Якраз посередині минулого літа Росію зненацька охопила лихоманка всенародної любові до свого останнього царя. 15 липня рейтинг проекту телеканалу «Россия» «Имя Россия» несподівано очолив імператор Микола ІІ, скинувши з трону найвидатнішого росіянина «всіх часів і народів» – самого Йосипа Віссаріоновича Сталіна.

 

Нагадаю, що тими днями в Росії широко відзначалися 90-і роковини розстрілу останнього російського імператора і його родини. На місці злочину, в Єкатеринбурзі, відбулося виїзне засідання Всесвітнього російського народного собору, під час якого того ж 15 липня відбулася презентація фільму «Николай II: сорванный триумф» (відео).

 

«Цей фільм буде вкрай корисний і запотребуваний сучасним суспільством; факти, представлені в ньому, повинні стати надбанням самої широкої аудиторії. Всесвітній російський народний собор звертається до всіх, від кого це залежить, із закликом сприяти демонстрації цього фільму по центральному телебаченню», – йшлося у підсумковому документі Собору. Згодом у ЗМІ з’явилися повідомлення про демонстрування «найближчим часом» цієї стрічки на каналі «Россия». Але на дворі вже зима, а обіцяного показу так і не відбулося. Та й сам Микола ІІ вилетів із першої дюжини згаданого вище рейтингу й не буде фігурувати у подальших перегонах. Що ж трапилося?

 

Певною мірою відповідь на це запитання може дати фільм про останнього російського імператора, оскільки він був явно замовним і мав політичний характер (так само, як і проект «Имя Россия»). Тому є сенс придивитися до нього уважніше. Це допоможе зрозуміти деякі важливі нюанси сучасної російської політики та ідеології.

 

Насамперед, кілька слів про дефініцію стрічки. Так, загальнонаціональний тижневик «Россия» визначає її як «художньо-публіцистичну». У свою чергу, авторитетні «Известия» називають її «документальною». Слід одразу зазначити, що крім живописних портретів імператора та кількох лубочних картинок, суто художній елемент у фільмі відсутній. Щодо документалістики, то вона аж ніяк не є науковою. Звичайно, цікаво подивитися на невідомі хроніки тих часів, але коли йдеться про документи, що підтверджували би тези авторів, то таких документів немає.

 

Так, вказуючи на те, що мирна демонстрація в Петербурзі, розстріляна урядовими військами («Кривава неділя» 9 січня 1905 року), була нічим іншим як провокацією есерів («говорячи сьогоднішньою мовою – це була перша в історії кольорова революція»), автори фільму стверджують, що «головним її фінансистом була японська розвідка». «Гроші есери отримували від її резидента – полковника Акасі», – безапеляційно заявляють творці фільму, жодним документом не підтверджуючи цієї сенсаційної інформації.

 

Натомість стрічка рясніє кадрами, що відображають побут і розваги царської родини. Немає хіба що приїзду государя-імператора у місто Кострому. Та й міністр двору, граф Фредерікс, присутній усього-на-всього у вигляді підпису під «сумнівним папірцем» про зречення Ніколая ІІ. Все інше є. От була би благодать для монархіста Хворобьєва з книжки Ільфа і Петрова! І не треба було би очікувати на сни про государя: врубив собі відік і дивись скільки завгодно бажані сновиди, навіяні «Путінфільмом».

 

Правдоподібність цих імперських марень покликані підтвердити не історичні факти, а ціла когорта сучасних російських наукових «авторитетів», більшість із яких – доктори історичних наук. Автор фільму – історик, дослідник долі й епохи Ніколая ІІ Петро Мультатулі (псевдонім). Вельми цікаво, що його дід Харитон був поваром останнього російського царя. Як тут не згадати про онука ще одного повара – Володимира Путіна, чий дід Спиридон годував родину Леніна і самого Сталіна! Навіть імена цих дідів співзвучні! Тож яку страву подали онуки придворних поварів глядачеві цього разу?

