detector.media
Сергій Грабовський
, для «Детектор медіа»
29.12.2008 15:17
Ім’я Росії – Олександр Батийович
Ім’я Росії – Олександр Батийович
Перша трійця переможців проекту РТР «Имя России» - «інтегратор», убивця і борець з інородцями.
Звичайно, всі подібні телевізійні шоу – це тільки шоу. З іншого боку, це телевізійні шоу. І навіть у тих державах, де панує повна й остаточна демократія, де існує громадське телебачення і де нікому не спаде на думку давати вказівки організаторам загальнонаціональних історико-просвітницьких шоу, як їм оцінювати ті чи інші події і тих чи інших персонажів, – навіть у тих державах вага результатів таких шоу велика. Передусім з огляду на специфіку телевізійного продукту, який не лише спирається на громадську думку, а й, у свою чергу, формує її.
 
Тим більшою є вага таких шоу у державах (починаючи з Німеччини часів Геббельса), де влада контролює телебачення і чи то безпосередньо, чи то за допомогою позірно опосередкованих процедур визначає, хто, з ким, куди і навіщо простує на блакитному чи різнобарвному екрані. І тим успішно виховує народ у належному дусі. Часом так успішно, що цей народ вимагає відтворити «правильне» телебачення у разі зміни владного режиму.
 
Було б смішно, якби такого «правильного» телебачення не мала держава, в якій офіційно панує чи то «контрольована», чи то «суверенна», чи то якась «особливо-форматна» демократія (ба більше: «тандемократія»). І якби шоу на державному телебаченні там формувалися телевізійниками (і «дотискалися» народом чи якоюсь його значною частиною) всупереч владі.
 
... Проект із дещо неоковирною назвою «Ім’я Росія» («Имя Россия») стартував на телеканалі «Росія» наприкінці травня 2008 року. На першому етапі користувачі Рунету повинні були відібрати на сайті конкурсу 50 історичних особистостей із 500, попередньо названих начебто вченими-істориками, а насправді – хвацькими хлопцями з Фонду ефективної політики (ФОП) Гліба Павловського. На другому етапі треба було вибрати з півсотні першу дюжину, на третьому (коли на повну силу підключилося телебачення) – визначити переможця.
 
У липні вибухнув скандал, коли з’ясувалося, що з великим відривом від інших лідером став Йосиф Сталін. У серпні голосування призупинили, а лічильник поставили на нуль; організатори заявили, що за Сталіна, мовляв, голосували численні спамери, а сайт зазнав хакерських атак, що викликало сумнів у достовірності результатів. Чи так це насправді, чи палкі прихильники «ефективного менеджера» просто трохи перестаралися, проте фінальний пул шоу, ясна річ, формувався «правильним» способом.
 
Настільки «правильним», що у мене немає сумнівів – більше, ніж на кілька тисяч голосів, коригувань не було. Бо ж народ і партія єдині, якщо хто забув.
 
Отже, щоб ніхто не сумнівався: провідна четвірка у рамках дюжини була обрана саме народом. І Олександр Невський, і Петро Столипін, і Йосиф Сталін, і Олександр Пушкін. А от поділ місць між ними, там, де йшлося про різницю в кілька тисяч голосів... Там усе значно складніше.
 
Сталін? Першим не можна. Принаймні, сьогодні. Пушкін? З одного боку, написав «Клеветникам России», з іншого – уславив якусь там свободу і (кошмар!) закликав до милості до тодішніх ходорковських. Теж не можна першим ставити. Столипін? Непогано, але ж царський прем’єр, а як же «червоний» електорат? Найкраще поєднати Сталіна зі Столипіним, кудись припасувати «сонце російської поезії», а першим виставити святого, та ще й благовірного князя Олександра Невського. А тут ще й «випадково» фільм приспів, де змальовані героїчні подвиги юного Олександра у боротьбі з агресією віроломного Заходу... Ідеальний варіант.
 
І справді, ідеальний. Творець ҐУЛАҐу й колективного безгосподарювання, один із чільних призвідців Другої світової війни і загарбник половини Європи, вбивця мільйонів росіян (не кажучи вже про інші народи) – на третьому місці; розпалювач класової боротьби на селі й організатор першого антидемократичного перевороту в Росії, борець із «інородцями» й руйнівник правової судової системи (військово-польові суди!), із яким пов’язані лексеми «столипінський вагон» і «столипінська краватка» – на другому. А на першому – князь. Як чинник, який інтегрував би все російське суспільство.
 
Головне – інтегрував правильно.
 
Ні, справді, князь Олександр Ярославич – це явище унікальне для свого часу. Не подвигами на війні, ні, а політичними настановами. Які потім стали нормами для московських князів і російських царів.
 
