Інформаційна війна, що супроводжує українсько-російський газовий конфлікт, несподівано стала предметом уваги вищих посадових осіб держави. Так, перебуваючи на Тернопільщині, голова Верховної Ради Володимир Литвин заявив, «що Україна програла інформаційну війну з Росією, пов’язану з газовими переговорами». При цьому спікер наголосив що, «судячи з інформаційних повідомлень, імідж України зіпсований в очах європейського співтовариства». «Наші мляво заперечують, а на весь світ транслюється, що Україна є непередбачуваним і ненадійним партнером. Це дуже погано. Я переконаний, що нам потрібна чіткість і прозорість у цьому питанні, а головне – захистити інтереси людей», – додав пан Литвин.

 

Очевидно, що поки не буде зроблений детальний і професійний моніторинг світових, українських та російських ЗМІ, важко спростувати чи погодитися із твердженням Литвина. Натомість хотілося б виокремити кілька аспектів, що випливають із його заяви.

 

Навіть поверховий аналіз упливових європейських, американських та канадських друкованих видань засвідчує, що Володимир Литвин не має рації. Ось лише кілька цитат із публікацій під час апогею українсько-російського протистояння.

 

«Проте якби Росія поглянула в дзеркало, вона би зрозуміла, що її становище обтяжується її власною політикою. Звинувачуючи в усьому іноземців, вона втрачає можливість зробити те, що необхідно – зміцнити свою економіку. Зокрема, російський газовий монстр “Газпром” закручує гайки для України у тому числі й тому, що потребує грошей. Замість того, щоб у належній мірі інвестувати у видобуток, він заліз у борги, скуповуючи приватні компанії в рамках непродуманої стратегії Путіна з ренаціоналізації російської нафтогазової галузі» (Christian Science Monitor, США).

 

«Відповідь на питання про винуватців того, що відбувається, дуже багато в чому залежить, з якою із сторін ви говорите. “Нафтогаз” стверджує, що транзитний вентиль був перекритий Росією і українська компанія вимушена використовувати до 10 мільйонів кубометрів із власних запасів, щоби збільшити постачання газу до Європи. “Газпром” люто засуджує дії українців» (The Independent, Великобританія).

 

«Політичний контекст грає чималу роль у новій “газовій війні”. Після помаранчевої революції 2004-2005 років і приходу до влади в Києві прибічників зближення із Заходом, очолюваних Віктором Ющенком, Москва так і не змирилася з прагненням України вступити в ЄС і ще менше в НАТО. Путін порівняно недавно заявив, що ця країна, частина територій якої, як він вважає, Центральна Європа, а інша частина – дарована Росією, “це навіть не держава”» (Le Monde, Франція).

 

«У конфлікті з Києвом складно відокремити комерційні мотиви від політичної складової. Втім, в інших країнах виклик, кинутий Путіним, може навпаки, зробити політичну картину чіткішою – і вона буде обернена швидше проти нього, аніж на його користь… Холодна зброя Путіна може легко обернутися проти нього» (The Times, Великобританія)

 

«У газовій суперечці між Україною і Росією, що прикував до себе увагу всієї Європи, винні обидві сторони, проте велика частина відповідальності за те, що мільйони людей можуть залишитися без опалювання в жорстокі морози, лежить на Росії» (The Globe And Mail, Канада).

 

«П’ять місяців тому Володимир Путін скерував російські танки до Грузії, а тепер він обернув свій погляд на ще одну докучливу демократичну сусідку – Україну. Цього разу своєю зброєю він обрав природний газ. Ось очевидний факт про конфлікт між Росією й Україною довкола постачань газу: безжалісний російський лідер користується енергетичною палицею, щоб ослабити прозахідний уряд в Києві й, залякавши ЄС, змусити його до підпорядкування» (The Wall Street Journal, США).

 

Незважаючи на результати інформаційної війни, що ведеться Росією проти України, треба наголосити: на відміну від України, Кремль таку війну планував, а отже координує основні інформаційні атаки, витрачаючи на це значні фінансові, людські та мас-медійні ресурси.

 

Між іншим, Володимир Литвин не єдиний, хто стверджує, що Україна програла інформаційний простір Європи і світу, не вдаючись при цьому до прискіпливого аналізу ситуації. Принаймні, в українських електронних, друкованих ЗМІ та інтернеті такі чи подібні твердження зустрічаються на кожному кроці. І це одна з основних проблем інформаційної безпеки країни: вроджений комплекс національної меншовартості спонукає окремих державних діячів, політиків і журналістів миттєво піднімати руки вгору, особливо тоді, коли цього домагається так званий старший брат.

 

Зрозуміло, що такий висновок не повинен стимулювати впадати в іншу крайність – бездіяльність. Навпаки, Україна має розробити системні контрзаходи з ліквідування інформаційних атак сусідньої держави. Однак це предмет іншої розмови.