Пам’ятаєте, як під час Помаранчевої революції жонглювали кількістю маніфестантів на Майдані? В залежності від своєї політичної орієнтації одні медіа роздували її до фантастичних «мільйонів», інші – скорочували до «кількох тисяч» або й взагалі оголошували, що Майдан спорожнів. Дехто нібито намагався рахувати за міліцейськими методиками, але результати все одно різнились на порядок – знов-таки, в залежності від політичних уподобань ЗМІ. Історія повторюється…

 

Про передумови, завдання та успіхи акції «Дістали!», ініційованої «Манифестом среднего класса Украины» Юрія Романенка, вже багато було сказано й написано. Ті, хто ставився до акції скептично, о 12-й 22 грудня мали власний флешмоб: обмінювались інформацією про те, що чути за вікном. Здебільшого за вікнами було тихо.

 

Те, що «гуділи мало», визнала і головний редактор «Української правди» Олена Притула, без чиєї активної підтримки акція навряд чи відбулась би, а «Маніфест» навряд чи перетворився б на найрезонансніший текст минулого тижня. Неможливо встановити, скільки було автомобілістів, які відгукнулись на заклик Юрія Романенка і натиснули на гудок – сотні, тисячі чи десятки тисяч. Проте факт є фактом: акція не була масовою. У ній взяла участь відносно невелика кількість мешканців Києва. Переважно гудки було чути в центрі Києва від машин, які спеціально приїхали туди, зокрема й в організованих колонах.

 

Не коментуючи ані саму ідею акції, ані особистість її ініціатора, зосереджуся на власному прогнозі, який здійснився на 102%: «Неважливо, скільки людей буде бібікати. Важливо, що про це напишуть». Щоправда, в іншому я помилився: муху зі слона зробила не «УП», а журналісти всеукраїнських телеканалів. Ті, хто чув удень поодинокі сигнали серед звичного міського шуму, мали бути вражені, побачивши ввечері в новинах сюжети про те, що відбулась успішна масова акція протесту проти дій влади, і далі буде ще масовіше і успішніше, а хто не бібікав, той козел.

 

З усіх всеукраїнських телеканалів лише Перший національний вирішив, що акція, яка провалилась, не є інформаційним приводом. Усі інші послали своїх кореспондентів висвітлювати клаксонний флешмоб, і всі кореспонденти сумлінно виконали завдання.

 

Розшифрування матеріалів, присвячених акції, можна побачити тут. Ось деякі цитати:  

 

 (Словосполучення «масові протести» добре сполучається з названою кількістю автомобілів, які створювали потрібний шумовий ефект на Печерську – 10).

 

«Сегодня в полдень по всей Украине водители нажали на клаксоны своих машин…

 

 

… И лишь водители чиновников не нажимали на клаксон…»

 

«Юрій Романенко і гадки не мав, що його ідею трихвилинного протесту підтримає стільки людей. Уперше запропонував таке в Інтернет-щоденникові. Відгукнулося чимало охочих. За підрахунками Юрія, не менше мільйона….

 

…Сьогодні о дванадцятій на вулиці виїжджають автомобільні колони».

 

«Достали. Сказать об этом властям сегодня решили тысячи людей по всей Украине. В основном – предприниматели…

 

.. Акция с таким названием прокатилась сегодня по Украине. Принять в ней участие в течение недели предлагали всем несогласным с нынешней ситуацией в государстве, раздавали листовки и давали объявления по радио. Одновременно на клаксоны в Днепропетровске нажали несколько тысяч водителей. Еще столько же в Києве».

 

Винесемо за дужки розмовну програму «Новий час» на 5 каналі, ведучі якої явно «перегнули палицю» в інший бік (за що й постраждали від надмірно експресивного гостя), і зосередимось саме на новинах.

 

Якщо скласти з того, що повідомили різні канали, цілісну картину події, можна уявити справді масову акцію, в якій узяла участь більшість (так, зокрема, повідомив «Корреспондент.нет» - «В 12:00 на центральных улицах Киева прошла акция под названием Достали. Большинство автомобилистов на протяжении нескольких минут гудели в клаксоны своих авто») водіїв. Крім того, акцію всеукраїнську (називались Харків, Дніпропетровськ та «всі великі міста»), тим часом як, наприклад, «Газета по-киевски» поцікавилась у своїх регіональних кореспондентів і виявила, що в обласних центрах було чути лише поодинокі гудки.

