Мене завжди цікавила психологія телевізійних босів – та й пересічних телевізійників, – які без найменших докорів сумління пропонують глядацькій аудиторії чи то розкадровану туфту, чи то відверту брехню. Ну добре, в тоталітарній державі це ще якось зрозуміло – там узагалі жити не в олжі складно, хоча Олександр Солженіцин вважав, що можливо. А що змушує в країні, де існує свобода слова, перетворювати найпопулярніший телеканал на транслятора псевдоісторичних нісенітниць (це у найкращому разі) та відверто тоталітарної пропаганди, продукованої в іншій країні? Гроші? Переконання? Байдужість до славної країни, чи то підсвідома ненависть до неї? Важко сказати... Ні, спонукальні мотиви авторів телефільму «Олександр Маринеско. Атака століття» (РТР, 2003) якраз дуже зрозумілі в контексті «суверенної демократії» імені Путіна; а от чим конкретно керувався телеканал «Інтер», показавши цю стрічку українським глядачам і ставши співучасником – якщо не під юридичним, так під моральним оглядом – злочинного перекручування історії і засмічування людських мізків новими тоталітарними міфологемами?

 

«30 січня 1945 року підводний човен С-13 під командуванням Марінеско відправив на дно німецький суперлайнер "Вільгельм Густлофф", а 10 лютого транспортне судно "Генерал фон Штойбен"... В результаті атаки Маринеско загинуло 7700 людей», – написано на сайті «Інтера». У двох реченнях – один орфографічний і два фактографічних ляпи. Все ж не «Марінеско», як у першому реченні, а «Маринеско», як у другому; «Генерал фон Штойбен» був не транспортом, а плавучим шпиталем; людей загинуло майже на дві тисячі більше. Але що авторам фільму й інтерівцям якісь дві тисячі людських життів? Що їм неправда, яка починається ледь не з першого кадру фільму (теплохід «Вільгельм Густлофф» (Wilhelm Gustloff) був названий не на честь чиновника ІІІ Райху, як стверджується в «Атаці століття», а на честь лідера швейцарських нацистів, убитого 1936 року терористом-євреєм – саме останній факт і спонукав Гітлера так назвати корабель із суто ідеологічних міркувань, зазначивши: «За спиною вбивці стоїть наповнена ненавистю сила нашого єврейського ворога, що намагається поневолити німецький народ… Ми приймаємо їхній виклик на боротьбу!») – і підпорядковує собі весь аудіовізуальний матеріал? Що їм послідовне замовчування у фільмі причин успіху морської блокади Британії у 1940-41 роках (не тільки сила Кріґсмарине, а й дружні, де-факто союзницькі стосунки СРСР і Німеччини), реальних підстав низького технічного рівня радянського підводного флоту (вимушене копіювання застарілих британських, німецьких та італійських зразків), катастрофи Балтійського флоту під час Таллінського переходу 1941 року і т. д., і т. ін.?

 

А чому би не порівняти справді безприкладну евакуацію зі Східної Прусії, здійснену Кріґсмарине, – два з половиною мільйони людей, як говорить історик Морозов у фільмі! – із залишеним напризволяще командуванням Чорноморського флоту гарнізоном і населенням Севастополя?

 

Та досить, не чіплятися ж до кожного епізоду 45-хвилинної стрічки, от тільки цікаво, чий виклик на боротьбу прийняв «Інтер» услід за РТР, що демонструє подібні речі? Зосередимося на головному – на «атаці століття».

 

Отже: на борту «Вільгельма Густлоффа», розрахованого на 1800 членів екіпажу і пасажирів, перебувало не вісім із гаком тисяч людей, як сказано у фільмі, а понад 8000 тільки біженців (точне число невідоме), 173 члени екіпажу, 162 поранених солдати і від 1290 до 1300 офіцерів, унтер-офіцерів та осіб рядового складу 2-ї учбової дивізії підводних сил (з них 373 дівчини з допоміжної служби, яка під кінець війни з’явилася у Кріґсмарине у зв’язку з нестачею чоловіків). Загалом на борту корабля перебували понад 10500 осіб.