Після нашестя, традиційно званого «татаро-монгольським», Північно-Східна Русь потрапила в залежність від Золотої Орди. Батько Олександра великий князь Ярослав 1245 року їздив в Орду, клявся у вірності Бату-хану, але тишком-нишком готував повстання. Тож 1247 року його знову викликали у столицю Орди Сарай-Бату (не поїхати не міг – кодекс феодальної честі!), та й забили до смерті. Хто виказав князя? Ви будете сміятися, але церква. Бо ж у ті часи, після загарбання 1204 року Константинополя хрестоносцями, православний патріарх плекав нав’язливу ідею помсти католикам – хай і за допомогою татаро-монголів. А руська церква тоді підкорялася напряму вселенському патріархові (а він виїхав із Константинополя до Нікеї, яку зробив своєю столицею імператор ромеїв). Отож уперед, на Захід – і горе тим, хто плутається у нас під ногами!
 
Заважав ще, правда, старший брат Олександра Андрій. Той одружився з дочкою Данила Галицького, став великим князем у Володимирі, але теж дивився вовком на Орду і шукав допомоги у Заходу. Неправильний був князь – і 1252 року Олександр їде до Сарай-Бату, де стає... названим сином Батия. Одне слово, Олександром Батийовичем. Стає названим сином того самого персонажа, котрий наказав не просто вбити його батька, – а жорстоко закатувати. Моральний подвиг, чи не так? Нас запевняють, що в ім’я Русі, що за цей героїчний учинок Олександр заслуговує бути святим...
 
Ясна річ, що Олександр здобув в Орді ярлик на велике княжіння у Володимирі замість старшого брата. «Батечко» Батий послав на допомогу «синочку» війська. Андрій бився. Розбив один монгольський тумен, зазнав поразки від іншого – і змушений був тікати з жінкою до Швеції.
 
Тож Олександр став великим князем над Північно-Східною Руссю. І не просто князем, а засновником династії – яка потім закономірно завершилася Іваном Грозним і його слабоумним сином.
 
Далі було теж чимало цікавого. 1262 року Північна і Північно-Східна Русь повстали проти ординських збирачів данини. Вдарили вічові дзвони, народ узявся за зброю. Олександр же активно кинув своє військо – разом із ординцями – проти повсталих. Його дружинники відрізали повстанцям пальці, вуха, носи, били полонених батогами, палили міста... Олександр зняв вічові дзвони північно-східних міст Русі, – залишилися тільки у Новгороді та Пскові. Чи то не встиг, чи то руки не дотяглися, але так чи інакше з того часу міста майбутньої Московщини на кілька століть перестали відігравати будь-яку політичну роль. На відміну від Західної Європи, де повітря міста було повітрям свободи, та не тільки її – саме у ці роки міста Галичини та Волині знайомляться із Магдебурзьким правом, приписи якого принесли німецькі колоністи і яке нащадки Данила Романовича почали надавати цим містам у XIV столітті...
 
А далі – фінал. 1263 року новий хан Берке начебто отруїв Олександра. За що? Надто багато собі дозволяв, рубаючи без ліку данників Орди? Втім, існує й інша версія, неканонічна, не така благоліпна, але не менш правдоподібна – що великий князь, який завжди подобався монгольській знаті своїм умінням погуляти, просто перепив із Берке-ханом. Не розрахував дозу, як то кажуть...
 
І синів своїх благовірний князь виховав у власному стилі, так, що навіть на тлі тих часів вони вирізнялися. 1277 року великокняжий Володимирський престол одержує старший син Олександра – Дмитрій. Але вже за чотири роки інший син – Андрій – випрошує в Орді ярлик. І починається чергова міжусобиця – бо ж Андрій приводить із собою монгольське військо. Війна з невеликими перервами триває до 1293 року! А тим часом на руїнах краю набуває провідної ролі до цього маловідома провінційна Москва, де княжить найменший син Олександра Батийовича – Даниїл...
 
Та яке це має значення? Головне – що князь послідовно боровся із Заходом, шукав (і знаходив!) союзників на Сході, поставив на місце городян, які було надумали жити за приписами некерованої демократії, й зосередив усі фінанси Північно-Східної Русі на собі, ставши таким собі «національним лідером» середньовічного масштабу.
 
І до ворожки не ходи, можна визнати – саме таке ім’я гідне сьогоднішньої Росії.
 
Ціла команда тоталітарних, авторитарних і середньовічно-деспотичних лідерів у топ-дванадцятці теле-інтернет-шоу шоу – і жодного борця з деспотизмом у будь-яких його формах (Федора Михайловича не рахуємо – не випадково його портрет-бо висів в одному з кабінетів Адольфа Алоїзовича, а тексти про боротьбу зі світовим єврейством друкувалися в пам’ятках для поліції на окупованих територіях; Олександра ІІ також – Валуєвський циркуляр, Емський указ, придушення польського визвольного руху). Й аж два коронованих синовбивці...
 
Та годі! Було би значно гірше, коли б начальственна рука ввела у цю веселу компанію Андрія Сахарова чи Льва Толстого. Колись самі росіяни з подивом дізнаватимуться, якими вони були на початку ХХІ століття. А поки що є добра пожива для аналітиків усього світу, щоби вирахувати, яких ще сюрпризів їм чекати від теперішньої російської влади й інтегрованого з нею у тотальну єдність народу, де нормальна й порядна людина автоматично виглядає небезпечним дисидентом.
 
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY