Дивні метаморфози, які за останній час пережила «Студія “1+1”», а також міграція провідних ведучих цього каналу на інші телевізійні терени має не лише мінуси. Приміром, дуже цікаво спостерігати за визнаними метрами, що намагаються звити нові «затишні гніздечка» у звичних для себе форматах. Ведучим новин це вдається зробити найменшими зусиллями, бо пройшовши гарний професійний вишкіл, вони не лише швидко адаптуються в запропонованих реаліях, а деколи й «переманюють» на іншу кнопку власного глядача, котрий, мов дитя, швидко звикає до знайомого обличчя.

 

Складніше доводиться ведучим із непевним у нас титулом «інтелектуал». Чому непевним? Бо на кожного розумного українця завжди знайдеться хоч і не мудріший, зате хитріший. Я не претендую ні на те, ні на інше, але уважно стежу за «самовживленням» Юрія Макарова в усе міцніший та гоноровіший організм Першого національного.

 

Однієї назви «Культурний фронт» достатньо, щоби здобути в моїй скромній персоні палкого прихильника. Та забудьмо на мить про попередні заслуги плюсівця Макарова і погляньмо на його сьогоднішнє дітище неупереджено. Те, що назва програми претензійна – мабуть, незле, та чи відповідає вона змістові тем і розмов, озвучуваних автором-ведучим та його візаві? Щонайменше, не завжди.

 

Те, що відбувається у студії, нагадує радше спокійний тил, де неквапливо, помірковано і хрестоматійно спілкуються. Розкуто, із розумним папірцем возсідає Юрій Макаров, на іншому боці гості, все до болю знайоме та банальне. Не надто потіють оператори та режисер, не вдаючись до жодних експериментів, щоб бодай трохи динамізувати картинку, знайти несподіваний ракурс тощо. Можливо, таких дрібниць від них і не вимагають? Тоді повинен бути справжній фронт безпосередньо на майданчику. Його, на жаль, теж немає. Все відбувається за інерцією, по колії.

 

На підтвердження цих слів може послугувати останній «фронт» із «рядовими» нової української культури – Олегом Скрипкою та Аллою Загайкевич. Залучивши до участі в шоу такий «вдячний» матеріал (в сенсі вибухового темпераменту Скрипки та інтелектуального дисиденства Загайкевич), можна було справді зорати переліг, натомість ведучий поволі заколисав гостей, звівши розмову на геть другорядні теми. Показовою стала фраза Скрипки: «Я слухав виступ Сильвестрова у Швейцарії», яку пропустив ведучий, але яка могла стати ключовою, бо культурне життя нашої країни, зокрема столиці, із сьогоднішніми підходами до справи можуть залишити націю виключно з підробним фольклором та псевдопарсунами. Щоправда, відреагувала на культурний нонсенс Загайкевич, наголосивши, що цей приклад, на жаль, стає нормою.

 

Отак і рухався «Культурний фронт» до свого абсолютно не логічного кінця. Цього разу я дивився його без особливого зацікавлення, бо ні для розуму, ні для серця нічого в ньому не було. Але найстрашніше: мені здалося, що нецікаво було й самому автору-ведучому та його гостям.