Якби львівського судді Ігоря Зварича не було, його варто було б вигадати для ілюстрації глибини прірви, яка розділяє владу і народ у цій країні. Ось гарний приклад того, що економічна криза торкнеться лише звичайних громадян, із яких банкіри будуть чавити усе до останньої копійки, щоб «утримати ліквідність», перераховувати кредити за новими відсотками і новим курсом валюти, роботодавці-капіталісти – відправляти у неоплачувані відпустки і затримувати зарплати, «бо всім погано». А судді та решта можновладців будуть і далі заохочувати «посівання» у себе вдома та на робочому місці мільйонами доларів та гривень.

 

На цьому тлі не дивує заява Сергія Ківалова про необхідність позбавлення Зварича суддівського звання: корумпованій системі, яку уособлює і сам Ківалов, потрібен офірний цап, якого треба кинути на поталу натовпу, щоб нічого не змінювати. Не дивують і слова Президента з телеекрану (у версії «1+1») про те, що випадок із самовиправданням Зварича – «сюжет для якогось фейлетону». Можна лише додати: «фейлетону у фейлетоні» про коротке правління самого Ющенка.

 

Взагалі, після перегляду гумористично-цинічного сюжету про Зварича на «1+1» (відеозапис тут) складається враження, що якийсь абсолютний дух Цинізму та Історії Морального Падіння (майже за Гегелем) уже стоїть за півкроку до «пізнання самого себе» і от-от нарешті не лише розкриє очі глядачам на божевілля, яке чиниться у країні, а й підштовхне до прямої дії. А там і суд Лінча не за горами… Бо як інакше притягти до відповідальності злочинця, якому влада так благородно дозволяє сховатися від фальшивого правосуддя…

 

Проте суддя Зварич – це лише епізод, деталь на тлі епічної картини боротьби за владу. А у цій боротьбі відбувся черговий поворот

 

Автор не може себе назвати ні фанатом Литвина, ні палким прихильником Януковича. Але, як на мене, є у лідері «регіоналів» щось по-людськи привабливе, особливо коли він говорить від серця та експромтом. Тоді як у рафінованому спікері з його лисячим личком і менторським тоном є щось по-людськи відразливе.

 

Проте влада здатна робити з людьми дива. Автор вкотре переконався в цьому після перегляду запису інтерв’ю спікера для телеканалу «Інтер» 14 грудня та виступу лідера Партії регіонів на ICTV у «Свободі слова» з Куликовим 15 грудня. Політиків у цих дійствах немов підмінили.

 

Отже, які цілі у своїх виступах могли переслідувати двоє політиків, одного з яких, на суб’єктивне переконання автора, можна по праву вважати головним переможцем, а іншого – в черговий раз «порожнім місцем» чи «зайвою людиною» української політики?

 

Литвин мав вселяти у глядачів оптимізм, впевненість у такому як ніколи непевному майбутньому, скріплюючи це демонстрацією переваг свого спікерства. Янукович мав знову одягати маску Кассандри і пророкувати швидкий крах нової коаліції, лякати страшними наслідками кризи і звинувачувати Тимошенко, щоб хоч якось відвернути увагу громадян від власної поразки.

 

Почнемо з Володимира Литвина. Навпроти ведучого Андрія Данилевича у зеленому глибокому кріслі сидів досвідчений, азартний гравець, який усім своїм виглядом показував, що тільки-но зірвав джек-пот. Хоча за внутрішнім самовідчуттям, як зізнався сам Литвин, це був навіть на джек-пот, а «друге одруження, коли все знаєш».

 

Кураж від перемоги і повернення у крісло спікера додав чіткості та різкості висловлюванням Литвина. Він просто і доступно пояснив:

 

що як спікер забезпечить стабільну роботу парламенту, незалежно від поділу на коаліцію та опозицію;

 

що «головне - не допустити зовнішнього впливу на діяльність ВРУ»;

 

що у Президента навряд чи є гарна альтернатива, окрім нікому не потрібних позачергових виборів;

 

що «не треба сьогодні жодній зі сторін намагатися тиснути, треба зосередити роботу виключно на прийняті антикризових рішень, все інше - це політиканство і аморальщина»;

 

«що дострокових виборів не буде, треба всім заспокоїтись і працювати. Вибори будуть в установлений час, як це передбачено законом - через чотири роки»;

 

що «треба сьогодні зробити все, щоб протягом року країна жила штатно, буду вживати такий термін, гарантувати проведення прозорих, демократичних виборів президента України в установлений термін. Небагато залишилось, треба почекати рік».

 

«Картина маслом», – так і хочеться завершити спіч Литвина словами Давида Марковича Гоцмана з «Ліквідації». Хоча більш привабливим для автора як виборця спікер не став, проте в його словах було більше смислу, ніж в аналогічному інтерв’ю Ющенка для «1+1» та «телезверненні до народу» прем’єр-міністра Тимошенко.

 

Це був той самий Литвин, який у листопаді-грудні 2004 року зміг провести Верховну Раду по краю прірви між авторитаризмом та анархією. І поки що своїми діями у парламенті, забезпечуючи голосування по антикризових проектах, він підкріплює свої слова. Проте питання про те, чи зможе спікер встояти від спокуси взяти ще більше влади, в тому числі за рахунок нинішніх ситуативних союзників, з одного боку, та не дозволити себе поглинути цими ж союзниками, з іншого, – залишається відкритим. Адже азартні гравці в розпалі гри можуть і не розрахувати свої сили...

 

А в понеділок на ICTV замість Януковича виступала його бліда тінь. До того ж, «тінь», яка погано вивчила підготовлені політтехнологами тези. Лідер ПР тричі(!) повторював тези про падіння темпів промислового розвитку, про падіння в металургії, про загрозу безробіття, про безвідповідальну владу та необхідність її зміни, відповідаючи на зовсім різні запитання.

 

Все дійство виглядало як підлаштоване навмисно для виголошення Януковичем інвектив на адресу «злочинної влади». Прізвищ Ющенка і Тимошенко Янукович так майстерно уникав, що складалося враження, ніби всередині він ще вірить у можливість домовитися з однією з частин «злочинної влади» і заради самої влади.

 

Звісно, подібний прийом повторювання використовують усі політики, але не можна ж це робити так нудно! В якийсь момент автор відчув, що ці надзусилля Януковича над собою пов’язані з тим, що він говорить українською мовою. Як тільки він перейшов на російську після запитання Вадима Карасьова, логіка виступу стала зрозумілішою, образи – точнішими. Отже, лідеру «регіоналів» варто порадити більше працювати над мовою, або перейти на російську і не комплексувати. Обрали ж у 1994 році Кучму, який взагалі говорив суржиком.

 

Що ж до антуражу в студії, то неозброєним оком було видно, що під Януковича була «заточена» і студія з експертами, які встигли задати кілька беззубих запитань. Увагу привернуло лише іронічне запитання Володимира Фесенка про успіхи уряду Тимошенко. Різке запитання Валерія Чалого про визнання Партією регіонів незалежності Абхазії і Південної Осетії було криком у пустелі. Додаткові запитання від Андрія Куликова були надто обережними і не ставили перед Януковичем власне питання руба: що ж ви збираєтеся робити в країні, яка наближається до такої страшної, за вашими ж словами, кризи?

 

Відповіді на це питання глядачі так і не почули, але Янукович із почуттям виконаного обов’язку перед електоратом залишив студію «Свободи слова». Ні, все ж таки без судді Зварича було б важко вислуховувати ефір із Януковичем: все рівно «болтати язиком» (цитата з Віктора Федоровича на «Свободі слова»), засівати хабарними доларами та ні за що не відповідати залишилося їм недовго. Поки не прорве…