Ні для кого не секрет, що правоохоронці майже всіх країн, включаючи нашу, на допитах граються в поганого та хорошого поліцейських. Спочатку правди від затриманого вимагає поганий. Він поводиться по-хамськи, демонструє всю повноту своєї влади, бідолашний затриманий почувається на волосину від виколювання ока чи кастрації. Раптом, коли каліцтво, здавалося б, неминуче, в кабінеті з’являється хороший поліцейський. Він гримає на поганого, виганяє його з кабінету, обіцяє затриманому звільнити негідника і починає не допит, а спокійну врівноважену бесіду. У такий спосіб почути правду від підозрюваного простіше: він не хоче, щоби повернувся поганий.
Майже за подібним принципом побудоване нове ток-шоу на каналі ТВі «Правда…», яке з 12 січня виходить у прямому ефірі о 21.30 і триває півгодини. В анонсах зазначалося, що програму вестимуть Віталій Портников та Роман Скрипін. Причому мені після першого прочитання анонсу чомусь вбилося в голову, що ці двоє відомих журналістів вестимуть шоу разом, по черзі «допитуючи» гостя і передаючи один одному естафету ведення зі словами типу: «Свідок ваш, пане адвокат!». Проте дуже скоро зрозумів свою помилку. Маємо тиждень «Правди Віталія Портникова», а потім тиждень «Правди Романа Скрипіна». По суті, дві авторські програми в одному проекті.
Як на мене, якби продюсери ТВі мали на меті ту саму гру в адекватного й неадекватного поліцейських, вони би звели двох таких різних ведучих в одній студії і віддали би їм на поталу гостя. Проте в такому разі студія дуже швидко перетворилася б на «Базар Романа Скрипіна». Бо цей надміру егоцентричний чоловік, здається, навіть запитавши в гостя: «Котра година?» й отримавши відповідь: «Двадцять перша тридцять», одразу навіть не запитає, а вигукне: «А ви в цьому впевнені?», після чого неодмінно скористається чиєюсь цитатою про відносність часу та простору.
Показники «Правди Віталія Портникова» у перший тиждень старту програми були більшими за показники «Правди Романа Скрипіна» наступного тижня. Здається, це логічно. Не будучи фанатом і навіть звичайним поміркованим прихильником будь-якої політики – хоч у телевізорі, хоч у газетах, хоч на парканах, – я, тим не менше, дивився, чи, радше, слухав ток-шоу Портникова без звичного в подібних випадках роздратування.
Почати з того, що Віталій Портников практично ніколи надовго не зникав із інформаційного простору України. Якщо його немає в телеефірі, його чути по радіо. Якщо він не виступає по радіо – пише колонки в газетах чи інтернет-виданнях. Словом, у Портникова цілковито відсутній комплекс незатребуваності, а значить – нема і комплексу меншовартості. Будучи постійно в матеріалі, він не веде з гостями студії розмови в форматі банального інтерв’ю. Це щоразу бесіда, де ведучий у студії на рівних із гостем. І вони на пару обговорюють актуальні для цього вечора питання.
Портников тримається спокійно, впевнено, навіть доброзичливо. Помітно, що журналістика й аналітика, передусім політична, йому справді цікава. Тому він стримується та утримується від коментарів там, де інший неодмінно б зірвався на сарказм чи навіть істерику. Наприклад, Леонід Кравчук у програмі від 12 січня зловживає терміном «еліта», та ще й каже: «Нинішня влада – це не влада, це амбіції та бізнес-інтереси». Дуже хочеться запитати пана Кравчука: а в нього, коли він був при владі, амбіцій що, зовсім не було? І він що, не дбав про свої інтереси? Невже ніколи не плутав власну вовну із державною, як товариш Саахов із «Кавказької полонянки»? Тим не менше, Портников не заважає Кравчуку говорити про себе як месію, чиї месіанські здібності не затребувані нинішньою владою.
Або інший приклад – Інна Богословська. У програмі від 14 січня вона гордо зізналася в садистських нахилах: «У мене в судах свідки падали без тями!». Потім, підбадьорена, очевидно, добродушністю Портникова, пояснила, чому в Росії парламентарі довіряють владі, а в Україні – ні: «У нас інший підхід! Влада в Україні завжди ховає правду від народу та опозиції!». Тут логічно запитати пані Богословську: «А ви хочете влади, щоби так само ховати правду від народу та опозиції, бо такий він, український підхід?». Портников ніяк не реагує на це, підтримує невимушений діалог. Даючи політику, котрий приходить у студію, самому, без втручань із боку ведучого, демонструвати власну дурість, недалекість, амбітність, ідіотизм, відірваність від реалій, коротше – все погане, що може бути в людини, яка обрала собі професію політика.
Але побачити всі перераховані погані риси політика – моє особисте бажання. Віталій Портников нічого спеціального не робить, аби показати свого гостя в невигідному для нього світлі. Навпаки, він намагається зрозуміти кожного співрозмовника і навіть десь у чомусь прийняти його позицію, підказати конструктивну відповідь, навіть якщо вона очевидна: «Значить, ви вважаєте, що держава не повинна заважати малим підприємцям?» - запитує Портников у Ксенії Ляпіної в ефірі від 15 січня. «Звичайно, не повинна!» - радісно відповідає демократка Ляпіна і починає говорити те, що подобається всім нам. Ми починаємо симпатизувати Портникову: від обговорення важливих тем він не відволікає риторикою, та ще й гості кажуть те, що глядачі готові почути.
