Місцевим цеховикам із відділу сміхотворного нині, виявляється, зовсім не до сміху. Їх упевнено зарахували до бадьорих лав суспільних монстрів – нарівні з «Найвідомішими українськими маніяками» (однойменна телепрограма). З огляду на те, що Нацрада з питань телебачення та радіомовлення нещодавно «порадила»: не рекомендувати цих та інших «маніяків» для трансляції у вітчизняному «непорочному» телеефірі!

 

Отже, смертю хоробрих можуть полягти Comedy Club (Україна, Росія), кримінальні програми «Свідок», «Речовий доказ», ті самі «Маніяки», «просвітницький» фільм «Пожирачка чоловіків», а також інтертекстуальний мультиплікаційний фільм «Сімпсони». Просто не доберу, як я без усіх них житиму в 2009-му…

 

Витівки Національної ради – тема окрема, глибока і нерозорана. І я б навіть зауважив – у певному сенсі філософська (якщо дивитися на їхні спроби заглушити деякі зарубіжні канали з висоти суто буттєвого польоту). А ось фокуси місцевих «майстрів» сумнівно-гротескного цеху – це проблема для мене просто радісна. На рівні «ха-ха». Пише мені нещодавно один із представників цієї «корпорації монстрів»: мовляв, не цільова ти аудиторія, дядьку, то й нічого тобі варнякати не в своєму «колгоспі», і взагалі, спочатку «авторитет» заслужи у нас – у незаперечних «авторитетів», а вже потім іронізуй чи класифікуй наш видатний телевізійний гумор…

 

Я, звісно, проти такого «начальства» не бунтую. Покірно схиляю голову, опускаю руки… І вже найближчим часом маю намір сповнити своє безцільне життя земним сенсом – взятися за створення наукової методички (666 сторінок) під можливою назвою «Структурно-лінгвістичні ідіоми як основа лексико-семантичного дискурсу на невербальному рівні – у текстах і контекстах українського Comedy Club і Тернопільського Сірого персонально».

 

Може, після такої титанічної наукової праці – праведної та глибокодумної – заслужу, нарешті, й у «них» «авторитет»? І вже тоді, можливо, поговоримо і з «ними» «на рівних». Зрозуміло, їхньою ж мовою… Мовою убогою і «сірою» – як і їхні промовисті прізвиська. Мовою «понтовою» й кострубатою. «Випендрьожною» і пустодзвонною. Обмеженою й знеособленою. Тією мовою, якою повсякчас тріщить поки що «дозволена» програма «Файна Юкрайна», над якою на Новому каналі працює велич і гордість українського Comedy Club – уся ця весела «сіра» зграя.

 

Не знаю як вам, а мені особисто просто-таки фатально поталанило бачити те «сіре» видиво в одну із пізніх годин вихідного дня – о 22.35. В той же час і збентежився: алло, громадяни, а куди, власне, о цій порі Нацрада дивиться? Адже ще не всі діти сплять, а ті розпутники вже таке витворяють, недвозначними жестами мені з екрану «факають»! Жах! Пробі! Ганьба :) Де міліція? При цьому ж начебто самі себе й охолоджують: ой, а може нас за все «це» таки заборонять на телебаченні!?

 

Забороняти їх не потрібно. На кожен товар є свій покупець. На кожного Савку – своя шапка-вушанка. А в кожного «психа» – своя телевізійна програма. Просто, можливо, варто було би «рекомендувати» деяким каналам засунути подібну муру трохи подалі – у глибоку ніч. Коли упирі й вовкулаки вже готові до атаки. Тоді нехай вони всі там і веселяться при повному місяці – одним веселим колективом. А то телебачення наше рідне вже просто-таки схибнулось, воно переплутало де день, де ніч. Якщо ніч темна людей всіх натруджених скрила, тоді вони ніби з-за пазухи – культпросвіт показують, щось художнє, щось адекватно-документальне (для приречених «нецільовиків»). А як Божий день загориться – тоді в них одразу ж і шабаш починається – для «цільових», для своїх улюблених.

 

Несправедливість, одначе! День і ніч таки дійсно на наших екранах варто було би поміняти місцями. Тієї ж «файної» ночі, повертаюся до наших ягнят, двоє байдикуватих блазнів, яким сама матінка-природа заборонила ступати на територію власне комічного, півгодини то пнулися, то корчилися. Вони, вибачте, веселили нашу країну! Вони несли абсолютну нісенітницю й нібито «пародіювали» – то Шустера, то українських геїв-націоналістів. Тобто все те, що й видавалося їм на цей момент найбільш «актуальним» і вже дуже «смішним».

 

Мені ж у той час подумалось ось про що. Зовсім не той «репертуар» пропонували в’язням тюрми Гуантанамо. Там, як відомо, політичних злочинців мучили репертуаром Брітні Спірс та Емінема. І бідні люди в тюремних робах билися під час тих співів-голосів головами об стіни, а деякі просто з глузду «їхали». А от, уявіть: якби зранку до ночі запустили для тих полонених таку собі нашу Comedy Clubівську «Файну-Юкрайну»? Не маю сумнівів – усі б таємниці про 11 вересня було б миттєво розкрито! І голови, і серця такої гумористичної наруги не витримали б!

