detector.media
27.12.2008 18:30
Країна «героїв»
Країна «героїв»
«Здравствуй, страна героев!». Пафосні слова відомої совдепівської пісеньки варті того, щоби стати гаслом телепроекту «Имя Россия», що добігає кінця у наших східних сусідів. Претенденти на лаври найвидатнішого росіянина на сайті проекту саме так і називаються – «герои России».
 
Давно вже згасли хвилі резонансу і забулися скандали від аналогічного проекту «Великі українці», а в країні матрьошок, ікри і суверенної демократії він лише доходить до кульмінації. Тож є хороша нагода поспостерігати за його перебігом і порівняти з вітчизняним проектом.
 
Почнімо зі стартового складу учасників, оприлюдненого на початку травня. На відміну від України, де на підставі попередніх голосувань телеглядачів було відібрано 100 кандидатур, Росії – країні, великій як за територією, так і за кількістю населення – знадобилося цілих півтисячі претендентів на звання символу держави. І, знову ж таки, на відміну від нашої країни, обирав їх не народ, а, як це водиться у наших колишніх «старших братів», – спеціально уповноважені товариші. Судячи з інформації сайту «Имя Россия» такими, крім, власне, телеканалу «Россия», є Інститут російської історії РАН та Фонд «Общественное мнение» кремлівського пропагандиста та політтехнолога Гліба Павловського, відомого в Україні своїми балаганними соціологічними «дослідженнями» під час виборчої кампанії 2004 року.
 
Плодом мосагітпропної гігантоманії став список, що нагадував тридцятилітньої витримки коньяк, розбавлений водопровідною водою. Амбіції організаторів виявилися не адекватними до реальних можливостей. Великих людей надто багато бути не може, апріорі. Це аксіома. Тому назбирати п’ять сотень гідних претендентів виявилося справою нелегкою. Настільки нелегкою, що упорядники змушені були включити до списку навіть Таню Савічеву – дівчинку трагічної долі, яка у блокадному Ленінграді стала свідком голодної смерті всіх членів своєї родини, а згодом через виснаження померла й сама. Номінування на лаври найвидатнішого співвітчизника нещасної жертви війни, до того ж невинної дитини, – це вже навіть не цинізм, не блюзнірство, а якийсь вишуканий різновид садизму. А може – звичайна дурість.
 
У результаті такої селекції топ-500 виглядав химерним вінегретом неспівмірних за масштабом та протилежних за полярністю особистостей. Поряд із такими титанами, як Толстой, Достоєвскій, Чайковскій, Сахаров, ніяково тулилися прізвища людей, відомих лише у вузьких колах. А поряд із іменами великих гуманістів знайшлося місце для вбивць і казнокрадів.
 
Впадає в око, що особистостей із прізвищами на кшталт Вінцингероде, Мейєрхольд, Довженко, Багратіон у списку чи не більше, ніж їхніх колег із традиційними для представників титульної нації прізвищами Пєтров-Водкін, Распутін, Дуров або Бухарін. Дивного у цьому, мабуть, нічого немає – імперія як-не-як. Але чи справедливим за таких обставин є вживання терміну «вєлікая русская культура»? Таке явище дійсно мало місце в історії, але з огляду на те, що творилася ця культура, як, до речі, і наука, не меншою мірою, ніж етнічними росіянами, також євреями, українцями, німцями та представниками багатьох інших народів, справедливіше було б користуватися визначенням «вєлікая россійская культура», за територіальною, а не етнічною ознакою.
 
І, звичайно ж, наші сусіди не були б самими собою, якби не поцупили того, що погано лежить. Щоби компенсувати куцість і непевність власної історії та покрити дефіцит особистостей, вони включили до свого списку мало не всю українську топ-сотню, за винятком, звичайно, Мазепи, Бандери та Шухевича. І якщо, наприклад, присутність Хмельницького можна пояснити тим, що той зробив Московії гарний подарунок, Гоголь – писав російською, а Корольов мив золото та будував ракети й супутники все-таки на території Російської Федерації, то що за таке «щастя» випало преподобному Нестору-літописцю, княгині Ользі, князям Святославу, Олегу, Ярославу, королеві Франції Анні Київській, Махну, Ковпаку, Піддубному та багатьом іншим особам, можна лише здогадуватись. Зовсім уже ні в тин, ні в ворота.
 
