«Усі брешуть». Так звучить один із головних «хаусизмів» - афористичних та часом парадоксальних висловів доктора медицини Грегорі Хауса, головного героя одного з найпопулярніших у світі телесеріалів, показ якого стартував минулої неділі на каналі СТБ.

 

В контексті української політики цей короткий вираз особливо доречний. Обман і нещирість – ключові характеристики взаємин українських політиків у взаєминах з громадянами своєї країни.

 

У часи всесвітньої і національної кризи вони день у день заповнюють ефір демагогічними закликами і обіцянкам, водночас демонструючи повну нездатність до компромісу і злагодженої роботи. Вони ж бо добре знають один про одного – всі брешуть.

 

Брешуть і компартійні функціонери, називаючи себе комуністами. Автора не запідозриш у симпатіях до лівих ідей, але навіть у кращі для світового капіталізму часи я був переконаний, що в нормальному демократичному суспільстві, хтось має час від часу остуджувати ліберальну ейфорію і змушувати багатіїв замислюватися над принципами соціальної гармонії. Тільки от носіям українських комуністичних ідей, а точніше - їх приватизаторам, повірити важко.

 

Майже два десятиріччя всі ці колишні заввідділами міськкомів та обкомів  узурпують контроль над протестним електоратом і з більшою чи меншою вигодою приторговують цим ресурсом, обмінюють його на посади, або просто на конкретні гроші. Торгівля архаїчним брендом і лобістськими послугами та участь у політичних авантюрах на зразок «морозівської» антикризової коаліції становлять основний зміст діяльності цієї структури. І все це – під прикриттям публічної демагогії, основний зміст якої – зневага до власної держави і одновекторний «інтернаціоналізм».

 

Бенефіс одного із лідерів бізнес-підприємства під назвою КПУ Леоніда Грача, влаштований із люб’язною підтримкою каналу «Інтер», спричинив чимало шуму. Хоча за великим рахунком всі висловлені ним тези пережовувалися тисячі раз – і не тільки українськими комуністичними функціонерами. Якщо бажаєте переконатися, звідки вони черпають свої публічні тези, досить ознайомитися з розшифровкою програми «Свобода на Інтері» і цілком рядовим сюжетом російської інформаційної програми російського «Первого канала» «Время»:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Впізнали?

 

Думаю, що нардепів з НУ-НС, які покинули студію і згодом зреагували на «перли» комуніста Грача у формі відкритого листа, більше вразив не зміст його промов, а його відверто нахабна поведінка. А як підказує історичний досвід, спадкоємці Ілліча відверто нахабніють у моменти, коли особливо гостро відчувають слабкість влади. Саме в ці моменти їх звична риторика різко радикалізується, надихаючись усвідомленням безкарності.

 

Безкарність і, як наслідок, безвідповідальність - ключові ознаки українського політикуму. Ні на мить не замислюючись про наслідки, партійні спікери вкидають в інформаційний простір розкольницькі і антидержавні по своїй суті ідеї, отримуючи для цього заняття кращий ефірний час на провідних телеканалах – і жоден державний орган, що мав би турбуватися про державну цілісність та національну безпеку, цим не переймається.

 

Паралельно розвивається анекдотична ситуація з нардепом Коновалюком, який вирішив на міжнародному (читай – російському) рівні розголосити явно конфіденційну державну інформацію, за що й потерпів - був розжалуваний міністром оборони аж на три військових звання. Такий собі «Гагарін навпаки».

 

Показова ситуація, в якій всі сторони показують себе з найгіршого боку: народний депутат, який заради досягнення сумнівних піарних та політичних дивідендів готовий з легкістю розголошувати державні таємниці, міністр оборони, який обирає недолуго-швейківський спосіб тиску на того ж таки депутата, нездатність силових структур забезпечувати конфіденційність власних дій...

 

День за днем ми отримуємо подібні докази слабкості влади і розуміємо, що довго так тривати не може. Запит на «сильну руку» є – це визнають експерти і журналісти і прості громадяни. Але є й острах – чия рука оголосить себе сильною і для чого ця сила буде використана. Жоден з відомих претендентів довіри не викликає. Ми ж давно переконалися – всі брешуть…

 

Втім, не політикою єдиною… Ще кілька слів про доктора Хауса. Бо він таки того вартий. Першу серію культового серіалу «Хаус. Доктор медицини» на СТБ я пропустив. Підозрюю, що чималу частина тих глядачів, хто налаштовувався долучитися до одного з найпопулярніших у світі серіалів, «геніальний» маркетинговий хід каналу, що переніс старт показу з понеділка на неділю, також заскочив зненацька.

 

Але схоже, що цей заключний «фінт вухами» був лише логічним завершенням загальної «стратегії» СТБ з просування цього безперечного світового телехіта. Обраний для показу «Хауса» час – 18.12 з повтором опівночі, - очевидно, на думку менеджменту, надзвичайно вдало вписується в формат каналу, орієнтованого на платоспроможну аудиторію 14-49. Хоча неважко здогадатися, що для того, аби бути платоспроможними, більшості представників цієї аудиторії доводиться о 18-й у кращому випадку щойно закінчувати роботу, а опівночі надавати перевагу здоровому сну.

 

За бажання, звісно, в абсурдному за наслідками пошуку вигідного слоту для «Хауса» можна знайти свою логіку. Біда в тому, що в останні роки жоден з американських телевізійних блокбастерів, демонстрованих на українському телебаченні, не виправдав рейтингових надій. А більш-менш сталим інтересом користувалися хіба «Секс і місто», який виходив у пост-прайм, і перші сезони «Відчайдушних домогосподарок» (або, з нюансами перекладу – «Домогосподарок у відчаї»).

 

Всі вони стали жертвами мутного потоку російського нескінченного «мила» для олігофренів, яке заполонило прайм-тайм українських каналів – аж до того , що канали змушені були переривати або відсувати їх показ за північ або взагалі знімати з ефіру. Але щоб урівняти шанс якісного телекіно у змаганні з «Ранетками» всіх сортів, відвертою штамповкою надцятого сезону «Солдатів» чи сагою про родину Букіних з Єкатеринбурга, замало підшукати йому місця у програмній сітці.

 

Повернути широку аудиторію до якості, до змістовного кіно, яке, окрім заповнення пауз між рекламними блоками, має ще якісь культурні завдання, можна лише за умови серйозної роботи з глядачами, активного інформаційного супроводу. Який би включав у себе не тільки малозрозумілі для не втаємничених претензійні анонси, але і вводив би глядачів у широкий культурний контекст. Інакше годі сподіватися, що фільм на зразок «Хауса», де за непростим для сприйняття фоном професійної медичної лексики ховаються серйозні морально-етичні проблеми, зможе привернути увагу хоча б частини глядачів, розбещених телевізійною легкозасвоюваною «жвачкою». Насправді саме від цього залежить успіх української прем’єри House M.D.

 

Частка тих, хто вже давно став прихильником лікаря-мізантропа і стежить за новими серіями в Інтернеті (де вже з’явився десяток свіжих епізодів сезону п’ятого), на жаль, надто мала, для того, щоб забезпечити позитивні рейтингові показники для каналу, де тільки починають демонструвати епізоди сезону першого. А його неадекватне – на думку автора і багатьох учасників Інтернет-форуму каналу СТБ – програмне розташування, робить цю мету ще більш ефемерною.

 

От і виходить, що поява на екранах очевидно недешевого імпортного телепродукту виглядає як ритуальний жест, який має всі шанси завершитись черговими розмовами про некультурність і незрілість українського глядача.