 

«Густлофф» тонув 45 хвилин (а не двадцять із чимось, як сказано у фільмі). Температура повітря була -18^оС, тому навіть значна частина тих, хто зумів сісти у шлюпки, загинули від переохолодження. Рятувальникам, яких привів за собою крейсер «Адмірал Хіппер», вдалося підняти з води 1239 осіб, частина котрих протягом наступних днів померла від переохолодження і пневмонії. Близько тисячі пасажирів «Густлоффа», таким чином, пережили війну. Багато хто з них залишив письмові свідчення про катастрофу, яку вони пережили. Серед них був і стажер господарчо-адміністративної служби тоді 18-літній Гайнц Шон, який потім збирав усі матеріали, пов’язані з історією лайнера, і став хроністом цієї катастрофи. За його підрахунками, 30 січня 1945 року на борту теплоходу перебувало 10582 осіб, загинуло 9343. Отож Маринеско, виходячи з реального числа жертв, ще більший герой, чи не так?

 

Та от проблема: жодного збитку нацистській воєнній машині радянський підводник не завдав, бо ж німецькі підводники на «Густлоффі» практично всі були «салагами» першого року підготовки, яких не можна було випустити в море у складі бойових екіпажів. Чи Третій Райх похитнувся від того, що загинули практично всі дівчата-машиністки і куховарки допоміжної служби (врятувалося тільки троє з них)?

 

І бойова майстерність Маринеско проблематична: «Густлофф», усупереч усім правилам війни, йшов із ввімкненими ходовими вогнями та практично без ескорту (один застарілий есмінець й один катер-торпедолов). Видно мішень було здалеку, тож промахнутися, навіть уночі, було важко.

 

А далі – після влучення торпед – почалося те, що автори фільму цнотливо замовчують: катастрофа, значно більша ніж на «Титаніку», але рукотворна. Нагадаю, що 8000 біженців – це були інваліди, жінки, діти (цілий сирітський будинок, і не лише він), пенсіонери... На борт теплоходу було повантажено міський родильний будинок на чолі з одним із найкращих гінекологів Німеччини професором Ріхтером (і до відходу «Густлоффа» на ньому народилося шестеро здорових немовлят...). Ясна річ, що ніхто і ніколи не зумів би організовано провести евакуацію цієї маси людей, коли корабель швидко занурювався у воду.

 

Ось свідчення Інгеборг Ротенберґер, яка пережила катастрофу: «Дитина випала з руки жінки, яка повисла на скобі трапа, і майже одразу була затоптана божевільною юрбою внизу. Якби я нахилилася до нього, мене також одразу ж затоптали разом із ним. Навколо мене всі рвалися до трапу. Я перечепилася об невидиме волаюче тільце і ледь утрималася на ногах. Натовп поніс мене далі. Це було жахливо...».

 

А у воді плавали сотні людей, які намагалися досягнути найближчих напівпорожніх шлюпок, плотів чи уламків. Це вдавалося небагатьом. Якось триматися на воді вдавалося лише тим, у кого були коркові нагрудники – інших одразу тягнув на дно теплий одяг. Батьки віддавали свої нагрудники дітям і самі майже одразу тонули. Але це не допомогло – крижана вода швидко робила свою справу, і скоро на хвилях хиталися сотні, а може, й тисячі дитячих трупиків у нагрудниках... Плоти не захищали пасажирів від пронизливого вітру та бризок – промоклі люди швидко перетворювалися на крижані статуї. Очевидці згадують собаку-поводиря, який із останніх сил тягнув до борту шлюпки свого вже мертвого сліпого хазяїна. На воді протрималися до прибуття рятувальників лише молоді курсанти-підводники, які віддали свої коркові жилети дітям: приблизно половина з них залишилися серед живих...

 

А тепер – увага! – головне.

 

Оскільки кораблі ескорту і рятувальники, які прийшли з крейсером «Хіппер», були зайняті передусім спасінням людей, С-13 (човен серії «Сталінець», до речі) Маринеско міг спокійно відійти з місця атаки, здійсненої з надводного положення. «Спокійно» – це означає розібратися з однією з торпед, що не вийшла з торпедного апарату, і зачинити зовнішній люк цього апарату. Отже, частина екіпажу (і сам командир) наочно бачили наслідки своєї атаки, бо під час занурення на «Вільгельмі Густлоффі» раптом увімкнулося освітлення!

 

Поза сумнівом, інформація дійшла до командування, хоча, очевидно, тільки в усній формі. Більшість радянських офіцерів і генералів важко запідозрити у чомусь, бодай трохи схожому на гуманізм (як щодо свого населення, так і щодо ворожого). Але тут ішлося про речі абсолютно непристойні, навіть на сталінські часи: Маринеско поводився виклично, почувався героєм, якому все дозволено, хоча реальних збитків ворогу не завдав. Очевидно, саме тому адмірал Кузнєцов, який увійшов в історію не в останню чергу завдяки своєму бережливому ставленню до особового складу флоту, безпощадно викинув Маринеско з числа морських офіцерів. А коли Кузнєцова «з’їли» внаслідок політичних інтриг – от тоді й почав створюватися міф про «аса-підводника»...

 

Принагідно: на плавучому шпиталі «Генерал фон Штойбен» пішло на дно 3300 важкопоранених і біженців. Врятувалося тільки близько 300 осіб. Знов-таки – нуль шкоди ворогові – до кінця війни ніхто б із поранених не встиг знову стати до лав війська, не кажучи вже про те, що там були сотні людей із ампутованими кінцівками...

 

Тож Герой Радянського Союзу Олександр Маринеско за якихось десять днів убив більше немовлят, жінок, підлітків, поранених й інвалідів, ніж усі підводники всіх морських держав за обидві світові війни. Справді – «Атака століття». Тільки чи не краще було би назвати фільм «Вбивство століття»?

 

... 1991 року хроніст «Густлоффа» Гайнц Шон розшукав 77-літнього на той час колишнього торпедиста С-13 Курочкіна, який мешкав у селі під Ленінградом, і двічі побував у того, хто ледь не вбив його під час війни. Два старих моряки дійшли спільного розуміння подій минулого. Курочкін на прощання сказав: «Погана це справа – війна! Один в одного стріляти, жінок і дітей убивати – що може бути гіршим! Навчитися б людям жити без пролиття крові...».

 

Оцією сценою (точніше, розповіддю про неї) і закінчити би фільм! Тільки РТР ніколи не зробить такої стрічки, а «Інтер» не покаже нічого подібного. Бо ж треба хоч якось переграти історію й опоетизувати період сталінського «ефективного менеджменту», хоча би постфактум. Адже Радянський Союз під час війни з Німеччиною втратив половину своїх субмарин, які були на цьому театрі воєнних дій, потопивши натомість 19 дрібних бойових кораблів (здебільшого переоснащених із цивільних суден) і понад 100 транспортників. І при цьому жодного влучання (навіть влучання!) торпедою у бойові кораблі спеціальної побудови, починаючи з есмінця й вище. Не дивно, що путінська Росія ніяк не може з цим змиритися. Але до чого тут ми? І чому «Інтер», не беручи до уваги десятки російських же об’єктивних публікацій про трагедію «Густлоффа», стає на точку зору московських адептів суто тоталітарної ідеології, згідно з якою героїзм військовика вимірюється кількістю вбитих ним «ворожих» жінок, дітей та інвалідів? І якби ж то ця тенденція «Інтера» зводилася тільки до «Атаки століття» і кількох подібних фільмів – ні, йдеться про купу інших фільмів, серіалів та програм. Та це вже інша тема.

 

P.S. Режисер Йозеф Вільсмайер не так давно створив на німецькому телебаченні двосерійний фільм «Густлофф». Там ідеться саме про людську трагедію внаслідок «атаки століття». Цікаво, чи насмілиться коли-небудь хоч якийсь телеканал України, сповідуючи принципи свободи слова й пошуку істини, показати цю стрічку?