Пояснювати це спільною історією не варто. Бо доведеться відповідати на незручне запитання: чому в списку не представлено жодного діяча Золотої Орди? Де Бату, Кучум, Узбек, Ногай, Тохтамиш? Невже забули нащадки Алєксандра Нєвского, Івана Каліти або Дмітрія Донского, з чиїх рук ці герої Росії отримували ярлики на княжіння в своїх улусах і для кого вони стягували данину з власного народу? Чи, може, забули, що саме суперечка за спадок Орди між Московією та Кримським ханством стала причиною спалення Білокам’яної Девлет-Гіреєм у 1571 році? І хоч Москва возила данину в Крим аж до 1700 року, ханство, як відомо, спадкоємцем Орди так і не стало. Є запитання?
 
А ще топ-500 справляє враження, ніби великих синів і доньок Росії народжували лише представники титульної нації та гастарбайтери. Невже окрім Джаліля, Гамзатова та Таривердієва гідних представників десятків корінних народів більше не знайшлося? Негарно якось вийшло, негарно.
 
Мабуть, упорядники дуже поспішали, якщо нафарширували список різнокаліберним служивим людом, а нобелівського лауреата Мечнікова забули. Як і Глушка, Челомея та Янгеля, які своїм внеском у розвиток ракетно-космічної техніки цілком могли би посперечатись із самим Корольовим. А де прабатько всіх російських винахідників Кулібін? Непорядок.
 
Не обійшлось і без подвійних стандартів в оцінці історичних подій. Гетьмана Мазепу наші сусіди вже триста років таврують за зраду царю, зате власних бунтарів та заколотників Мініна з Пожарським, що віроломно повстали проти польського королевича Владислава, якого самі ж запросили на царювання і якому присягнула на вірність вся Москва, разом із майбутнім родоначальником династії Романових, Михаїлом, – героїзують.
 
Не можна занести до активу авторів представлення претендентів парами, як то у випадку з Мініним та Пожарським. Це несправедливо принижує і ставить під сумнів самодостатність кожної з цих фігур. Пересвєт і Ослябя, Ільф і Петров, Єгоров і Кантарія та багато інших. Чому ж тоді Чапаєв без Пєтьки, а Ленін без Крупської чи Інеси Арманд? Навряд чи членам сьогоднішнього правлячого дуумвірату було би приємно довідатися, що перед ними маячить перспектива засвітитися у подібному шоу перед вдячними нащадками в образі двоєдиної істоти «Путін і Медвєдєв».
 
Чимало ляпів допущено авторами і в історичних довідках про претендентів. Київська Русь сором’язливо названа «Древнерусским государством». Саме так – з великої букви. Іван ІІІ (1440 – 1505) представлений як «основатель … государства Россия», тоді як Петро І повелів перейменувати Московію неруським словом «Russia» лише 1721 року. Про відомого диверсанта і терориста Кузнєцова написано, що він «погиб в бою с карателями УПА», тоді як карателями називають не тих, хто бореться проти загарбників, а тих, хто вчиняє розправу над місцевим населенням. А деяким персонажам і зовсім не поталанило. Виявляється, головною заслугою мореплавця Вітуса Іонассена Берінга було те, що він був «русским патриотом», Васілій Іванович Чапаєв – просто «герой анекдотов», а Михаїл Кутузов прославився тим, що «был ранен в глаз». Якщо це стьоб, то недоречний.
 
І таким інформаційним лушпинням проект набитий по саму зав’язку. Багато таких «перлів» із часом було виправлено, але осад залишився.
 
Та як би там не було, а 12 червня нарешті вперше пролунав глас народу. Після підрахунку голосів глядачів коло претендентів не лише звузилось удесятеро, а й зазнало якісних змін. Якщо у топ-500 помітно переважали діячі гуманітарної сфери (літератори, вчені, художники, музиканти, духовенство), то серед імен, які пройшли через сито топ-50, утворився паритет між гуманітаріями, з одного боку, та державними і військовими діячами – з іншого.
 
Українців у цьому списку майже не залишилося, за винятком переможця вітчизняного проекту Ярослава Мудрого, Сергія Корольова та Іллі Муромця. Про двох перших ми вже згадували, а Іллю Муромця з російської свідомості вже не зітреш, не викреслиш, не витравиш – «былинный русский богатырь» тому що. Невідомо, хто й коли перейменував преподобного, якого аж до ХІХ століття називали Муровлянином (від Чернігівського Муровійська), змінив його «прописку» і підчистив біографію, зате достеменно відомо, що розважатися редагуванням літописів полюбляв Іван Грозний. А за Петра І та Катерини ІІ фальсифікація минулого набула тотального характеру. Переписування історії для росіян є таким же національним спортом, як для українців – поділ гетьманської булави.
 