 

Що ж до походження акції, то жоден із авторів не озадачився цим питанням: обмежились констатацією того, що учасників «об’єднав маніфест в інтернеті». Смішно, але нічого не було сказано про аргументацію ініціаторів акції, про цілі, які вони переслідують (хоча вони не надто чітко артикульовані і в самому маніфесті) – лише «обурення ситуацією, що склалась». Лише «1+1» не полінувався перелічити: «проти спекуляцій із доларом, проти хабарів у місцевому самоврядуванні, лавах ДАІ та пожежників та проти політики Росії щодо України, і бездіяльності Тимошенко, Януковича і Ющенка» (наскільки це відповідає викладеному у «Маніфесті», судіть самі). Так само не поцікавились журналісти й особою пана Романенка (яка, на думку Володимира Фесенка, могла стати причиною охолодження ентузіазму тих, хто спершу підтримав акцію). Відтак, усі застереження щодо механізмів поширення (зокрема, тривалий піар на «УП» із банерами та серією «промо-текстів»), змісту та персоналії автора маніфесту залишились за кадром. У кадрі ж – «масова акція протесту», якої не було.

 

У мене є дві версії причин того, що сталося.

 

Перша версія. Журналістів послали на завдання, їхні сюжети планувались у вечірніх випусках, тож вони повинні були «кров з носа» привезти матеріал. Повідомляти про провал акції видалось не комільфо, тому вони вирішили вчинити за принципом, сформульованим свого часу Жаном Новосельцевим: «я по максимуму розганяю подію і даю, щоб вона була смачною». 

 

Найбільше ця ідея вписалась у формат «Вікон» СТБ, для яких значущість події в загальному суспільно-політичному контексті – далеко не найважливіший критерій для визначення того, що має потрапити у випуск. Смішно, як з президентськими кажанами, не вийшло, проте в цілому дух події вони передали, і, до честі журналістки Мар’яни Бухан, принаймні, не казали неправди про «тисячі», «масовість» тощо. Інші, прагнучи виправдати нікчемний насправді інформаційний привід, мусили знайти у події трохи «доданої вартості». Зрештою, журналісти могли й самі вболівати за акцію, тож трошки – ну зовсім трошечки! – перебільшили її масштаби. 

 

Друга версія. Надійшла команда «тема важлива і актуальна», і журналістам було рекомендовано розкрутити акцію «згори». Це непрямо підтверджується тим, що найбільше пафосу та трагізму бачимо в сюжетах «Інтера» та ТРК «Україна» - двох каналів, які відверто працюють на нинішню опозицію та проти Кабінету Міністрів. «Кому вигідно?». Певна річ, тим, хто зараз найменше асоціюється з владою, проти якої був спрямований протест.

 

Навіть не знаю, що краще. Якщо десяток журналістів провідних телеканалів України (а скільки ще було репортажів на малих каналах, у газетах, на радіо, на сайтах!) вирішили, не змовляючись, «дотягнути» порожню подію, щоб їхній матеріал не пропав – симптом прикрий і небезпечний. Тут уже глядачеві пора замислитись, чи варто довіряти новинам, у яких заради рейтингу та галочки конструюються віртуальні масові акції. А керівництву каналів – про те, що буде, якщо глядач довіряти перестане.  

 

Насправді ніхто не заважав журналістам зробити матеріал про те, чому акція не виправдала сподівань. До того ж, на відміну від скромної реалізації, задум та його промоція виявились справді безпрецедентним для українського Інтернету прикладом вірусного поширення суспільно-політичного тексту. Наскільки українське суспільство готове реагувати на заклики до бунту в сучасних умовах? (Власне, неуспіх акції засвідчив, що не готове). Наскільки українців насправді «дістали»? Тема цікава, але, очевидно, не для нашого телебачення. І не для його уявного глядача.

 

Якщо ж насправді журналісти лише виконали чиюсь указівку показати акцію так, щоб вона видавалась якомога масштабнішою… Що ж, тоді незабаром ми можемо знову побачити в газетах фото на зразок цієї:

 

 

 

Це, нагадаю, перша шпальта газети «Киевские Ведомости», яка зображає демонстрацію на підтримку політики Леоніда Кучми. Насправді на фото – мітинг «України без Кучми», але гасла на транспарантах «відфотошоплені» - замінені на протилежні за змістом.

 

Здавалося, що це все давно стало історією, яка ніколи не повториться. Але тепер хтозна, як далеко заведуть нас клаксони в журналістських головах, які заглушають голос розуму.