 

Так звана репертуарна «актуальність» цієї нашої «Файни» вже дуже схожа на пил – під килимовим покриттям Верховної Ради. А в клоунів із цієї ж «Файни…», наполягаю, навіть на ембріональному рівні амплуа не дзвенить справжня жанрова нотка гумористичного. Талант гумориста – він або є, або його пропивають. Цього дуже важко навчити. Коміки в сучасному театрі – це найбільш «ексклюзивна» порода амплуа. Вони зникли – як мамонти.

 

А, до речі, з наших «геніїв» нічного ефіру також могли би бути люди. З одного клоуна, можливо, вийшов би хвацький герой-коханець – для латиноамериканського чи ряшинського серіалу. Цей герой стрункий, приторно-романтичний, із якимось хитруватим виразом обличчя. Він не зовсім бездарний, оскільки (певною мірою) йому вдається образ самозакоханої щебетливої ранкової пташки, яка залетіла на Новий із якогось там смт (селище міського типу) Тернопільської області – і з самої досвітньої зорі все співає, ніяк не вгамується.

 

Другий (клоун) міг би, наприклад, успішно вести програму про сільське господарство – на каналі УТ-1. І цілком серйозно запевняти нас про високі надої, про курей, що несуться, і про свиней, що дають приплід. Саме такому би повірили.

 

Але, любі клоуни, вибачайте: для того щоби професійно «смішити» населення, треба мати хоча б мінімальний спектр природних «пристосувань». На рівні міміки, жестів, блискавичної імпровізації. Власне кажучи, треба мати певні фарби характерності. А також здатність миттєво перевтілюватися. А не тільки дуркувати на всі лади. Таке й учні 7-8 класів покажуть, без вашого гонорару.

 

«Валяти дурку» і «смішити професійно» – це не одне й те саме. Якщо поставити на перехресті міського крикуна та Михайла Михайловича (не Поплавського, а Жванецького), то перший матиме, не сумніваюся, високий «рейтинг»: на нього всі звернуть увагу. А до іншого, можливо, й не всі підійдуть. Але ж ми розуміємо, хто з них цінніший для історії-матері. Екстатичний самопоказ – це ще не гумор, а етюди для першокурсників із театрального.

 

А розуміння, що таке «скетч» – це теж окремий сюжет, а зовсім не те, що ви пропонуєте. Оскільки пропонуєте виключно мініатюри на кшталт «тупий, ще тупіший». А скетч – це суто естрадна п’єса-мініатюра комічного характеру… Комічного – а не фізіологічного!

 

Окрім, власне, здатності блазнювати за цією ж новою генерацією «комічного» – комеді-клабівською генерацією – можна помітити й деякі інші серйозні вияви. Ти ба, вони вже повчають і натякають – як дивитися на це дуркування, як сприймати їхні витівки, як реагувати на ці фокуси, як при цьому почуватися. Певне, треба витріщити очі й мліти перед телевізором, поки ви шаленієте? Може ви ще й титри спеціальні надрукуєте – для глухонімих – під своєю ефірною маячнею: коли сміятися і коли прикривати рукою рота? До речі, а хто у нас для кого «працює»? Ви для нас чи ми для вас? Чи вже телевізійні блазні, ці ефірні тіні до того знахабніли, що просто забули про своє законне жанрове місце?.. Ваше місце, громадяни, навіть не в буфеті. А на підступах до нього.

 

Я розумію, що «кухарчині діти» сьогодні заправляють скрізь і всюди. І на телебаченні також. Але чому ви так впевнено вирішили, що всі мають кричати і лементувати лише побачивши вас, лише почувши ваші нісенітниці – «ура-ура!». Я б, наприклад, крикнув інше: «Тіні, знайте своє місце!» (за мотивами п’єси Євгена Шварца). Але мало-помалу вже стають гучнішими нотки їхнього повчального «месіанства». Мовляв, ми ж так важко дістаємо свої гроші (у спонсорів) – аби тільки задовольнити і розвеселити український народ! Так, ніби ці гроші йдуть саме народові, а не до ваших власних кишень. І ніби в народу є дуже великий вибір – з кого і з чого сміятися. Або з комеді-клабівських телепнів, або ж із клоунів-політиків (майже щовечора). Це чудовий вибір. Між бридким та потворним. Між хамами та злодюгами.

