Поряд із нами живуть люди, які нічим особливим від нас не відрізняються, єдина відмінність – це те, що вони погано або зовсім не чують. Є такі, які ніколи не казали і не скажуть слово «мама», ніколи не зізнавалися словами у коханні, не чули і не почують у відповідь – «і я тебе теж!». Та життя на цьому не зупиняється. Матінка-природа старанно попіклувалася, давши нам можливість спілкуватися і розуміти одне одного за допомогою мови жестів.
Тетяна Журкова – сурдоперекладач «Новин» на Першому національному, відкриє завісу у світ, де існує обмеження навколишніх звуків.
- Чому Ви стали вивчати мову жестів та обрали таку незвичайну професію?
- Тому що я сама народилася в сім'ї нечуючих. Мову жестів я бачила, розбиралася в ній, і могла вільно спілкуватися з такими людьми. А після того, як закінчила школу, вирішила поступати до медичного інституту. Слава Богу, я туди не поступила, бо, попрацювавши певний час у медичних закладах, я зрозуміла, що це зовсім не моє. Я розгубилася і не знала, куди мені йти і що робити далі. Саме в цей час мені запропонували попрацювати сурдоперекладачем у театрі міміки та жесту «Райдуга». Я довго не погоджувалась, однак така пропозиція мене зацікавила, і я вирішила тимчасово попрацювати. Згодом тимчасове перетворилося на постійне. І, вже працюючи сурдоперекладачем, цілеспрямовано пішла вчитися до університету ім. Драгоманова та закінчила факультет дефектології.
- Тобто за статистикою мову жестів вивчають ті люди, які мають потребу у спілкуванні з близькими?
- Так. Ті, які з цим зустрічаються у житті і розуміють психологію таких людей. За кордоном це винятки, коли люди з глухонімих сімей починають працювати перекладачами, а у нас, зазвичай, так і трапляється, тому що ніхто так не допоможе твоїм нечуючим батькам, окрім тебе самого. Все ж це дуже непроста професія, і їй можна вчитися все життя. Окрім того, що ти повинен розуміти мову цих людей, ти повинен ще й добре розуміти їхню психологію. До кожної людини потрібен відповідний підхід і розуміння її характеру.
- Ви сказали, що цій професії можна вчитися все життя.
- Я можу пояснити. Як і в будь-якій звичайній мові, у мові жестів також з'являються нові слова і поняття. Нечуюча молодь має якийсь свій специфічний сленг, використовує нові оригінальні жести. Крім того, з’являються нові напрямки у спілкуванні, наприклад церковний. Раніше такого напрямку не існувало. А зараз з’являється все більше і більше людей, які цікавляться релігією та Церквою. Інколи ми чуємо і не розуміємо якихось церковних понять, а потім для себе з'ясовуємо їхній зміст. Корифеї нашої справи збираються, придумують та узгоджують якісь нові жести. Все це вирішується під час обговорення..
- А звичайна людина, яка ніколи не зустрічалася з цією проблемою в житті, може стати сурдоперекладачем?
- Ви знаєте, за бажання можна все. Проста людина, яка хоче спілкуватися зі своїм співрозмовником, знайде і форму, і слова, і способи для того, щоб порозумітися. Якщо ти хоча б трохи знаєш англійську мову ще зі шкільної програми і розмовляєш з англомовним іноземцем, то він сам буде допомагати тобі розмовляти. Так само і в розмові з нечуючою людиною. Будь-яка мова має свої нюанси та різний рівень професіоналізму.
- Ваша професія універсальна, Ви маєте знати абсолютно все та розбиратися в усіх сферах суспільної діяльності. Чи вивчаєте окремо специфічну термінологію?
- Справа в тому, що як такої термінології не існує. Жестів дуже мало, а слів, навпаки, багато. Російська та українська мови дуже багаті, красиві та колоритні, але жестів існує дуже мало. Є слова, для яких ми використовуємо по два-три жести, щоб розкрити їхній зміст. Дуже багато залежить від контексту. Якщо виперебуваєте, наприклад, у суді, то які там можуть бути особливі слова іноземного походження? Ми все одно фактично все зрозуміємо. Звісно, може бути якесь специфічне слово, однак після нинішніх серіалів ми вже все знаємо і про криміналістику, і про те, як знімають відбитки пальців, і т.і. Так само на прийомі у лікаря, коли розповідаємо про свої хвороби, про те, що в нас болить рука або нога, то, відповідно, показуємо на них жестами.
- Чи існують якісь професійні захворювання, пов’язані з постійним фізичним навантаженням?
- Усе залежить від властивостей організму самої людини. Наприклад, нашою особливістю є те, що ми дуже багато стоїмо під час роботи, щоби велика аудиторія могла нас бачити. Іноді сурдоперекладач стоїть по вісім годин на лекціях в університеті. У нас дуже багато груп, які навчаються у середніх та вищих навчальних закладах.
- Зберігається звичка жестикулювати при розмові з не глухими людьми?
- Так. Раніше я на це не звертала уваги. Однак зараз навіть дуже престижно, коли співрозмовник допомагає собі жестами. За висновками психологів - це означає, що він не боїться співрозмовника і є відкритим для спілкування.
- Чи багато в Україні сурдоперекладачів ?
- Нас небагато. Приблизно 200-210 спеціалістів на всю країну. Взагалі, товариство глухих є країною в країні. Ми маємо 40 підприємств. У нас є голова нашого товариства, своя власна структура. В нас є дуже багато технікумів, в яких навчаються нечуючі: будівельні, швейні, дизайнерські, художні та багато інших. Студенти після закінчення технікумів залишаються працювати в товаристві на підприємствах. Це наш великий світ, в якому нечуючі розважаються, працюють, займаються спортом та живуть повноцінним життям.
- А існує день сурдоперекладача?
- Ви знаєте, в Росії придумали такий день, який святкують 31-го жовтня. Тож ми його також святкуємо, бо власного офіційного, на жаль, не маємо.
Олена Лиштван, «Перший національний»
