Головний редактор журналу «Детектор медіа» Євген Мінко в одній із недавніх статей уточнив визначення популярного нині телевізійного формату: назвав це все «так званими журналістськими розслідуваннями». Не будемо зараз вкотре заглиблюватися в термінологію і ламати списи, визначаючи, коли журналіст справді розслідував обставини конкретної справи і чітко простежив причинно-наслідковий зв’язок, знайшовши винного, а коли просто зняв прихованою камерою бомжа, який жере собачатину, і зробив разюче відкриття: ось куди поділася болонка його сусідки… Просто подивимося воскреслу на каналі НТН програму «Агенти впливу» (щопонеділка, 18.30) і переконаємося: розслідування справді «так звані», але якщо абстрагуватися від «форматного» словечка, то стане помітна інша сутність та інше призначення «Агентів впливу». Стати чи не першою повноцінною «програмою абсурду» краще, ніж черговим прикладом «так званих розслідувань».

 

Та спочатку слід все ж таки нагадати: на початку цього року програма «Агенти впливу», яка тоді виходила на «Інтері», була основним конкурентом програми «За вікнами» (СТБ). Конкуренція виявлялася, зокрема, в контрпрограмуванні та схожості, в деяких випадках – кальковості тем для сюжетів. Тепер стосовно «За вікнами» термін «так звані розслідування» хочеться застосовувати рідше, аніж раніше. На мою думку, попри наявність певних суперечливих моментів, «За вікнами» на час написання цього тексту може вважатися лідером серед програм такого формату. Хоча б через те, що нездоровий галас довкола сюжету журналістки Лесі Штогрин про кошмари в божевільні, очевидно, чогось таки журналістів навчив.

 

Вони тепер не обмежуються лише проникненням у ворожий тил, прихованими зйомками і коментарями того, що відбувається. В більшості сюжетів журналістів «За вікнами» нині неодмінно присутній розгублений та беззмістовний коментар відповідальної особи, якій показали викривальне відео не в сюжеті і не після сюжету, а до того, як історія пішла в ефір. Таким чином, кожна така історія виглядає доведеною до кінця. Принаймні, журналісти не говорять, що зробили все можливе для вирішення складної проблеми, а показують, що саме вони зробили. Зокрема, Леся Штогрин по слідах свого сюжету зробила ще один сюжет, із якого ми переконалися: хоч чиновники ніби чухають укушені місця, але віз усе одно й нині там. Тішить лиш те, що відповідальні, а точніше безвідповідальні особи справді мали через сюжет геморой.

 

Натомість «Агенти впливу» пішли іншим шляхом – накатаним. Тобто, жоден із трьох сюжетів, із яких складається чергова програма, нічим не відрізняється від традиційних сюжетів на соціальну тему в «Подробицях», «ТСН», «Фактах» чи інших програмах новин. Але це не означає, що журналісти не стараються. Навпаки – зусилля, витрачені на підготовку одного сюжету, часом вражають. Правда, результат виходить інший: самі того не розуміючи, «Агенти впливу» займаються не розслідуванням, а старанною демонстрацією абсурду, який нас із вами оточує.

 

Судіть самі. Програма від 17 листопада. Сюжет перший: аферистка створила секту і викачала з наївних адептів кругленьку суму. Гроші люди брали в банку як споживчі кредити. Викрили аферистку не журналісти, а міліція, яка і надала інформацію. Де розслідування? Грошей людям не поверне ніхто, хоч сто разів крути цей сюжет по телевізору. Правда, гроші можна не віддавати, якщо принести довідку від психіатра, де буде написано: кредитор – псих. Чим не абсурд: візьму кредит, потім куплю довідку – і все, плакали банкірові грошики. Або інший сюжет цього ж випуску: продюсер Ігор Ліхута багатий, йому зробили пластичну операцію якісно. Він сам у цьому зізнався. А ось жінці, яку облили кислотою, не пощастило: в неї нема фінансових можливостей Ігоря Ліхути. Так не далеко і до тотального звинувачення проклятих буржуїнів у тому, що в них є гроші. Логіка абсурду, але ми за нею живемо і нею ж керуємося.

 

Програма «Агенти впливу» від 24 листопада. Відкриває її сюжет про те, як білоруські прикордонники арештовують українських грибників за нібито порушення кордону і вербують у білоруські шпигуни, заохочуючи працювати на бацьку. А все чому, запитує журналіст? За тією ж логікою абсурду: виявляється, Україна винна Білорусії якісь мільйони, і таким чином кредитори мстяться.

 

Програма від 1 грудня. Бродячих собак вигідно плодити, аби брати на боротьбу з ними бюджетні гроші і, застосовуючи корупційні схеми, відмивати. Самих же собак можна ще продавати на борошно, яким годують худобу, з якої потім роблять біфштекси для нашого столу. Значить, хтось (не сказано, хто конкретно, розслідування ж так зване) наживається на псах. Тягне на вселенську змову: скоро собачі полчища почнуть тероризувати міста, а люди будуть відкупатися. Це не резюме журналіста, це мій особистий висновок із побаченого.

 

Та найкращим прикладом сучасного абсурду я все ж таки вважаю сюжет, який пройшов у «Агентах впливу» 24 листопада. Стежте за логікою подій. Журналіст вирішив поцікавитися, хто відповідає за прибирання іржавих автомобілів із наших вулиць. Ці машини перетворилися на смітники і бомжатники, що не є добре. Для цього журналіст спочатку затаврував комунальників із конкретного ЖЕКу – не чухаються, хоча авто-смітник стоїть на підпорядкованій їм території. Та начальник ЖЕКу викрутився: машина стоїть на дорозі, а за дорогу відповідає ДАІ. Наступний крок – у ДАІ, де журналістові сказали: на машині збереглися номери, значить, прибирати повинні власники. Журналіст знайшов власника за півтори години, дізнався, що той сам морочитися з купою заліза не хоче, готовий або пожертвувати його на благодійність, або, раз така формальність, як дозвіл на утилізацію приватної власності, існує, згоден продати брухт за 500 гривень. Журналіст іде на пункт прийому брухту. Йому кажуть – приймемо, але частинами. Він, наслідуючи формат «Випробувано на собі», відрізає болгаркою дверцята, здає їх і отримує на руку 6 гривень. Поки носив, брухт уже забрала якась служба, пообіцявши оштрафувати хазяїна. Але навряд чи оштрафує, бо хазяїн від власності відмовився. Далі ця нещасна купа заліза всього лише ржавітиме в іншому місці.

 

Питання на засипку: скількох винних у цій дебільній ситуації знайшов агент впливу, на кого він вплинув і взагалі – якою була кінцева мета його роботи? Показати, що поки сам сміття не викинеш, цього за тебе ніхто не зробить? Довести, що це абсурд – ходити по зачарованому колу від ЖЕКу до ДАІ, від ДАІ – до пункту прийому вторинної сировини, а від цього місця – знову в ЖЕК? Ви скажете – машину таки прибрали. А я у відповідь: не прибрали, не утилізували комусь на користь, а лише пересунули з місця на місце.

 

Якщо дійти із самим собою згоди, що соціально орієнтовані телевізійні проекти все ж таки можуть нас із вами чогось навчити або, принаймні, щось порадити, то в цьому плані користь від «Агентів впливу», безумовно, є: адже тут не шукають винних, тут на власному прикладі підтверджують відому істину – живемо ми в бардаку, де ніхто нічого для тебе, крім тебе, нічого і ніколи не вирішить.

 

Зрозумівши це, треба зробити наступний крок: вчитися самостійності. І не думати, що телевізор може впливати на якісь процеси. Він може лише показувати результати чиєїсь діяльності. Або бездіяльності.