Мені було прикро за Джеймса Мейса, коли він був живий. Прикро за те, що він помер у розквіті сил, не здійснивши мрії свого життя. Прикро, що після його нагородження (посмертно) Орденом князя Ярослава Мудрого, якого я домігся передусім завдяки підтримці газети «Україна молода», Президент відзначив тією ж нагородою Потебенька і Черновецького. Прикрі відчуття загострились знову, коли я дивився розрекламований документальний фільм «Свічка Джеймса Ернеста Мейса».

 

Стрічку виробництва продюсерської агенції «Стожари» (режисер – Наталія Сущева) двічі демонстрували 22 листопада, у День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій, на телеканалі «1+1» - о 8.15 ранку і 00.35 наступної ночі. На 5 каналі під знаком цього фільму пройшов телемарафон.

 

Фільм створено на виконання розпорядження Президента України та за підтримки Міністерства культури і туризму. Для творчого пошуку було достатньо часу. Та абсолютна більшість фільмів «на замовлення», як добре відомо – однакового штибу.

 

Це не той випадок, коли з морального погляду дозволено «ліпити». Я дивився стрічку, й мене не полишала думка: про що, власне кажучи, вона? Спершу про Джеймса Мейса у фільмі взагалі не згадується, хіба що епізодично. Це розповідь про Великий голод в Україні 1932-1933 років, яка не відкриває нічого нового. До чого вона, якщо вже є класичні фільми на цю тему? Скажімо, створена Святославом Новицьким та Юрієм Луговим ще на початку 80-х років ХХ століття й удостоєна численних міжнародних нагород документальна стрічка «Жнива відчаю», або сучасніша філософська стрічка «Великий голод» співробітників «1+1» Едуарда Лозового та Павла Овечкіна. Якщо про першу на українському телебаченні, схоже, забули, то другу показували того ж дня на «1+1» (звісно, не у прайм-тайм, а о 7.10)…

 

Далі у фільмі все ж перейшли до Джеймса Мейса. У серії інтерв’ю з «друзями, колегами і близькими» спогадами про вченого ділиться Віктор Ющенко. Глава держави нагадує, що саме Джеймс Мейс запропонував ідею вшанувати пам’ять жертв Голодомору свічкою у вікні. Щоправда, як на мене, він уявляв собі це зовсім інакше – не видовищем, а інтимним дійством, яке відроджувало б генетичну пам’ять нації через емоційне сприйняття.

 

Про деякі пов’язані з україністикою епізоди першого, американського періоду життя Мейса розповідає заступник директора Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький. З душевною теплотою говорять про нього його вдова Наталія Дзюбенко-Мейс, колишній в’язень сумління Євген Сверстюк і головний редактор газети «День» Лариса Івшина. У щирість цих трьох я вірю. Перша пройшла спільно з Мейсом страдницький шлях. Другий був людиною духовно найближчою йому в Україні. Третя надала йому роботу й допомогла розкритись його публіцистичному таланту. Та викликає подив, - якщо не сказати більше, - заява лікаря, публіциста й екс-дипломата Юрія Щербака про те, що Джеймс Мейс нібито… «знайшов землю обітовану» в Україні. Ця патріотична байка цілком вписується у відглянцьовану у фільмі драматичну біографію.

 

Насправді доля Джеймса Мейса була подвійно трагічною. В Америці, де він народився, виріс і здобув блискучу освіту, він став чужим серед своїх. Відколи здійснював «Проект усної історії», опитуючи українських емігрантів, які пройшли крізь пекло Голодомору, його звинувачували в тому, що він під машкарою пошуку історичної правди виправдовує «нацистських колаборантів». А коли став виконавчим директором конгресово-президентської Комісії з дослідження голоду в Україні, яка визнала злочин тоталітарного сталінського режиму геноцидом української нації, зазнавав постійних нападок українофобів від науки.

 

«Після оприлюднення висновків комісії усі двері академічних інституцій зачинилися переді мною наглухо», - свідчив він.

 

В Україні, куди Джеймс Мейс переїхав сповнений сподівань, що його знання і досвід тут потрібні, ілюзії швидко розсіялись. Робота в колишньому інституті історії Компартії, що змінив свою вивіску на Інститут політичних та етнонаціональних досліджень, відкрила йому доступ до архівів КПУ. Та, за власним визнанням, Джеймс не зміг працювати «в атмосфері, в якій кожен знав, де шукати архівні документи, та ніхто не був зацікавлений у незалежному аналізі». Певний час він працював заступником головного редактора часопису «Політична думка», і до останніх днів життя – професором політології Києво-Могилянського академії та консультантом, а фактично – співредактором англомовного дайджесту газети «День» The Day, який саме завдяки Мейсу став вікном в Україну для іноземних читачів.

 

У фільмі немає нічого про те, як упродовж більш ніж десятирічного життя на «обітованій землі» Мейса постійно морально цькували «духовні нащадки» сталінського режиму. Під час програми Анни Безулик «Я так думаю» на телеканалі «1+1» група комуністів по-дикунському вигукувала «Янкі, ґоу хоум!». Комуністи не дали йому спокою навіть після смерті. У листопаді 2006 року, під час обговорення у Верховній Раді законопроекту про визнання Голодомору геноцидом українського народу, «червоний» голова комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Петро Цибенко назвав Мейса «голодоморним фантазером», імпортованим в Україну під час Помаранчевої революції (хоча в той час Джеймса уже не було серед живих).

 

Натомість мрія Джеймса Мейса, задля здійснення якої він приїхав до України – заснувати інститут дослідження Голодомору і перетворити його на світовий центр вивчення найбільшої національної трагедії України – залишилась не здійсненою.

 

Євген Сверстюк, духовний побратим Мейса, пояснював в інтерв’ю газеті «Україна молода» у 2005 році: «Джеймс у моєму уявленні – одна з великих постатей української історії. Це людина, яка дуже багато зробила для правдивого висвітлення геноциду 1932-33 років. З іншого боку, він був для нас завеликим, і досі нікому було серед владної верхівки зрозуміти масштаби його особистості. На жаль, за життя він фактично не був запитаний. Передусім – нашою владою. Суспільство в таких випадках має діяти через свої інституції. Колись ми раділи оголошенню про те, що Джеймс Мейс очолить Інститут Голодомору. Пригадую, як Олесь Гончар уже надіслав привітання… Але нашим парвеню посткомуністичного штибу не потрібен був такий інститут. Кожен із них займався проблемою власного збагачення. У результаті ми мали Джеймса Мейса, якому не дали можливості працювати й реалізувати себе. Я думаю, що в майбутньому це буде належним чином осмислено».

 

Тема страдницького життя великого правдолюба так і лишилася за кадром фільму «Свічка Джеймса Ернеста Мейса». Не було й спроби осмислити те, якою виявилась насправді для нього «земля обітована» і чому.

 

Попри все, Джеймс Мейс любив Україну. Він називав українських жінок найвродливішими у світі, а українців – «одним із найталановитіших і найспівучіших народів». Він вважав, що українці зробили внесок у світову цивілізацію, який людство поки що не оцінило. «Українська мова – частка світової культури, український народ – частина великої родини народів світу. Він має право на існування, розвиток і самозахист», - писав Мейс у статті, присвяченій його однодумцеві, видатному українському меценатові Петру Яцику. Та про уроки патріотизму Мейса творці фільму теж забули розповісти.

 

Ціна провалу фільму «Свічка Джеймса Ернеста Мейса» висока, а причини цього очевидні. Їх частково розкриває режисер Наталія Сущева. В чаті на сайті «Артвертеп» вона зізналась: «На жаль, я взагалі нічого не знала про цю людину…».  І претензійно додала: «Просто завдяки йому ми підняли такий пласт історії…». Який «пласт» - не зрозуміло. Якщо пані має на увазі трагедію Голодомору, то її вже розкрили інші. А от коли нічого не знаєш про життя великого сучасника, краще не братися за тему.

 

Та декому, певно, важко відмовитись від спокуси: тема Голодомору стала модною. Її вже забалакали, і, схоже, перейшли межу.

 

Пані Сущева називає чи не єдиною слабкою ланкою свого фільму невдалу начитку тексту. «Хотіла наблизитись до Ромма» - а не вийшло. Щиро кажучи, цього недоліку я навіть не помітив, бо стежив за іншим: чекав на живі кадри з Джеймсом Мейсом, його живого голосу. Але так і не дочекався.

 

У травні 2009 року виповниться 5 років від дня смерті Джеймса Мейса. Натомість «зліплена» стрічка навряд чи придатна для повторного показу, хоча задля галочки її можуть показати. А українські телеглядачі так і не дізнаються про видатного «американця, який став українцем» і знайшов свій вічний спокій в українській землі…

 

Втім, я анітрохи не здивуюся, якщо наступного року цю стрічку відзначать Національною премією України імені Тараса Шевченка. Тим більше, що в ній присутні Президент і новий голова Шевченківського комітету, які, зрештою, й визначають, кому цю премію присуджувати.