detector.media
Світлана Остапа
08.12.2008 15:24
СНІД є – чи це мені наснилося?
СНІД є – чи це мені наснилося?
Дивний марафон на Першому: спочатку сім годин переконувати бути небайдужими, а в кінці натякнути, що жахи – то лише примара.
Зазвичай по неділях я суміщаю корисне (приготування їжі) із приємним (перегляд телепрограм) і спостерігаю, як Юля Висоцька на СТБ робить із продуктів «просто казку». Та цього разу Висоцька вчила ліпити вареники (невже ми, українки, не вміємо вареники готувати?), тож я вирішила подивитися на Першому національному телемарафон «Заради життя», присвячений проблемі СНІДу.
 
За цьогорічною традицією НТКУ, вів телемарафон і жнець, і швець, і на дуді грець: виконувач обов’язків президента телеканалу, продюсер, журналіст і ведучий Василь Ілащук. Перше, що я почула від пана майстра на всі руки: «Ми робимо цей телемарафон, думаючи не про рейтинг, а про здоров’я української нації» (а рейтинг, між іншим, становив 0,23%, частка – 1,3%)..
 
Зрозуміло, спочатку говорив міністр охорони здоров’я Василь Князевич, який знає про здоров’я нації, як ніхто інший. Але пан Князевич глядачів не заспокоїв: він весь час посилався на чергову програму боротьби зі СНІДом, яку ще має розглянути парламент. Знаючи реалії, глядач розуміє: у цієї програми стільки ж шансів бути розглянутою і прийнятою нашим коматозним парламентом, скільки й у всіх інших сотень нещасних законопроектів. Народним депутатам наразі не до того.
 
Першого грудня, в День боротьби зі СНІДом, у теленовинах звучало багато запитань до Міністерства охорони здоров’я, зокрема щодо якості ліків, необхідних ВІЛ-інфікованим, щодо їх виробництва, необхідної кількості. Але під час телемарафону пан Князевич не говорив про це, бо ніхто з присутніх нічого такого просто не запитував. Поза тим, ведучий ставив міністру надто глобальні запитання, відповідаючи на які, пан міністр щоразу посилався на той самий ефемерний проект програми. Після слів «треба соціально піднімати суспільство» стало зрозуміло, що корисної інформації від цього телемарафону годі чекати і краще, мабуть, повернутися до вареників на СТБ.
 
Заради справедливості треба сказати, що під час реклами я повернулася на Перший і натрапила вже на жвавішу розмову нових гостей – заступника голови координаційної ради «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» Дмитра Шерембея та представника Київської міської організації «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» Олександра Сідлецького. Видно було, що Шерембею ця проблема справді боліла, він не був таким відстороненим, як його попередники. Пан Дмитро говорив страшні речі: «Ми перші в Європі за поширенням ВІЛ, ми живемо в епоху епідемії. Наразі в Україні живе півмільйона людей із вірусом імунодефіциту. І з них лікуються тільки 8 тисяч хворих. Це говорить лише про те, що ситуація вже давно вийшла з-під контролю держави, ми вже не впливаємо на епідемію». Саме він ставив запитання, на які мав би відповідати міністр, але організатори не додумалися посадити їх за один стіл, тож реально болючі питання знову залишилися без відповіді.
 
Чи виявилися результати цього марафону – після перегляду кількох сюжетів і слухання з десяток доповідачів – корисними для мене? Певною мірою, безперечно. Що я знала про СНІД до цього? Знала, яким шляхом можна заразитися, як виглядало (з розповіді патологоанатома) тіло людини, померлої від імунодефіциту. За словами очевидця, цей чоловік (наркоман) перехворів перед смертю на купу інфекційних хвороб і врешті-решт, коли помер, його тіло перетворилося на мішок зі шкіри, в якому кості ніби плавали в рідині.
 
Також я знаю, що по сусідству з моєю мамою живе ВІЛ-інфікована п’ятирічна дівчинка. Гарненька дитина, чию матір позбавили материнських прав, батько – за ґратами. Виховує її бабуся, котра оформила дівчинку в дитячий садок, до якого ходять і мої діти. Через хворобливість дитина поки що не ходила в садочок. Але я себе постійно запитую: якщо вона потрапить до однієї групи з моїми синами, якою буде моя реакція? Розумом я чудово розумію, що побутовим шляхом ВІЛ не передається, з екрана телевізора про це ж говорив Олександр Сідлецький. Я зовсім не агресивно ставлюся до цієї дівчинки, завжди вітаюсь із нею за руку, пригощаю її. Але якщо справа стосується твоїх дітей…
 
Більшість гостей студії телемарафону переконали мене не бути байдужою і при першій же нагоді зробити тест на СНІД. Не буду байдужою і продовжуватиму вести здоровий спосіб життя. Але наступний гість – Олександр Юрченко, головний лікар Київського міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом – знову лякає глядачів: до зони ризику зараження може потрапити будь-хто з нас. Це може трапитися і в стоматолога, і в перукарні. Відео, показане між обговоренням у студії, теж не додавало певності в завтрашньому дні. Шкода і дітей, народжених ВІЛ-інфікованими мамами, і жінок, яких заразили чоловіки.
 
Організатори телемарафону, ніби розуміючи, що величезний потік такої інформації – це занадто для психіки, переривали його на звичні недільні програми телеканалу: «Лінія долі», «Здоров’я». Зробивши й для себе перерву на післяобідній сон, я й сама була не рада, бо снилися лише жахіття. А прокинувшись і знову ввімкнувши телевізор, побачила вже іншу студію й іншого ведучого. Це була програма «Знайдемо вихід» із Наталією Розинською. У цій студії також ішлося про СНІД. Серед учасників програми було чимало людей, яких я чула ще зранку. Та суперечка в «Знайдемо вихід» перевернула все з ніг на голову. Як доводив дехто з гостей, епідемії СНІДу в Україні немає, це все підступи фармацевтичних компаній, які хочуть нажитися на обдурюванні людства. Вони спершу вигадали ВІЛ, а тепер ще й поширюють неправдиву інформацію про масштаби його поширення.
 
Це був шок. Навіщо проводити семигодинний телемарафон і переконувати глядачів бути небайдужими, щоби в кінці вони відчули себе Алісою, котра прокинулася і зрозуміла, що жахіття лише наснилися?
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY