detector.media
Сергій Грабовський
, для «Детектор медіа»
19.12.2008 09:40
Маємо те, що маємо: кризову «зачистку» медіапростору від інтелекту
Маємо те, що маємо: кризову «зачистку» медіапростору від інтелекту
...І от коли, нарешті, у випуску «ТСН», присвяченому обранню Володимира Литвина головою Верховної Ради, досить мила телепанночка із числа «молодої гвардії» колись взірцево-інтелігентних «Плюсів» спершу чітко вимовила: «Литвин подякував депутатів за своє обрання», а через якийсь час додала, що «він працював заступником президента Академії наук», – усе, нарешті, почало ставати на свої місця. Жупел світової фінансово-економічної кризи, видається, саме для цього і потрібен нинішнім власникам медіапростору – щоб навіть найкращі зразки ЗМІ не піднімалися вище за рівень сакраментального «барбоса», не раз уже згадуваного «Детектор медіаю». Щоби рештки інтелектуальних видань і телепрограм якщо й не були би знищені повністю й остаточно, то опинилися б на безнадійному маргінесі суспільної уваги і політичної впливовості. Щоби жодні «справи Ґонґадзе» і «журналістські маніфести» не створювали проблем можновладцям та їхньому оточенню, а прагнення думати самостійно й одержувати для цього інформацію зі ЗМІ назавжди зникли з поля інтересів більшості споживачів медіапродукції.
 
Звичайно, навряд чи переважне число таких власників здатне осмислювати події на рівні «високих матерій» і робити метафізичні висновки у стилі, скажімо, Юрія Шевельова-Шереха чи Соломії Павличко, 100- і 50-ліття від народження яких відзначається цього місяця (у нормальній країні такі дати стали би підставами для серйозних розмов у провідних ЗМІ). Ні, тут ідеться радше про «спинний мозок», про здатність інтуїтивно відчувати неабияку потенційну небезпеку від самого факту існування і поширення у суспільстві навіть не бунтівних ідей, а простої атмосфери справжньої фаховості, взірців, образно кажучи, «високих інтелектуальних технологій». Не має значення, в якій саме царині. Тоді життя тих, хто має фінансову й адміністративну владу, стає спокійнішим, якщо не просто спокійним. Бо ж, скажімо, тележурналіст, котрий веде мову про «заступника президента Академії наук», без заборони з боку редактора чи топ-менеджера ніколи не нагадає глядачам, що цей «заступник президента» кілька разів був спійманий провідними істориками й політологами України на банальному плагіаті. Не тому не нагадає, що побоїться навіть спроби пустити подібну вістку про знану персону в ефір, а тому, що до кінця свого віку не поцікавиться жодною подробицею життя свого персонажа, крім тих, що опубліковані на офіційних сайтах. А навіщо, коли є значно цікавіші речі, ніж длубання в якомусь там background‘і? Коли треба заробляти гроші, а не мудрувати лукаво?
 
І справді, навіщо? Якщо, звісно, не йдеться про нову серію нескінченних пригод Алли Пугачової та Максима Галкіна або позачергове розлучення-весілля народної улюблениці Прекрасної няні? І то – хіба той background на телебаченні чи у пресі колись торкався реальних життєвих проблем Галкіна чи Заворотнюк, які насправді (досить вслухатися в їхні надривні веселощі) не виглядають гламурно-успішними щасливчиками?
 
Але говорити про реальні речі на професійному рівні наразі «не прийнято».
 
Ба більше: тих, хто вміє так робити, просто «зачищають». Я можу сто тисяч разів не бути згодним із В’ячеславом Піховшеком і гидувати приходити на програму, яку він вів на «1+1», але свого часу Піховшек принаймні показав себе як непоганий професіонал. І, безумовно, у фаховому сенсі він на дві голови вищий за теперішню команду «Плюсів» і не гірший за неї ж у сенсі моральному (бо це треба мати дуже специфічний «обліко моралє», щоб з радістю всістися в крісла своїх колег, викинутих з роботе через те, що вони були вищими за рівень сакраментального «барбоса»).
 
А от «барбосоподібні» – це інша справа.
 