 

Перш ніж вдатися до її аналізу, варто зазначити, що одним із офіціантів, який подавав цю страву, був відомий духівник попереднього президента РФ отець Тихон (Шевкунов), котрий уже встиг відзначитися у путінському кіномистецтві, створивши програмний фільм «Загибель Імперії. Візантійський урок». «Государ Ніколай ІІ – це одна із найбільш прекрасних фігур в історії Росії та в історії російської церкви», – проповідує на початку стрічки доброчесний отець Тихон.

 

Далі виявляється, що саме ця «прекрасна фігура» накреслила обриси системи міжнародної безпеки, що саме Ніколай ІІ був ініціатором скликання першої міжнародної конференції в Гаазі по скороченню озброєнь. «Все, що зараз піднято на щит, мирні ініціативи... – у витоків стояв государ Ніколай ІІ», – каже доктор історичних наук Тамара Нарочницька. «Думка царя випередила свій час на 100 років. Якби Європа у 1899 році прислухалася до російського імператора, світ, напевно, ніколи б не пізнав Верден, Сталінград, Хіросіму», – підтакує диктор.

 

Тільки от не прислухалася нерозумна Європа до пропозицій молодого імператора щодо заборони метання бомб із аеростатів. А в 1912 році щоби запобігти розв’язанню Першої світової війни, Ніколай-миротворець навіть казав німецькому кайзерові, що готовий відмовитися від віковічних сподівань про Константинополь. Тільки подумати: на олтар миру російський імператор кидав найбільше турецьке місто разом із чорноморськими проливами, які ніколи не належали Росії! Та войовничий і нерозумний Вільгельм ІІ відмовився від тієї пропозиції.

 

Потім у фільмі розкривається роль імператора у бурхливому економічному розвитку Росії на початку ХХ століття. При цьому особливо підкреслюється, що в той час Росія посіла першість у світі за видобутком нафти й «претендувала на звання глобальної енергетичної держави». Прозорливий Ніколай ІІ ще 1896 року ввів обмеження на вивезення сирої нафти з Росії і цей «мудрий захід дав потужний поштовх промисловому розвитку країни». Ось воно. Начувайся, Європо! Молоді спадкоємці мудрого імператора можуть будь-якої миті перекрити нафтогазовий кран на Захід аби дати новий «потужний поштовх».

 

Описуючи грандіозні звершення Ніколая ІІ, творці фільму твердять, що до його епохи якнайкраще пасує слово «перший». «Перша кінохроніка, перший трамвай (при цьому чомусь бачимо в кадрі московський трамвай, хоча й дитині відомо, що перший в Росії, а може і в Європі, трамвай було пущено в Києві у 1892 році, тобто до воцаріння героя стрічки. – Авт.), перший автомобіль, перший підводний човен...». «І кожне нововведення не залишалося поза увагою государя, а то і вводилося за його ініціативою», – захлинаються у захваті автори стрічки. «Ось ми бачимо, як імператор випробовує плуг нової конструкції. А тут він піднявся на літак-гігант і слухає доповідь його творця – авіаконструктора Ігоря Сікорського», – милуються оповідачі. Хіба що тільки на реактивних винищувачах не літав.

 

І до перших для Росії Олімпійських ігор 1912 року у Стокгольмі Ніколай ІІ також був причетний, позаяк «дуже полюбляв активні види спорту» (в кадрі – імператор із тенісною ракеткою, а потім солдати, які грають у «козла»). Цікаво, які активні види спорту приваблюватимуть керманича Росії в 2014-му – році Сочинської зимової Олімпіади?

 

Творці фільму рішуче розвінчують міф про Росію – тюрму народів. Для цього у стрічці задіяні верховний муфтій Росії Талгат Таджуддин і глава буддійської традиційної сагхи Росії Пандит Хамба Лама. Обидва святі отці як по шпаргалці прочитали оди «білому царю», якого дуже шанували їх народи. Взагалі, за часів Ніколая ІІ Росія «все впевненіше поширювала свій вплив на Схід». Він «першим усвідомив стратегічне значення цього регіону – таких країн, як Корея і Китай». «Цим він випередив свій час принаймні на 50 років», – оповідають путінфільмівці.