 

Дехто з цієї ж «генерації» йде ще далі – аж у політичне «майбуття», гучно заявляючи деяким ЗМІ про намір кудись там «балотуватися». А значить, управляти і заправляти… ПостКВНна Муза сьогодні вочевидь зростається з якимось політичним Пегасом. Вмикаю, наприклад, новорічний телеефір – і просто млію від того, як піарять у «Вечірньому кварталі» на каналі пана Фірташа, очевидно, його ж новий політпроект – «а-ля Яценюк». Цей проект просто щасливий перед переповненим залом, він хизується і регоче. Доходить до того, що навіть вибачається перед злими тролями Зеленського за те, що «його парламент» складав конкуренцію цим веселим та винахідливим…

 

Не знаю, не знаю… Може, ще десь, колись, у якійсь країні саме так принижують самих же себе, але свідомо формулюю: цей гумор таки холуйський! Оскільки починає служити конкретним політичним амбіціям! І ще не факт, що у тій-таки «Файні Юкрайні» через місяць-два також не з’явиться якась реальна політична примара – піару заради. Адже вони таки близькі родичі – блазні і «політв’язні» з нашого парламенту.

 

Жанр, який серед уцілілого адекватного люду вважається «низьким» і «нижчеплінтусним», у нас, бачте, скоро повчатиме, як жити-поживати та добра набувати. А потім ще й «керуватиме» зверху? Так, виходить? Чи що?

 

Але на те й існує здавна історико-культурний поділ на «низ» і «верх» – на «високе» й «нице», на «прекрасне» і «потворне», на «вульгарне» і «духовне», – щоб ми вже якось самі розібралися, що «почім» і що кому ближче до серця. І саме наша комедіклабівщина, на мій погляд, – вияв суто низького і ницого. Сурогатного і «сірого». Вульгарного і примітивного.

 

Це, повторюю, виключно мій погляд, можете не погоджуватися. Це ж своєчасна «розвага» для того ситого «профсоюзу», в якого півтори клепки у голові, декілька мільйонів за пазухою і ще безліч пихатих амбіцій – відносно того, «як» жити і «як» сприймати тих, хто поза декораціями їхнього веселого життя…

 

До справжнього гумору все це має доволі віддалений стосунок. І тільки тоді має, коли іскрить індивідуальний талант деяких представників цього «цеху». Але не всіх представників. Лише окремих. Адже нічого оригінально-національного – як на місцеві широти – саме у цій творчості зауважити наразі не вдається. Бо ж від початку використовується субкультура під назвою стендап-комеді – феномен виключно американських окраїн. І вже потім цю субкультуру взяли на абордаж шустрі «нові вірмени» і перенесли її на «новий російський» ґрунт.

 

Там і розквітла буйним цвітом малина. І після того – в епоху тотальної перемоги медіа та маскульту – й виникли всі ці бойові звіти журналу Forbes, який назвав російський Comedy Club одним із найбільш прибуткових проектів «нового російського часу». Наші теж за копійку дружину задушать.

 

Українські «камедіанти» (з погорілого місцевого театру) в будь-якому разі виглядають на цьому фоні саме полохливими і ненажерливими пасажирами, які доганяють чужий фірмовий потяг, хочуть втиснутися в іноземний комфортний вагон – і бути на видноті. Хизуватися! Відчувати шелест і шепіт «зелені»! Усі їхні витівки й виверти – лише формальні кальки чужого «іскуйства». Це такий собі невтомний ксерокс, який безперервно клепає нісенітниці на місцевому матеріалі. А нам, бачте, ще й пропонують охати, завмирати, сміятися. Навіть не збираюся! Навіть кривої посмішки не можу з себе вичавити, дивлячись на цю «…Юкрайну». І зовсім не тому, що я, на думку Clubу, якась там «нецільова аудиторія». Просто цілі у нас різні.

 

Їхня «ціль» – це корпоративний кураж. Це проданий сміх. Це «бабло, яке перемагає і добро, і зло». Це намагання улестити й облизати-полоскотати той-таки вибраний світський «профсоюз», із якого аж капає жир на підлогу «Арени». Їхня «ціль» – це сурогатна, дещо придуркувата і трохи недоумкувата «наша ЮкРаша», що вже майже оформилася в їхній «творчості» в окрему «незалежну» державу.

 

Моя ж скромна «ціль» – вибачте на слові, культура (згідно зі штатним розкладом). Без жодного підтексту про це зараз пишу, позаяк працюю саме у відділі культури однієї газети. А у вільний від редакційного темпоритму час – тихо-мирно дописую книжку – про коміків і трагіків українського мистецтва. Про тих, чий сміх і чиї сльози не мали корпоративних «прайсів»… Але мали інший «товарний знак якості» – мистецтво.

 

Отже, і мій сміх (інколи і крізь сльози) – це також «файна Юкрайна», але сонячна і добра, щедра й іскриста, колоритна і різноголоса, яка часто все всім прощає і ні на кого не тримає зла… Це та «Юкрайна», яку ми, на жаль, майже втратили – в телевізорі зокрема.

 

Але ж тримаємось, не сьогодні, так завтра – можливо, знайдемо? :)))

 

P.S. Цей текст не є точкою зору певної редакції (або ж тим більше спектральним виявом якогось настрою, скажімо, форумної спільноти). Це лише суб’єктивний погляд телеглядача, зарахованого до «нецільової аудиторії».