Ну, що кіно – процес технологічний, витратний, що за відсутності широкого виробничого потоку дарма дошукатися шедеврів серед трьох вітчизняних кінематографічних сосен. Що для кіно потрібні великі кошти (як у Москві), потрібні відповідні закони (як у Москві), що, зрештою, потрібні високопрофесійні кадри, які теж, ну, так сталося, всі в Москві. Надто ж бракує якісних письменників та сценаристів.

 

Хоча зрідка трапляються справжні фахівці й в Україні, і тоді відбувається черговий «кінематографічний прорив». Як, скажімо, нещодавно презентований у Києві триллер «Ілюзія страху», знятий молодим режисером Олександром Кирієнком. Дебютував цей молодий митець два роки тому стрічкою «Помаранчеве небо», яка справляла враження збірки кліпів на музику «Океана Ельзи» й забулася, певно, ще швидше, ніж «ідеали Майдану».

 

Навіть попри те, що у стрічці були задіяні такі «звьозди», як Віктор Ющенко та Олександр Мороз, котрі зіграли себе самих. Кволий результат, схоже, не збентежив молодого режисера, і він залишився вірним раз і назавжди обраній творчій стратегії. А саме – наполегливо шукати (й знаходити) небуденних співтворців для своїх майбутніх шедеврів. Що й завершилося цілковитим успіхом фільму «Ілюзія страху», літературною основою якого є однойменний роман Олександра Турчинова, котрий спробував себе ще й в якості сценариста та продюсера.

 

Що, не знаєте такого письменника? Дарма. Член письменницької спілки, між іншим. А за сумісництвом ще й перший віце-прем’єр України. І також дарма дошкульний літкритик Михайло Бриних, свого часу рецензуючи аматорський текст, поблажливо додавав, мовляв, попри повну творчу безпорадність, роман же не номінується на Гонкурівську премію.

 

Порівняно з перспективами новоспеченої стрічки, хвалена літературна премія курить на балконі. Адже фільм не лише сподобався Юлії Тимошенко, а й уже висунувся Міністерством культури України на премію Американської кіноакадемії. Тобто будуть творці «Ілюзії...» змагатися за «Оскара» в номінації «кращий іноземний фільм». Так що на балконі курить і необачний зоїл Бриних.

 

Зрештою, хай би й змагалися, чом би й ні? Справді, може, когось і зацікавлять поневіряння українського бізнесмена з усіма джентльменськими наборами доби – розборками, «кидаловом», стріляниною, духовним очищенням і, до всього, неабияким філософським відкриттям про те, що «ваші проблеми – це ваш страх». Але довіри до віце-прем’єрського та режисерського творива було б незрівнянно більше, якби паралельно мали б змогу заговорити кінематографічною мовою й твори інших сучасних українських письменників.

 

Які, маю нахабство думати, надаються до такого перевтілення – ті ж «Сталінка», «Ключ», «Елементал», «Рекреації», «Солодка Даруся» і ще, й ще. Одначе, аби здійснилося таке диво, Олесеві Ульяненку, Василеві Шкляру, Юрієві Андруховичу, Марії Матіос та багатьом іншим, схоже, потрібно ставати мінімум нардепами. А відомому режисерові Вікторові Гресю, який десятиріччями не може знайти кошти на втілення свого грандіозного сценарного задуму за «Тарасом Бульбою», потрібно терміново підшукувати співавторів у Кабміні, а не серед забронзовілих класиків.

(Київ – Прага)