 

Тут постає питаннячко: а наскільки ж випередив час останній російський імператор, санкціонуючи циркуляр свого прем’єра Столипіна від 20 січня 1910 року? Нагадаю, що Петро Аркадійович у цій цидулі звернув увагу губернської влади на невідповідність російським державним завданням утворення товариств, що мають на оці «вузькі національно-політичні цілі», тому що, на його думку, об’єднання на ґрунті національних інтересів вело до збільшення національної відособленості й розбрату й могло викликати наслідки, що загрожують громадському спокою й безпеці. Через це пропонувалося не дозволяти товариств «інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від їх цілей». На підставі циркуляра почалося закриття українських організацій. 8 квітня 1910 року було припинено діяльність київської «Просвіти». Тут мусимо констатувати, що в цьому випадку Ніколай ІІ випередив свій час усього на якихось 23 роки: наступна заборона українізації датується 22 листопада 1933 року, коли вийшла інспірована Кремлем відповідна постанова ЦК КП(б)У.

 

Головна думка фільму полягає в тому, що підступний Захід поцупив у Росії перемогу у Першій світовій війні, зірвав її тріумф. Справа в тому, що «переможна весняна кампанія 1916 року стала неприємним сюрпризом для союзників» (тобто Антанти. – Авт.), які зрозуміли, що «російська армія спроможна сама без їх допомоги розтрощити Німеччину, Австро-Угорщину й Туреччину». От союзники й організували усунення від влади головного стратега Росії – її імператора. Для обґрунтування цієї ахінеї залучають іноземного авторитета – доктора історії з Франції Андрія Рачинського. За його словами, зрада союзників пояснювалася їхнім небажанням виконувати умови договорів із Росією. Справа в тому, що, згідно з тими договорами, Росія мала отримати Босфор і Дарданелли, Константинополь, та ще й протекторат над Палестиною! І знову – жодного документального доказу!

 

Натомість категоричне твердження пані Нарочницької, що в разі перемоги Антанти і царської Росії, Росія ставала би державою №1. «Якщо б царській Росії дали перемогти у Першій світовій війні, то ми жили би в іншому світі, – розвиває її думку диктор, – з іншим міжнародним правом, заснованим на християнській моралі. Перемога Росії означала би процвітання й збереження національної самобутності народів Сходу і Заходу» (особливо українського – додамо ми).

 

От і вилізло шило з російського імперського мішка. Адже чітко бачимо, що в разі здійснення тих мрій, нині Росія володіла би бажаними проливами, Другим Римом – Константинополем, а заодно й половиною Туреччини, ще й «святою землею» – Палестиною. Ось вони, справжні прагнення спадкоємців Ніколая ІІ! Цього разу вони були продемонстровані так відверто й нахабно, що кремлівська влада поки що не наважилася демонструвати витвір благодійного фонду «Русский предприниматель» (Єкатеринбург) на центральних телеканалах.

 

Але фільм «Николай II: сорванный триумф» переможно крокує по Росії. Саме ним наприкінці жовтня відкрився у Центральному Будинку кіно в Москві міжнародний фестиваль християнських кінофільмів і телепрограм «Радонеж». У фестивалі взяли участь такі шедеври «Путінфільму», як стрічка отця Тихона про загибель Візантійської імперії, «Галлиполийское стояние» (за участю Нікіти Міхалкова), фільми Сави Ямщикова, Лариси Васильєвої та інших. Фільм про Ніколая ІІ одержав на фестивалі Диплом І ступеня.

 

І насамкінець, про те, хто ж зірвав імперський тріумф Росії та її останнього імператора? Слово – французькому авторитетові Андрію Рачинському: «Для цього були запущені механізми, як би ми сьогодні сказали, “оранжевої революції”, коли підтримується революційний рух у Петрограді через союзницькі посольства». І тут «помаранчеві» напаскудили матінці Росії, зірвавши її тріумф на Босфорі й Дарданеллах і в Палестині! Не важко здогадатися, що саме вони не пускають фільм про доброго батюшку царя на центральні російські телеканали. Поки що.