Момент істини в телешоу «Имя Россия» настав наприкінці вересня, коли було оголошено імена дванадцяти стовпів російської історії. Попри численні скандали з маніпуляціями при голосуванні, можна констатувати, що випадкових постатей, на відміну від топ-500 і топ-50, серед фіналістів не спостерігається.
 
Тенденція, зафіксована при відборі 50 найвидатніших росіян, переконливо підтвердилася. До щасливої дюжини потрапило тільки троє сіячів розумного, доброго, вічного – Пушкін, Достоєвскій та Менделєєв, решта дев’ять виявилися самодержцями, вождями та служивим людом – так проявилася споконвічна любов російського народу до влади. До речі, в українській фінальній десятці «державників» було тільки троє.
 
Після визначення фіналістів проект вступив у телевізійну стадію. В дванадцяти випусках шоу глядачі знайомилися з фіналістами, а в тринадцятому буде оголошено ім’я абсолютного переможця – особи, яка найбільш повно символізує Росію, її народ та історію. До цього залишилися лічені дні. Хто ним стане, не так важливо, але навряд чи це буде Пушкін (попри сьогоднішнє лідирування), Достоєвскій та Менделєєв – важко повірити, що символом країни з такою історію може бути визнано поета, письменника або вченого.
 
Не світить така честь і Сталіну з Леніним. Навіть попри те, що за роки царювання найвідомішого підполковника КҐБ доля симпатиків «ефективного менеджера» зросла з 12 до 53 відсотків – Кремль побоїться почути від цивілізованого світу невтішний діагноз.
 
Мізерними є шанси Івана Грозного та Катерини ІІ – через занадто криваву репутацію першого та стовідсотково неросійське походження і «романтичні стосунки» із братами нашими меншими – другої.
 
Алєксандр ІІ на фоні інших монархів і вождів просто губиться. Столипін та Суворов – вибачте, не той масштаб. Алєксандр Нєвскій, по правді, масштабом також не вийшов, але попри неоднозначну роль в історії, образ князя, замаскований пилом століть та ретельно відретушований свіженьким фентезі «Александр. Невская битва», на фоні колег по фіналу виглядає цілком респектабельно.
 
Що ж до Петра І, то попри масштабність цієї фігури не варто забувати, що ставлення до нього не тільки в цивілізованому світі, а навіть у самій Російській імперії було різко негативним, і лише завдяки особистій симпатії Сталіна кривавий тиран перетворився на прогресивного реформатора. Словом, кандидатура ймовірна, але не оптимальна.
 
Сюрпризи також можливі. Логіка логікою, але до фаворитів цілком може приєднатися Пушкін. Зважаючи на негативний імідж Росії, особливо після вчинення агресії проти Грузії, не виключено, що для його відбілювання пропагандисти використають ім’я великого поета. Це був би цікавий хід.
 
Загалом, треба визнати, що як і «Великі українці» у нас, проект «Имя Россия» у сусідній країні очікуваного сплеску патріотизму та інтересу до історії не спричинив. Робити якісь висновки, мабуть, не варто – це ж лише розважально-пізнавальне шоу і зайвий пафос тут ні до чого.
 
Втім, один висновок напрошується сам собою. Склад фіналістів поставив у незручне становище апологетів теорії про «единый славянский народ», що нібито через історичні непорозуміння тимчасово розділений державними кордонами і тільки те й робить, що мріє про возз’єднання.
 
Їм буде дуже складно пояснити своїм опонентам чи адептам, чому «брати», що живуть по різні боки кордону, настільки по-різному ставляться до більшості фіналістів російського проекту. Якщо для представників цього самого «единого» народу, які живуть у Росії, Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Столипін, Алєксандр ІІ, Ленін, Сталін – герої, то для їхніх «братів», що живуть в Україні, – це справжні пекельні персонажі.
 
Виглядає так, що улюбленці російського народу мимоволі становлять своєрідний вододіл між свідомостями росіян і українців. Вчинки одних і тих самих історичних осіб у цих народів знаходять діаметрально протилежну оцінку – від цілковитого схвалення до повного неприйняття. Це свідчить як мінімум про різну систему цінностей та виразну відмінність менталітетів. Тож про який «единый народ» ми говоримо?
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY