.

 

Та в російській журналістиці – інші критерії професійної гідності й творчості. Вона старанно виконує всі замовлення Кремля. До речі, багато російських ЗМІ підхопили байку про натовський одяг ющенківських розбишак.

 

А що стосується Мамонтова, то впадає в око, що його антиукраїнські виступи якимось дивним чином співпадають із загостренням політичної ситуації в Україні. Нагадаю, що перший його опус з’явився напередодні виборів до Верховної Ради і явно мав на меті послабити позиції «прозахідних» сил – БЮТ і НУНС. Тепер же, коли вималювалася ймовірність імпічменту Віктора Ющенка, путінські лизоблюди підкидають хмизу в багаття. Ну не любить доблесний російський екс-президент нинішнього українського президента, ніяк не може вибачити йому поразки свого ставленика на виборах 2004 року, навіть привселюдно образливо обзиває. А коли вже Володимиру Володимировичу хочеться кого-небудь «замочити у сортирі», то миттю з’являються його вірні телевізійники й обливають сортирним брудом небажану політичній силу або особу. І ставлять на ній жирний політичний хрест. Такий, яким розпочинається й закінчується фільм Мамонтова. Сьогодні той хрест на державному гербі України ставлять кремлівські телевізійники. А що буде завтра?

 

Агов, Україно, ти ще не вмерла?