Тоді як у «Правди Романа Скрипіна», як і в самого Романа Скрипіна, помітні проблеми з визначенням свого місця в інформаційному просторі, зокрема в політичній журналістиці. Скрипінську частину проекту я дивився разом із гостями, мешканцями Західної України, в яких немає каналу ТВі, зате є 5 канал, і вони його (що зовсім не зрозуміло) регулярно та уважно дивляться. Тому, власне, вони і згадали Романа Скрипіна, який кілька років тому зник не просто з ефіру улюбленого каналу західноукраїнської глибинки, а й узагалі – з медіапростору.
Впізнавши колишнього «помаранчевого» ведучого, пересічні мешканці української глибинки, далекі від законів, звичаїв та форматів нашого телебачення, щиро вигукнули: «Цей Скрипін такий невихований! Хіба ж можна так собі подобатися?». Так у моїй приватній системі телевізійних цінностей Роман Скрипін став «поганим поліцейським», який до того ж не грає роль, а насправді таким є – невихованим і хамуватим. Що, до речі, виправдовує його: хоча б не прикидається.
Якщо в студії Віталія Портникова один гість, Скрипін для контрасту запрошує до себе двох. Чим ускладнює собі завдання: не дати сказати слово відразу двом людям складніше, ніж перебивати одного співбесідника. І з цим надзавданням Скрипін успішно справляється.
Розмовляючи 20 листопада про інавгурацію Барака Обами з Юрієм Щербаком і Олегом Рибачуком (теж, до речі, призабутими політиками), Роман Скрипін намагається з’ясувати цілу низку проблем, яких не існує ні для кого, крім нього самого. Скажімо, він запитує: «Як вам інавгурація Обами? Для чого витрачати такі гроші?», ніби від думки колишнього посла України в США Юрія Щербака наша з вами думка про Обаму, його інавгурацію і гроші, витрачені на це американськими платниками податків, якось зміниться. Потім Скрипін розвиває тему: «А чому в Верховній Раді немає негрів? Чи може негр стати президентом України? Чи записаний у Конституції колір шкіри українського президента? Скільки взагалі в Україні впливових темношкірих?», згадавши всує Мирослава Кувалдіна і Сандея Аделаджу, приплівши сюди Черновецького, а також поцікавившись, як звати співачку Гайтану. До речі, пане Романе, співачку Гайтану таки звуть Гайтаною. Це не псевдонім, так що однією проблемою менше, однією правдою більше.
Ще одна неодмінна ознака авторської програми Романа Скрипіна – він постійно намагається зловити гостей на слові, перетворюючи діалог на гру в слова. Олег Рибачук: «Я був на батьківщині Обами». Миттєва реакція Скрипіна: «В Кенії?». Юрій Щербак: «На жаль, розмову про НАТО треба відкласти». Скрипін: «Куди?».
Не дарма вже наступні гості в програмі від 21 січня зауважили: «Пане Романе, ви перебиваєте, збиваєте з теми та думки!», на що ведучий відреагував трошки пізніше досить своєрідно: «Чи правда, що Юлія Тимошенко – агент Кремля?». Очевидно, проблема з тактом у ведучого таки існує, бо вже в четвертій «Правді Романа Скрипіна» від 22 січня депутат НУНС Олесь Доній після фрази ведучого: «Так що, ЦВК – деструктивні?» знову дав зауваження: «Журналісти не повинні безглуздо провокувати!», на що отримав по-скрипінськи лаконічну відповідь: «Моя задача вас тут звести і щось
розумне почути».
Досвід і журналіста, і глядача підказує мені: щось розумне можна почути навіть від Януковича, якщо не ставити йому відверто дурних запитань. Особливо – на тему культури. Поки що Роман Скрипін демонструє абсолютне небажання чути когось, крім самого себе. Навіть із темою своїх «правд» він, здається, не визначився. Чи справді ми маємо проблему відсутності в нашому парламенті темношкірих депутатів? Чесне слово, це тема для «Вечірнього кварталу» чи Comedy Club, а не півгодинної програми з претензією на аналітику в прямому ефірі.
Тим більше, що для Скрипіна важливіше поставити таке чи подібне запитання, аніж почути на нього відповідь. Він готовий провокувати скандал там, де він зовсім не потрібен. У явній безглуздості запитань на кшталт: «Чи правда, що фах Балоги – сантехнік?» не помітно нічого, крім бажання виявити неповагу до запрошених гостей: адже на це чи подібне питання нормальна людина просто не дасть адекватної відповіді. Значить, почне затинатися і мимоволі покаже ведучого у вигідному світлі: дивіться, мовляв, як я його! Не кажучи вже про те, що наші глядачі вже настільки звикли до того, як політики поливають одне одного брудом, що для них ну ніякої нової інформації чергове полоскання в ефірі не дає. Таким чином, Скрипін працює в ефірі заради одного: на другій хвилини поставити відразу двох не дурних людей у незручне становище і забути про головну тему зібрання.
«Детектор медіа» готова опублікувати інші думки щодо програми «Правда Віталія Портникова/Романа Скрипіна», а також щодо самих Віталія Портникова і Романа Скрипіна.