Треба знищити сам формат громадсько-політичного ток-шоу. Так кричить моя задовбана свободою слова свідомість. Як співав колись Нік Кейв, «все прекрасне має згинути».
Так, я знаю, що не варто ототожнювати велике і світле поняття з його, даруйте за нецензурщину, невдалим симулякром. Але який може бути вибір, якщо саме цей смисловий каліч зжер усі значення терміну, котрий нібито є моєю абсолютною цінністю й, за сумісництвом, найбільшим здобутком нашої молодої й такої ж інвалідної демократії? Нас із цією потворою об’єднує замкнутий простір вітчизни, і нам дуже важко жити разом. Хтось із нас, врешті-решт, має здохнути перший. Так, я втрачаю почуття гумору. Як втрачаю і здатність писати, втрачаю здатність мислити, усвідомлюючи, що всі мої слова – щоденний харч інформаційного монстра, така ж блювота на його вустах, як і відверта брехня політиків.
Моя голова, на жаль, не може змагатися у швидкості навіть зі стареньким комп’ютерним процесором, а тому всі огроми інформації, отримані з електронного та паперового світу, намагається сприймати за допомогою кондового додавання та віднімання: одиничка – істина, нуль – брехня. І звідки береться це кляте «мінус сто п’ятнадцять» – я не можу збагнути. Анігіляція сенсів – улюблена розвага нашої свободи слова; немає вже ані нулів, ані одиничок – у більшості повідомлень вдається розшифрувати лише безодню правдобрехні. Ні, це не бруд і не сміття, як твердять оптимісти. І першому, і другому можна дати раду, поки є на світі віники, ганчірки і містери-мускули. Але як дати раду таким штамам сьогодення, як священик-рецидивіст або православний комуніст? Це нуль чи одиниця? Чи все ж таки мінус сто п’ятнадцять, системна помилка і «абонент не може прийняти ваш дзвінок»?
Наша свобода слова передбачає рівні права і для правди, і для брехні, і для всіх «третіх сил». Але не передбачає дотримання тих дозувань, які б дозволили людині на іншому кінці дроту дотумкати: нуль чи одиниця? І йдеться ж не про складні філософські матерії, діалектику та герменевтику, а про елементарні значення, якими ми звикли маркувати кожне повідомлення, а відтак – і його ретранслятора. Коли баба-сусідка каже, що в її кума вся картопля вродила, як голова завбільшки, то ви можете швидко зорієнтуватися, нуль чи один, але коли про це повідомляє диктор теленовин, сприйняттєвий процесор підвисає, – він звик, що завдяки свободі слова телевізор сочиться від’ємними значеннями, котрі неможливо класифікувати як правду чи брехню.
Те, чого не може бути, бо не може бути ніколи, завдяки свободі слова стало нашим повсякденням. І що гостріші, відвертіші, актуальніші та скандальніші повідомлення заповнюють наші вуха, то більше нам доводиться докладати зусиль, щоби подолати власну байдужість.
Вірити тільки в те, що є абсурдом, – така наша практика порозуміння (прикро лише, що вона ніяк не стосується Бога). Коли ж хтось пнеться продати нам нуль (як правило, про когось іншого) або одиницю (як правило, про себе), – це вже насторожує. Занадто просто, щоб у це повірити.
Пригадуєте, скільки гумору й сатири викликали такі артефакти радянської дійсності, як записки на дверях магазинів кшталту «ушла на базу, буду через 15 минут»? Наївніші громадяни чекали півгодини або й більше, обурювались, писали скарги, вимагали справедливості. Інші люди розуміли, що сьогодні кіна не буде і краще прийти завтра. Але й перші, й другі охоче реготали з таких «курйозів». Реготали, бо і продавщиця, і обдурені громадяни прекрасно розуміли всю повноту сенсів, які передбачає це «ушла на базу...».
Сьогодні я приходжу в ощадкасу, де висить оголошення: «Увага! Працює тільки один касир! Прохання не скандалити, бо іншого нема і не буде». Люди стають у кілометрову чергу і максимально реалізують свою свободу слова. Але всі розуміють, що в такому, здавалося б, ідіотському та абсурдному зверненні банку до своїх клієнтів немає і не може бути нічого смішного. Бо всі намагання розшифрувати його дають в результаті мінус сто п’ятнадцять. І ніхто навіть не намагається писати скарги, ніхто не кличе директора, – це магічне повідомлення чудово резонує з людською вірою в те, чого не може бути.
Коли на телеекранах тільки з’явилася перша «Свобода слова» – я дуже тішився, мовляв, нарешті вся країна побачить і почує, за яких ідіотів голосувала. Минуло достатньо часу, щоб переконатись: не існує таких вербальних дурниць, які би похитнули народну віру в абсурдність свого вибору, альтернатив якому – катма.
В рок-музиці є такий термін: «стіна звуку». Це специфічне звучання, в якому всі частотні характеристики вирівнюються, а вокал часто перекривається щільними гітарними партіями. Наша свобода слова сконструйована за тим-таки принципом Філа Спектора: немає різної глибини висловлювань – усі вони звучать в одній площині, перекривають одне одного і нашаровуються; безпробудні взаємні звинувачення виплітають такої щільності стіну, в якій правосуддя навіть не може встромити пальця між покладеними один на одного злочинами – не пролазить, попри щедре змащування. Одна лише різниця: Філ Спектор започаткував новий принцип творення звукової гармонії, а його сумнівні послідовники в Україні довели, що це неможливо слухати.
Здавалося б, запустивши в ефір десятку політичних трупів, кожен із яких стопудово наговорив на мінус сто п’ятнадцять, варто зупинитися. Аж ні: дози опромінення зростають, і послідовності Фібоначчі зі знаком мінус немає кінця-краю.
Політик може бути клоуном і брехуном – і його любитимуть. Не за те, який він клоун і брехун, а за те, який він політик. На черговому ток-шоу не вискочить з-за лаштунків його шкільна вчителька з червоним від сорому обличчям і не заверещить: «Прикуси язика і вийди геть із класу!», – ні, вона піде на вибори і проголосує за свого Петю. Його показують у телевізорі – й це для неї одиниця.
На одне тільки надія. Наш народ уже мав достатньо можливостей зрозуміти: якщо одні гниди будуть регулярно називати інших гнид цим образливим словом «гнида», то ніхто з них у підсумку не стане лелекою. Якщо у вітчизняної свободи слова може бути якесь досягнення – то ось воно і є.