От такі журналісти сьогодні, схоже, найбільше у ціні. І не лише на оновлених «Плюсах». І не лише на телебаченні. Коли вже не «Комуніст», а «Газета по-киевски» розповідає про «легендарну підпільну організацію Молода гвардія”», що, мовляв, «врятувала 2000 людей, спаливши біржу праці з документами на відправку їх у Німеччину», то про що можна говорити? Давно вже будь-яка освічена людина знає, що та легенда створена відділом пропаганди ЦК ВКП(б) плюс Олександром Фадєєвим і що «врятовану» молодь чоловічої статі «визволителі» зазвичай негайно мобілізовували, не документуючи цього і не перевдягаючи у військові однострої, – і кидали майже беззбройну у лоб на німецькі кулемети (подробиці – хоча б у блискучих спогадах Анатолія Дімарова, який у роки війни створив у Донбасі реальну, а не «легендарну» підпільну організацію)... Але для того, щоб писати більш-менш правдиві речі, потрібен певний професіоналізм, чи не так? І певні моральні стандарти – не буду верзти нісенітниці. А ці речі сьогодні не в ціні. Бо ж «аудиторія не хоче заумного», а «на вулиці сьогодні криза»...
 
Як на мене, саме посиланням на кризу нині вміло користуються господарі медіапростору України. Принаймні, їхня переважна більшість. Часом – на підсвідомому рівні (просто викидаючи зі своїх ЗМІ «надто розумну» публіку), а нерідко – цілком свідомо, повністю позбавляючи фінансування найбільш інтелектуальні видання (чи обмежуючи кошти до мінімуму) чи змушуючи ці видання рухатися в бік «жовтизни». Воно й справді: не заробиш в нинішній Україні особливих статків на газетах і журналах, розрахованих на читачів, здатних відрізнити Станіслава Єжи Леца від Станіслава Лема. Хоча б тому, що таких читачів, боюся, із кожним роком стає все менше і менше. Як і тих, для кого згаданий дещо вище неодноразово впійманий на плагіаті академік і політик ніколи вже не виглядатиме авторитетним персонажем суспільного життя. І тих, кому ще цікаво (свят-свят!) прочитати «якогось давнього грека Тібулла (sic! – С.Г.) в перекладах нікому не відомого Андрія Содомори» (пряма цитата з безапеляційного негативного вердикту нового головного редактора журналу, який, себто журнал, ще рік тому вважався одним із еталонів інтелектуальності в українській періодиці...). Читачів такого ґатунку не надто багато (за найоптимістичнішими підрахунками, пару відсотків від дорослого населення країни) і це здебільшого люди, чия зарплата у доларовому еквіваленті за останні кілька місяців зменшилася удвічі. Іншими словами, публіка, комерційно не надто приваблива.
 
От і виходить, що коли в іншому інтелектуальному журналі автор робить в одному реченні статті, присвяченої Голодомору, аж чотири (!!!) грубих фактографічних помилки, то цього не бачать ані редактори часопису, ані, очевидно, більша частина читачів. Не знають фактів? Нецікаво знати? Взагалі повний постмодерн – пиши, як карта ляже, всі істини відносні? Зате ж витриманий формат – добрий папір, кольорові фото, лаконічні тексти – все для того, щоби продукт продавався. Все добре, крім змісту.
 
А чого ви хочете – криза! Поменше мудрування, побільше фотографій, скандалів та історій із життя Алли Борисівні й компанії. І добре, якщо саме Алли Борисівни – існують куди більш, скажемо так, ніякі, але гламурні персонажі.
 
Ось такі маємо справи. Зменшення числа читабельних професійно зроблених текстів преси та інтернету. Не кажучи вже про телепрограми. Хтось скаже, що я перебільшую, але повторюся ще раз: схоже, жупел кризи дуже добре став у нагоді для чергової «зачистки» інформаційного простору України. «Зачистки» дуже хитрої – такої, що вигідна й основній масі господарів мас-медіа, і більшості журналістської братії, і навіть частині редакторату, який може розслабитись і звертати увагу тільки на якість фотографій та вмілий дизайн сторінок. Всі щасливі, крім невгамовних кількох відсотків аудиторії та купки авторів, які чогось скандалять і вимагають якоїсь Істини.
 
Але кому потрібні ці людці та їхні прихильники? Якби ще у медіасекторі «крутилися» зайві гроші, то можна було б подумати і про охоплення цих кількох відсотків аудиторії, а так... Бабель там чи Бебель, Лем чи Лец – яка різниця, аби ЗМІ ревно виконували поставлені перед ними завдання! Крім збирання «бабла», зокрема, - традиційне для України завдання мобілізації певних груп електорату навколо тих чи інших передових партійних ідей.
 
Що ж, це все речі об’єктивні й органічні, тим більше за кризових часів.
 
От тільки чи не повернемося ми всі, йдучи таким шляхом, до часів, коли простолюд щиро вважав, що Конституція – це ім’я дружини «хорошого» претендента на престол?
 
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY